Ексклюзиви
Вівторок, 12 лютого 2019 12:50

Відчинила двері і спитала: "Вам кого?" Він мовив: "Цыпленок, я твой отец"

Після війни Хрещатик прибирали школярі

Я – вчитель у п'ятому поколінні. Дід по маминій лінії Озілій Семенович Кржевін у своїй варшавській квартирі створив невеликий сиротинець для єврейських глухонімих дітей. Вважав: навчити розмовляти можна, якщо проводиш із ними 24 години на добу. Коли почалася Перша світова війна, його разом із сестрою арештували. Два тижні відсиділи у тюрмі. Коли їх відпустили, вночі зібралися й поїхали до України. Узяв із собою 12 чи 15 вихованців. У Києві створив перший дитячий будинок для глухонімих.

Моя родина жила в Києві, на вулиці Інститутській, 44. Пам'ятаю, як дідусь водив мене в кінотеатр на Хрещатик дивитися мультфільм "Колобок". Коли поверталися, тримав за руку. Досі відчуваю тепло його долоні. Дідуся не стало 30 жовтня 1939 року. Була неділя – вдома це був банний день. Він у ванній кімнаті запалив колонку і впав у коридорі. Усі рідні метушилися. А я сказала: "Не чіпайте його, він дуже втомився і помер". Згодом зрозуміла: не зміг пережити звістки про окупацію Варшави. Там залишилися його сестри і майже 100-річна мати.

Автор: фото надане Світланою ПЕТРОВСЬКОЮ
  У дитинстві Світлана Петровська (крайня ліворуч) займалася балетом у Палаці піонерів на столичній вулиці Михайла Грушевського. Зараз у цьому приміщенні розташоване посольство Китайської Народної Республіки
У дитинстві Світлана Петровська (крайня ліворуч) займалася балетом у Палаці піонерів на столичній вулиці Михайла Грушевського. Зараз у цьому приміщенні розташоване посольство Китайської Народної Республіки

Нас евакуювали до Куйбишева (зараз – Самара, РФ. – Країна). Звідти попали у село Кінель-Черкаси. Їхали товарним поїздом. Час від часу він зупинявся. Якось мама побігла по воду. Як верталася, поїзд рушив. Вона бігла з усіх сил, а я кричала. Жінки кинули їй простирадла і змогли втягнути у вагон. Та сцена досі стоїть перед очима.

Бабуся по матері не хотіла їхати з міста. З нею у Києві залишилася і молодша донька Льоля – Олена за документами. Коли з'явилися перші об'яви, що всі євреї мають зібратися, вирішила туди йти. Чоловік – професор консерваторії Володимир Грудін – її не пускав. Та одного разу, коли він бігав по комендатурах, Льоля поїхала до матері. Разом вони вирушили на збір євреїв. Їх супроводжувала рідна сестра батька Наталя Орлова. Утрьох вони пройшли перше оточення, потім – друге. Там хтось із поліцаїв почув, як Наталя говорить українською. Схопив її за плечі: "Дурна дівчино, куди ти йдеш? Геть звідсіля!" Наталя залишилася жива, а бабуню й тітку розстріляли в Бабиному Яру.

У Кінель-Черкасах маму призначили директором дитбудинку. Доручили опікуватися 200 дітьми з блокадного Ленінграда. Секретар райкому партії викликав її і сказав: "Щоб ніхто не помер". Хоч діти були виснажені голодом, усі залишилися живі.

У сильні морози уроки проводили в дитбудинку. Учні сиділи на ліжках. Зошитів не мали. Писали на чистих смугах у газетах. Коридор служив за столову. Посередині стояли столи і лави. Чергові ходили по ньому з великими тацями і роздавали по шматку хліба чи коврижки. На столи не клали, бо продуктів було обмаль. Наприкінці коридору за простирадлом була бухгалтерія, стояли два столи і два ліжка – для нас із мамою і сестрою.

