У школах хасиди щодня моляться по 40 хвилин
О восьмій ранку 42-річний Хайм Хазін накручує пейси на вологому волоссі синам Нахману й Натану. Найменший 12-місячний Шолом бігає по квартирі.
– Коли йому буде 3 роки, теж зробимо пейси, – каже батько.
Хайм із родиною переїхав до Умані на Черкащині з Ізраїлю. Вісім років тому прийняв українське громадянство. Відкрив готель, два магазини й телеканал "Умань-медіа". Із дружиною 38-річною Ліат мають сімох дітей – дочок 19-річну Елу, 12-річну Мар'ям, 10-річну Ілу, синів 8-річного Нахмана, 6-річного Натана, 3-річного Моше і Шолома, якому рік.
Хасиди з усього світу з'їжджаються в Умань у вересні, на юдейський Новий рік – свято Рош га-Шана. Паломників на могилу праведника Рабі Нахмана щороку більшає. 2019-го було майже 40 тис. Деякі родини переїздять сюди. Кілька вулиць навколо могили цадика називають єврейським кварталом – там живуть переважно хасиди.
– Дочки ще сплять, вони пізніше починають навчання, – продовжує Хайм Хазін. – У нас окремі школи для хлопців і дівчат. Навчаємо дітей поважати інших. Важливо, щоб вони мали добру репутацію як представники єврейського народу. Навіть якщо до них не завжди добре ставляться. В Умані можуть тицяти пальцями й обзивати жидами. Деякі служби таксі не возять євреїв. Українець, який працює в хасидів водієм, говорить: "Мій батько допомагав Гітлеру вас убивати". Та багато українців підтримують євреїв.
Хазін щодня дає дітям по 50 грн. Молодший витрачає їх на солодощі. Старший відкладає. На що – не каже.
Хлопці виходять до машини "швидкої". Сваряться за місце в кабіні. Це авто Хазіну передав благодійний фонд "Маад". Їздить ним на виклики хасидів. Має групу, яка пройшла спеціальне навчання.
– Машина обладнана дефібрилятором, кисневими балонами, спреями проти опіків та знеболювальними. Колись дорогою до Одеси побачив страшну аварію. На виклик приїхала українська "швидка" без обладнання. Хлопця не врятували. Номер, за яким можна викликати нашу машину, знають усі євреї.
О 9:00 завозимо в дитячий садок Шолома. У великій кімнаті розкидані іграшки – граються близько 30 дітей. Малюють, клеять аплікації, ліплять фігурки з пластиліну. Вихователька-українка спілкується з дітьми російською. Фінансує садок і складає програму навчання єврейська громада.
За кілька хвилин доїжджаємо до школи. Там два кабінети. У першому 10 учнів сидять за партами, виставленими колом. На кожному столі – Тора.
– Щоранку діти моляться по 40 хвилин. Потім вивчаємо математику, Тору та українську мову. Після кожного уроку мають 15 хвилин перерви, – розповідає 18-річний Пенсіон Крон. Приїхав з Ізраїлю. – Оцінюємо учнів за 100-бальною системою. У школі працюють четверо вчителів. Навчання платне. Приміщення орендуємо в місцевого єврея. Він щасливий, що в його будинку школа.
Хазін віддає синам бутерброди й обіймає їх.
Їдемо до могили цадика Нахмана на вул. Пушкіна. Накрапає дощ. Український прапор прилип до флагштока.
– Прапор поставив місцевий депутат. Думав, хасиди знімуть, а він усім розказуватиме, які ми погані. А я щороку заміняю новим. Це злить Олексія. Хоче, щоб євреї звідси вибралися. На камеру знімає тільки погане. Два дні тому дзвонив і жалівся, що хасид на четвертому поверсі зайняв весь шнурок для білизни. Поверхом вище так само зробив українець, але це його не цікавить. Після таких розповідей чуємо від місцевих: "До вас не можна йти, бо зґвалтують". Насправді вулиця Пушкіна – найспокійніша в місті.
