Ексклюзиви
Вівторок, 03 грудня 2019 10:15

В Авдіївку ми заповзали. Коли виходили – бойовики боялися вистрілити в наш бік

БАТАЛЬЙОН ОЛЕКСАНДРА ВДОВИЧЕНКА ВЗЯВ ПІД КОНТРОЛЬ НАЙВАЖЧУ ДІЛЯНКУ ФРОНТУ

Мати хотіла, щоб я став військовим. Поважав її, зробив, як сказала. Після школи не вступив. Рік працював різноробом, а 2000-го потрапив до Харківського інституту танкових військ. Мені нічого не дається з першого разу. Треба тягтися, карабкатись.

2014-го Збройні сили були не готові до війни. Десантники показали себе краще, бо там було більше контрактників. У нашій 72-й бригаді їх вистачило на батальйонно-тактичну групу. Решту бригади пізніше комплектували мобілізованими бійцями.

"ОРЕЛ", "СПАРТАК", "ШЕРИФ", "СТРИЖ", "КАЛИНА", "ЛІВША", "ТАЙФУН". ВОНИ НЕ ЗНАЛИ МИРНОЇ АРМІЇ. МАЛИ ВИСОКИЙ БОЙОВИЙ ДУХ

На фронт пішов 12 квітня 2014 року. Був заступником начальника штабу бригади, але фактично керував комендантським взводом. Супроводжували колони, охороняли командний пункт.

У Зеленопіллі на Луганщині зрозумів, що це – війна і закінчиться вона не скоро (11 липня 2014 року реактивна артилерія з території РФ обстріляла українських військових і прикордонників. Загинули від 23 до 36 людей, за різними даними. Поранили 93. – Країна). Ми дотягли колону із загиб­лими і пораненими в Амвросіївку. Відчув, що я вже інший.

Автор: Анатолій ГАЄВСЬКИЙ
  Олександр ВДОВИЧЕНКО. Позивний ”Слов’ян”, 37 років, підполковник Народився 25 грудня 1981 року в селі Скраглівка Бердичівського району на Житомирщині. Батько Петро Вдовиченко працював в Укртелекомі. Покійна мати Галина – на бердичівських очисних спорудах. Закінчив Харківський інститут танкових військ. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді, нині – імені Чорних запорожців. На фронт потрапив у квітні ­2014-го. За півтора року очолив перший механізований батальйон 72-ї бригади. З жовтня 2016-го його підрозділ обороняв Авдіївську промзону, на той час найважчу ділянку фронту. Позаторік закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Із квітня – начальник штабу 28-ї окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Відзначений орденами Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступенів. Має нагородний пістолет Glock-17. Дружина 34-річна Світлана – бухгалтер. Має 11-місячного сина Олександра. Остання прочитана книжка – ”Дип­ломатія” Генрі Кіссинджера. Готує до друку книжку спогадів. Любить мисливство, риболовлю, проводити час із сином
Олександр ВДОВИЧЕНКО. Позивний ”Слов’ян”, 37 років, підполковник Народився 25 грудня 1981 року в селі Скраглівка Бердичівського району на Житомирщині. Батько Петро Вдовиченко працював в Укртелекомі. Покійна мати Галина – на бердичівських очисних спорудах. Закінчив Харківський інститут танкових військ. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді, нині – імені Чорних запорожців. На фронт потрапив у квітні ­2014-го. За півтора року очолив перший механізований батальйон 72-ї бригади. З жовтня 2016-го його підрозділ обороняв Авдіївську промзону, на той час найважчу ділянку фронту. Позаторік закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Із квітня – начальник штабу 28-ї окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Відзначений орденами Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступенів. Має нагородний пістолет Glock-17. Дружина 34-річна Світлана – бухгалтер. Має 11-місячного сина Олександра. Остання прочитана книжка – ”Дип­ломатія” Генрі Кіссинджера. Готує до друку книжку спогадів. Любить мисливство, риболовлю, проводити час із сином

У вересні 2015-го призначили комбатом 1-го батальйону. Біля Новотроїцького стояла моя третя рота, а над нею – терикон. Ми захопили його. Розвідники бригади взяли полонених. Бойовики пробували контратакувати, але відступили. Це було перше відчуття сили – ми наступаємо.

У березні 2016-го нас вивели, батальйон укомплектували контрактниками. Пройшли злагодження, тактичні навчання на Старичах з інструкторами НАТО і відбули на Донбас резервом АТО. Дислокувались у дитячому таборі в селищі Брусіне між Слов'янськом і Лиманом.