Щоб прогодувати дітей, мама по колгоспах і військових частинах просила харчі. Якось уночі на санях вона поїхала в колгосп, який виділив два бідони олії. Коли повернулася, один виявився порожній. Маму арештували і збиралися судити. Сестра зчинила страшний галас: бігала у райком партії і військкомат, підняла на ноги місцевих людей. Доводила, що мама не могла ту олію продати чи собі забрати. Добилася, щоб той бідон таки оглянули. У ньому знайшли дірку, через яку олія витек­ла. Мамі вдалося вмовити слідчих, щоб із нею проїхали шляхом. Слід від олії лишився по всій дорозі.

  Світлана ПЕТРОВСЬКА у дівоцтві ОВДІЄНКО, 83 роки, вчителька історії та англійської мови. Народилася в Києві 29 серпня 1935-го. Батько, зоотехнік за освітою, працював у Народному комісаріаті землеробства СРСР. Мати – дефектолог, була директором дитячого будинку для глухонімих. ”На війні батько потрапив у полон. Додому повернувся на початку 1947 року. Про табори не розказував. Коли питала про це, мовчав. Ночами страшно кричав”. Під час Другої світової війни з матір’ю і старшою на сім років сестрою Лідою були в евакуації. До Києва повернулися 1944-го. Закінчила історико-філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, заочно – відділення англійської філології Педагогічного інституту іноземних мов. Викладала історію та англійську мову у столичних школах. 40 років працювала у теперішньому Кловському ліцеї. 1994-го заснувала Українське товариство імені Януша Корчака. 25 років була його головою, зараз – заступник. Педагогічний стаж – 63 роки. Заслужений учитель України. Кавалер польського Ордена Золотого хреста. Чоловік – філолог Мирон Петровський. Донька 49-річна Катерина Петровська – письменниця та журналістка. Живе в Берліні. Син Йоханан Петровський-Штерн, 56 років, мешкає в Чикаго. Він – історик, філолог та перекладач. Живе в Австралії
Світлана ПЕТРОВСЬКА у дівоцтві ОВДІЄНКО, 83 роки, вчителька історії та англійської мови. Народилася в Києві 29 серпня 1935-го. Батько, зоотехнік за освітою, працював у Народному комісаріаті землеробства СРСР. Мати – дефектолог, була директором дитячого будинку для глухонімих. ”На війні батько потрапив у полон. Додому повернувся на початку 1947 року. Про табори не розказував. Коли питала про це, мовчав. Ночами страшно кричав”. Під час Другої світової війни з матір’ю і старшою на сім років сестрою Лідою були в евакуації. До Києва повернулися 1944-го. Закінчила історико-філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, заочно – відділення англійської філології Педагогічного інституту іноземних мов. Викладала історію та англійську мову у столичних школах. 40 років працювала у теперішньому Кловському ліцеї. 1994-го заснувала Українське товариство імені Януша Корчака. 25 років була його головою, зараз – заступник. Педагогічний стаж – 63 роки. Заслужений учитель України. Кавалер польського Ордена Золотого хреста. Чоловік – філолог Мирон Петровський. Донька 49-річна Катерина Петровська – письменниця та журналістка. Живе в Берліні. Син Йоханан Петровський-Штерн, 56 років, мешкає в Чикаго. Він – історик, філолог та перекладач. Живе в Австралії

Повернулися до Києва 8 травня 1944 року. Тієї ночі вся Дарниця була розбомблена. Наш поїзд виявився єдиним, якому вдалося проскочити. Додому з вокзалу добиралися пішки. Все місто було зруйноване, страшно було дивитися.

У Києві пішла до третього класу 87-ї школи. Після уроків усі учні з учителями ходили прибирати Хрещатик. На шкільному дворі стояли протитанкові їжаки. Ми намагалися винести їх за територію, щоб не нагадували нам про війну. Змогли це зробити лише за допомогою дорослих.