Тротуар від проїжджої частини відділяє низька металева огорожа. Перед будкою охоронця дорога розходиться. Ліворуч – чоловічий вхід до могили, праворуч – жіночий. У спільному дворику стоять урни для сміття, у великій скляній скрині горять свічки. Жінкам пропонують вдягнути спідницю на зав'язках, чоловікам – кіпу.
Могила праведника Нахмана – метрова гранітна брила, накрита білою тканиною. Поряд із нею в кімнатах – полиці з книжками. Паломники читають Тору, моляться, роблять селфі, по відеозв'язку розмовляють із родичами.
Навпроти могили цадика на одноповерховому будинку висить оголошення про продаж. Господар хоче за нього $1 млн. Уздовж вулиці стоять таксі. За поїздку правлять від 4 доларів.
– Плювати хасиди хотіли на нашу владу й поліцію. Вони ж не прості євреї. Навіть в Ізраїлі живуть за колючим дротом, – говорить таксист 60-річний Олександр. – Кажуть, що ми для них раби, а вони – найкращий народ. Ми зобов'язані ноги їм лизати. Хлопці розказували, що вони і фальшивими доларами розраховувались, і втікали, не заплативши. Зі мною такого не траплялося. У нас антисемітизму немає, а от вони – сіоністи. Хай живуть тут, тільки поважають наші закони.
В однокімнатному приміщенні місцевого телеканалу, який відкрив Хайм Хазін, зустрічає руда жінка з легким макіяжем. Усміхається й говорить літературною українською. Це журналістка Надія Захарченко.
– Місцеві телеканали показують про нас негатив, – каже Хазін. – Хотів зробити програму, але сказали, що хвилина ефіру коштує 500 гривень. Раціональніше платити за власний телеканал. "Умань-медіа" допомагає змінювати думку про нас. Є хасиди, які бухають і кидають пляшки з балконів, але це поодинокі випадки. Ми самі ними незадоволені. Наді вдається зламати стереотипи.
Та шаріється. Каже, спочатку боялася заходити в єврейський квартал.
– Телебачення роками плекало негатив про хасидів, і вже за інерцією ніхто не шукав правди. На Рош га-Шана набула резонансу історія про сутичку між євреями. Я зателефонувала в поліцію. Там сказали, що за місяць в Умані було 16 таких інцидентів. Та увагу звертають лише на євреїв, – каже Надія. – Журналістів запрошуємо в єврейські квартали на екскурсії. Нас фінансує міжнародна благодійна організація. Від влади не залежимо.
У готелі Хайма Хазіна зустрічає брюнетка, показує приміщення. На кухні працівниця Любов Штельга швидко ріже овочі.
– Працюю п'ять років, – голос у неї дзвінкий. – Хайм платить по 35–40 гривень за годину. Коли знаходжу в яйці кров, то ще дає долар. За кошерними правилами – це неприпустимо. Окремо зберігаємо молочку і м'ясне. Навіть у різних раковинах миємо продукти. Все купуємо в кошерному магазині. Така їжа коштує вдвічі дорожче за звичайну.
Хазін пригощає супом, рисом, овочами, печивом, солодким рулетом із маком та какао. Бутерброди з яйцем і хумусом готує сам.
– Із мене сміються: "Ти – перший єврей, який працює". Не люблю, коли люди вважають, що трудяться на мене. Найголовніше, щоб працівники були чесні. Бо колись за місяць винесли весь посуд. Бажано, щоб скромні й релігійні. Бо було, шукали тут кавалерів.
На кухню заходить жінка в довгій сукні з яскравим макіяжем. Одягає білу шапочку. Запалює газову плиту. Посада 29-річної Анни-Ліат Проценко називається машгіах – вона стежить за кошерністю їжі, перевіряє харчі й посуд.