Були голодні, одягу не мали, навіть мила не було. Аби якось відгородити мене від цього, мама записала до балетного гуртка в Палаці піонерів. Там усе було інакше: позолота, дерев'яні станки, дзеркала по всьому залу, піаністка грає Шопена. Від щастя можна було здуріти. Танці стали для мене всім. Навіть коли хворіла і до школи не ходила, на балет ішла. Пачки шили із простирадл.

1947-го вперше побачила балерину Галину Уланову. Вона танцювала "Вмираючого лебедя" у приміщенні нинішнього Театру юного глядача. Була вражена. Після спектаклю пробралася за куліси. Попросила потримати в руках її пуанти. Гладила їх, а вона мене – по голові. Коли навчалася на першому курсі університету, побачила артистку вдруге. Тоді з сестрою відпочивали в Ялті. На вулиці до мене піді­йшли і спитали, чи вмію танцювати. Пояснили: "Знімаємо фільм-балет "Ромео і Джульєтта". Нам потрібен такий типаж, як у вас". Я погодилася, бо в фільмі знімалася Уланова.

Першу звістку від тата отримали 22 червня 1945 року. З Австрії він написав, що лікується у госпіталі і скоро повернеться. 3 вересня мама поїхала на нараду до Москви. Я після школи була сама вдома. Хтось постукав у двері. Відчинила. Стояв чоловік у формі пісочного кольору. Вродливий, але страшенно худий. Спитала: "Вам кого?" Він мовив: "Цыпленок, я твой отец". Говорили з півгодини, а потім він сказав, що мусить їхати. На війні тато потрапив у полон. Був у таборі Маутгаузен. Після звільнення військовополонених знову арештували і везли вже у фільтраційні табори. Коли поїзд батька зупинився в Києві, він відпросився в офіцера. Пообіцяв, що провідає рідних і повернеться.

Додому тато прийшов через два з половиною роки. Працювати йому не давали. Казали: "Покажіть партквиток". Він зробити цього не міг – коли потрапив у полон, закопав його. Мені розказував: "Зараз керують партійними справами люди, які у війну відчіпляли вагон із пораненими, тікали на паровозах, а солдатів лишали в оточенні". Він був офіцером, теж отримував такі пропозиції. Але лишався зі своїми підопічними.

На фронт батько пішов із чоловіком, з яким разом працював. Поклялися: якщо хтось із них загине, другий піклуватиметься про його родину. Батьків товариш з війни не вернувся, а він почав допомагати його вдові й сину. А потім залишився з ними. Спочатку була ображена. Та мама казала: "У тебе ніколи не буде іншого батька. Ти мусиш із ним переписуватися, їздити до нього". Із сестрою так і робили. Батьки не розлучилися. Через 30 років тато повернувся.

У школі історію стародавнього світу викладала надзвичайно красива Лідія Василівна Шевченко. Мала прекрасний голос, зачіску, чудово знала предмет. Ходила в темно-синьому костюмі в білу смужку англійського крою, від неї пахло парфумами. Якось кілька однокласниць на 2 хвилини затрималися в їдальні, де їм давали безкоштовні обіди. Одна з них, маленька чорнява Алла Пєвчик, була з найбіднішої єврейської родини. Із бабусею, п'ятьма братами і сестрами жила в землянці. Коли дівчата зайшли в клас, Лідія Василівна махнула рукою і сказала: "А, голодающие пришли". За мить вона для мене перетворилася на стару каргу з казок.

У шостому класі закохалася у хлопчика зі школи для майбутніх дипломатів. Їх там учили танцювати, а ми з дівчатами з балетного гуртка складали їм пару. Він був блідий і нагадував самотнього лермонтовського героя. Став після занять проводжати мене додому. Якось під час уроку Лідії Василівни написала записку подрузі: "Я не можу жити без Володі Д." Учителька помітила і забрала. За 2 хвилини до кінця уроку розгорнула. Хмикнула і сказала: "Бачите за вікном горобину? Якщо Свєта Овдієнко повіситься на ній, то знайте, що це через нерозділене кохання до Володі Д." Клас ліг на парти від реготу, а я вирішила: якщо стану вчителькою, жодної дитячої записки не відкрию.

Після університету поїхала вчителювати у сільську школу в Кагарлик. Жили ми бідно. Коли вчилася, з одягу мала чорну спідницю і білу блузку, яку щодня прала, бо рукава бруднилися чорнилами. На 1 вересня родичка справила мені красивий костюм із сірого габардину: жакет і спідниця гофре. Згодом дізналася, що учні хотіли мене позбутися. Переді мною історію у них викладав Ісак Львович, якого вони дуже любили. Мене приймати не хотіли. Домовилися: коли вчителька зайде в клас, по сигналу почнуть гудіти. Казали: "Думали, урок зірвемо, а ви розплачетеся і вибіжите з класу. Тоді нам повернуть Ісака Львовича". Та все вийшло не так. Дівчина, яка мала подати сигнал, уперше в житті побачила на мені спідницю-гофре – і почала рахувати складочки. Про інше забула.

Мирона вперше побачила на вечорі молодих поетів у Будинку письменників, де він виступав. По-справжньому закохалася, коли його почало переслідувати КДБ у справі про так звану Літературну забігайлівку, учасникам якої приписували антирадянську пропаганду. У Мирона під час обшуку знайшли вірші з "Доктора Живаго" і звинуватили в тому, що він – протеже Бориса Пастернака. Стверджували, що той присилає йому свої твори. Він говорив: "Це була б честь для мене. Але він цього не робить". Цькували, писали про нього брехливі статті в газетах. Тоді в мене почали відкриватися очі на радянську дійсність.

1961 року працювала в туристичному центрі на ЧерВоНоармійській у Києві (зараз – Велика Васильківська. – Країна). Якось поверталася з роботи і побачила на вулиці двох дівчат з англійської делегації, які загубилися. Зверталися до перехожих, але мови ніхто не знав. Розповіли, що їхня група поїхала на сільськогосподарську виставку, а вони відстали. Відвезла і передала керівнику. Дівчата попросили написати їм свою адресу. Через якийсь час прислали листівку. Коли на Куренівці стався потоп (13 березня 1961-го зруйнував 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Влада приховувала кількість жертв, повідомляли про 150. За підрахунками істориків, загинули близько 1,5 тис. людей. – Країна), написали ще одну – цікавилися, чи я не постраждала. До мене прийшли з КДБ: "Що це у вас за листування з закордоном?" Кажу: "Листівки ж відкриті були, хіба ви не бачили?" Було неприємно. Коли ми з Мироном переїхали на іншу квартиру, на нижньому поверсі жив чоловік, який тоді до мене приходив.

Мій викладач із курсів англійської Ян Заславський планував одружитися з учителькою зі США. Його цьку­вали у пресі, буцімто, хоче побратися зі шпигункою. Звинувачували в антирадянській агітації і закликах до студентів зрадити батьківщину. Врешті влаштували збори, на яких планували його засудити. Вирішила виступити. Хотіла говорити з місця, бо була вже на останніх місяцях вагітності, та мене викликали на сцену. Розказала, як працівники КДБ вдираються на лекції і обробляють студентів, аби ті свідчили проти Заславського. Мене намагалися зупинити, та зі сцени я не пішла: "Мені не так легко стояти. Але, коли ви вимагали, щоб я вийшла, я це зробила. І поки не скажу всього, не піду". Згодом Заславському вдалося розписатися з коханою в Литві. Та йому не дозволили виїхати у США, а їй – залишитися в Радянському Союзі. Арлін вислали з країни. Більше вони не бачилися.

Автор: фото надане Світланою ПЕТРОВСЬКОЮ
  Світлана Петровська сидить на стільці поряд із донькою Катериною. Вгорі стоїть її син Йоханан та чоловік Мирон Семенович. Фото 1980-х
Світлана Петровська сидить на стільці поряд із донькою Катериною. Вгорі стоїть її син Йоханан та чоловік Мирон Семенович. Фото 1980-х

За виступ на захист Заславського мене звільнили з роботи. Намагалася знайти іншу, та не могла – на мене вже завели справу. Щоб таки кудись влаштуватися, вирішила поміняти прізвище – взяла чоловікове.