– Вмикати вогонь на газовій плиті може тільки машгіах. Щоранку це роблю. Увечері вимикаю. Стежу, щоб молочні й м'ясні продукти не стояли поряд. На посуді клею наліпки, аби не переплутали. Перевіряю кожен листочок зелені, щоб не було жучків. Рабин приходить на кухню. Нам зауважень не робив, – розповідає.
Кілька років тому Анна-Ліат прийняла юдаїзм.
– З дитинства жила на вулиці Пушкіна. Цікавилась єврейською культурою. Вивчала Тору, спілкувалася з рабином. Зрозуміла, що хочу стати юдейкою. Громада мене прийняла. Вивчаю іврит. Батьки і сім'я сприйняли це нормально, але продовжують називати Анною.
Після телефонного дзвінка Хазін відправляє працівника кухні в сусідній готель, який збираються зносити.
– Хасид розбирає готель. Телефонує всім, щоб забирали, що нам потрібно, – пояснює.
Дорогою до єдиного в місті кошерного магазину проходимо повз блакитну камуфляжну будку.
– Поліцейські поставили, бо інколи до нас приїздять п'яні місцеві хлопці в пошуках пригод. Чергують сім-вісім разів на рік – у найбільші релігійні свята. Це місце приносить найбільші прибутки місту, але постійну варту хоча б з одного поліцейського поставити не можуть.
Магазин розташований у великій кімнаті. Ціни на кошерну їжу в середньому на 10 відсотків вищі.
– Но красная рыба на 20 гривен дешевле, чем в супермаркетах. Привозим из Норвегии. Рыба считается кошерной, когда на ней есть чешуя, хвост и плавники, – каже продавщиця 54-річна Міріам Тубуль. Одягнена в довгу сіру сукню, на голові – тюрбан. – С мужем я в разводе, дети взрослые. Переехала в Умань из Киева. Купила квартиру. До 2014 года жила в Донецке. Когда открылись первые еврейские школы, сыну было 10 лет. С головой окунулись в изучение религии. Ему это было неинтересно, а меня увлек брацлавский хасидизм. Когда впервые побывала на могиле Нахмана, на глазах были слезы. Сейчас каждый день перед работой захожу к нему на пару минут. Тогда день проходит удачно. В Умани мне лучше, чем в Киеве. Могу практиковать иврит, а график работы позволяет на шабат отдыхать.
Когда иду по Пушкина, то слышу: "Чтоб они сдохли, эти евреи, понаезжали". Думают, что я не понимаю русского. С украинками не дружу, не интересно.
На полиці помічаю ізраїльські вафлі. Коштують 50 грн.
– Більшість продукції – українська. Вино раніше привозили з Криму, а зараз – із Закарпаття, – усміхається Хайм. – За правилами кашруту, не можна їсти м'ясо хворої корови. Бо недуга може перейти на людину. В Україні складно лікуватися, а в Ізраїлі – вмирати. Медики до останнього мучать.
Навпроти готелю – сувенірний магазин Хазіна. У кімнаті грає єврейська музика. Продають магніти, кіпи, Тору, дерев'яні шахи, брелоки, тарілки, баночки з оліями.
– У баночках – олії, які стояли на могилі Нахмана. Їх вважають цілющими, вірять, що набираються енергії цадика. Усі товари ручної роботи. 80 видів сувенірів роблять місцеві. Кіпи плетуть старші жінки з-під Києва. Коли починалася війна, то хасиди ходили з жовто-синіми браслетами. Нам теж це болить. Просили, щоб плели жовто-сині кіпи. Тепер їх носять багато євреїв.
Дарує червоні нитки з Єрусалима, освячені у Храмі Гробу Господнього. Щоб захищали від вроків, радить зав'язати сім вузликів.
Близько 15:30 сім'я Хазіних збирається вдома. Старший син грається у квартирі футбольним м'ячем.
– Ми вже кілька разів робили ремонт, – каже Хайм. – Діти розносять квартиру, але до 16 років їм не можна нічого забороняти, крім агресивного поводження й неповаги. За це караємо.
Ліат постійно жартує та сміється. В Ізраїлі вона працювала ведучою на радіо. Просить не знімати її, доки не підфарбується. Носить тюрбан. Говорить російською з сильним єврейським акцентом. Інколи чоловік перекладає їй незрозумілі слова.
– Язык начала учить, когда переехали, – розповідає. – Сначала не хотела ехать, но уже привыкла. Мне нравятся украинские бабушки. Дают советы из народной медицины. Советуют, когда нужно соль к уху приложить, а когда чай на травах попить. У нас такого нет. Но некоторые вещи заставляют задуматься о том, чтобы вернуться в Израиль. Хотела сына отдать в бассейн, а мне сказали, что детей хасидов не принимают. Ни их, ни взрослых не пускают в спорткомплекс. На аттракционах написано, что еврейским детям нельзя ими пользоваться. Сложно поверить, что такое отношение может быть в ХХI веке. Но мы все равно любим Украину.
Критикувала чоловіка за немитий посуд
Хасиди Барух Бавлі з дружиною Адель Бавлі, жили в Кременчуку на Полтавщині. Мали арт-клуб, проводили джазові фестивалі. До Умані переїхали на запрошення бізнесменів. Контролюють якість продуктів у кошерних ресторанах.
– Весь посуд у ресторані кошериться – з молитвами опускається у воду. Один працівник не знав, як це робиться. Думав, кров треба пускати, – сміється Адель. – Коли хтось із персоналу хоче випити кави з некошерним печивом, має вийти із закладу, щоб не насипати крихт із забороненого продукту.
Людина, що займається забоєм тварин, проходить спеціальне навчання. Перед тим, як умертвити її, читає молитви. Спокійні тварини вмирають із миром, у кров не виділяється адреналін. Не можна вживати задню частину туші, вени і сухожилля. М'ясо вимочують у соляному розчині, щоб позбутися крові. Не їдять плодів, зібраних на сьомий рік урожаю. Молоко кошерне, якщо за доїнням спостерігав 7–8-річний хлопець.
Кожен рабин на своїй території дає список постачальників, з якими можемо працювати. В Україні виробників кошерних продуктів багато.
Барух Бавлі має грузинське коріння. Займався йогою, медитацією та східними практиками. Раніше знімався в кіно.
– Рідні брати моїх дідів та батько бабусі загинули 1919 року в тодішній Катеринославській губернії. Їх зарубали шашками. Тоді не розбиралися, "червоний" чи "білий", убивали, бо єврей. Батьки пережили війну.
У 1990-х поїхав на історичну батьківщину служити в армії. На кордоні з Ліваном охороняв базу повітряних сил.
Для подружжя цей шлюб другий.
– Після розлучення просила Бога послати мені другу половину. Через тиждень подруга познайомила з Барухом. Запросив на концерт, – розповідає Адель. – Після весілля був час, коли приходила з роботи і критикувала чоловіка за безлад і немитий посуд. Він виставляв мене з квартири й казав: "Начальницю залишай там, а дружина нехай заходить". Вдячна, що дрібні сварки переводив на жарт.
Юдеї мають свої закони ведення бізнесу та сімейних стосунків. Вважається, що чоловік іде за Богом, а жінка – за чоловіком. Коли треба вирішити питання, звертаюся до чоловіка. Якщо відповіді немає, йдемо до рабина.
В Умані євреї – закрита громада. На зупинці водій може закрити перед тобою двері. Ніде з таким не стикалася. Це пов'язане з агресивною поведінкою чоловіків, які приїздять на Рош га-Шана з Ізраїлю. Інколи вони ображають уманців.
Наші традиції оповиті міфами. Пліткують, що додаємо в мацу кров новонароджених. Та правила виховання в юдаїзмі навчають не вступати в дискусію.
2 
35413
Коментарі