Працювала у школі №129, доки не помітила, що директорка виділеним на заклад розпоряджається на свій розсуд. Коли почала розпитувати про це, до мене стали присилати перевірки. Після однієї запитали, чому я досі не в партії. Відповіла: "Якби оточення було високоморальним, тоді б і мені хотілося вступити, щоб на них рівнятися". Мені закинули образу Компартії. Зрозуміла, що більше тут працювати не зможу. Хотіла продовжити навчання заочно в Інституті іноземних мов, та мені дали погану характеристику. Поскаржилася в якусь комсомольську газету. Врешті мене викликала завідувачка районного відділу: "Напишіть самі собі характеристику, я підпишу. І для роботи можете вибрати будь-яку школу". Я пішла у 126-ту.

Рая Баранкіна працювала вчителькою молодших класів у цій же школі. Якось давала відкритий урок. Зібралося повно людей. Рая сказала: "Дети, давайте отгадаем слово на букву "р". Вы каждый день его слышите по радио, в школе". Смішна товстенька дівчинка відповіла: "Риба". Всі реготали, бо чекали слова "Родина".

Згодом Рая виїхала до США. Її батько був інженером, пройшов усю війну, нагороджений величезною кількістю орденів. Їхати не хотів. Та якось пішов із родиною їсти морозиво, у кафе з ним грубо обійшлися. Сказали: "Жид, убирайся". Перед відльотом у Борисполі в нього забрали всі воєнні нагороди.

Коли працювала у 77-й школі (зараз – Кловський ліцей. – Країна), вирішила створити театральний гурток. Як розмістила оголошення, прийшли дві дівчинки: "Ми знаємо, що ви не берете семикласників, але хочемо долучитися. Можемо виконувати господарську роботу і підшивати костюми для виступів. Візьміть, будь ласка". То була Наталія Кривда (професор, доктор філософських наук. – Країна) та Ольга Богомолець (доктор медичних наук, народний депутат. – Країна).

Репертуари театрів ретельно перевіряли, але до шкіл руки не дійшли. Тут можна було дозволити собі трохи свободи. Першу виставу присвятила декабристам – 1975‑го якраз була 150‑та річниця повстання. Використали фрагменти листування Михайла Луніна (1787–1845. – Країна) із сестрою Катериною Уваровою 1836 року. Актор виконував його монолог: "Если бы из глубины сибирских пустынь наши узники смогли возвысить свой голос, они бы спросили у руководителей правящей партии: что сделали вы для блага народа?" Ішла по залу. Мене зупинила актриса Марія Капніст (1913–1993. – Країна): "Дитино, ти не боїшся?" – "Боюся", – відповіла. А вона почала цілувати мої руки.

Після першої вистави на мене накинулися на педраді. Коли до Києва приїхала комісія із ЦК партії перевіряти естетичне виховання учнів, зайшли до мене на урок. А потім прийшли на репетицію спектаклю: "Чому така тема? Чому не граєте вистави про Жовтневу революцію?" Кажу: "Це ж діти. Хто з них може зіграти великого вождя? Це буде пародія".

Зараз ви читаєте новину «Відчинила двері і спитала: "Вам кого?" Він мовив: "Цыпленок, я твой отец"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 3676
Голосування Чому не можна розпускати Верховну Раду?
  • Це суперечить Конституції
  • Хай знімуть недоторканість, ухвалять закони про імпічмент, про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення і новий Виборчий кодекс і можуть йти
  • За нинішніх умов на дострокових виборах у ВР не пройдуть нові партії
  • Мені байдуже до їхньої роботи. Їхні обіцянки на хліб не намастиш
  • Я не проти розпуску. Владу в країні треба перезавантажити повністю
  • Я проти будь-яких ініціатив президента
Переглянути
Погода