Тоді в підрозділ прийшли багато молодих офіцерів. Усі у Львівській академії вчилися з різницею в кілька років: "Орел", "Спартак", "Шериф", "Стриж", "Калина", "Лівша", "Тайфун". Вони не знали мирної армії. Мали високий бойовий дух.

У Брусіному готувалися, відпрацьовували привезені з міжнародних навчань Rapid Trident навички. У нас було все, що просили: пальне, боєприпаси. Мали карт-бланш. "Тренуй людей", – сказав генерал-лейтенант Хомчак (Руслан Хомчак, нині начальник Генерального штабу ЗСУ. – Країна). Командири рот розуміли мене з півслова.

18 жовтня ми взяли під контроль район оборони в Авдіївці. В першу ж ніч бойовики нас обстріляли й оточили дві будівлі, де були мої взводні опорні пункти. Наказав відкрити вогонь із мінометів. Ризикували зачепити своїх. Але розумів – інакше хлопці не протримаються. Слава Богу, в жодну споруду міна не влучила. Бойовики з втратами відступили.

Промзона 2016-го стояла напівоточена. Через авдіївський і ясинуватський ліси групи бойовиків заходили практично в тил. Ми мали втрати.

Треба було вести бій у місті. Основна міць механізованих підрозділів – БМП-2. В Авдіївці використовувати їх не могли. Дві бойові машини поставили на ротний опорник "Цитадель" в ангарі, але вони не працювали – дорогу прострілювали ПТУРи або танки. Потрібні були гранатомети, великокаліберні кулемети. Ми залишили мінімальні екіпажі машин, аби посилити піхоту.

До нас хлопці стояли влітку, все зелене. А за тиждень дерева стали голі. Ми були у противника, як на долоні. На промзоні – тільки дві траншеї. Почали вкопуватися.

Усі сили бойовики зосередили на шматочку фронту – Авдіївській промзоні. Там стояв елітний 11-й полк "Восток" і батальйон "Сомалі" гаркавого "Ґіві" (бойовик Михайло Толстих, ліквідований 8 лютого 2017 року в Макіївці. – Країна).

ПОТРОХУ РОЗГИНАЛИ "ПІДКОВУ" В БІК ПРОТИВНИКА

Я дві роти вивів у ліс, а батальйон охорони з "Правим сектором" просунулись до дороги на Ясинувату. Так розширили фронт ураження, почали вкопуватися на мосту. "Валун", командир 3-го бату висунувся вперед за шахту Бутівка. Противник мусив розосереджувати вогонь по флангах.

Поступово проклали шляхи висування. Взимку вже змогли застосовувати БМП, танки. Потроху розгинали "підкову" в бік противника. Бойовики мали позицію у триповерхівці на промці – стільки крові нам випила. У січні за кілька заходів цей будинок помножили на нуль.

Сепари безболісно віддавали "сіру зону". Бо по розв'язці знизу стояла передова охорона – позиції "Алмаз-1", "Алмаз-2" і "Алмаз-0", – яка не давала просунутись. А вони могли нас накривати вогнем.

ПІДТЯГЛИСЯ РЕГУЛЯРНІ РОСІЙСЬКІ ПІДРОЗДІЛИ – ЇХ НАША АРТИЛЕРІЯ ТАК ВЛУПИЛА, ВОНИ НАВІТЬ ІЗ МАШИН ВИЛІЗТИ НЕ ВСТИГЛИ

Наші групи виходили до "алмазів", вели спостереження, зав'язували бій, виявляли противника і верталися. 29 січня 2017-го все пішло не так. На "Алмазі-2" мала бути звична розвідка боєм. Захопити його ми планували на весну. Перед виходом говорили з "Орлом", "Лівшею", "Спартаком", "Стрижем". Підготували шляхи підходу, евакуації. Хлопці постійно тренувалися – хотіли йти вперед. Вранці 29 січня ув'язалися в бій. Після обстрілу захопили "Алмаз-2", взяли полонених. Бойовики зрозуміли, що втратили позицію, і почали штурм.

Із кінця 2016-го була інформація, що противник збирається в наступ. Вони не мали сил для масштабної операції, але на малій ділянці планували прорватися. Коли втратили "Алмаз-2", для них це стало справою принципу. Один штурм, другий. Почали працювати їхні міномети.

Командир взводу 1-ї роти вийшов на зв'язок: "Орел", Бальченко і Оверченко – білі". В гарячці бою я забув кодові слова, думав це 300-ті. Кажу: "Орла" на зв'язок". Він відповів, що "Орел" – двохсотий.

23-річного Андрія Кизила – "Орла" – 2016-го призначили моїм замом. Після Зеленопілля відчуваю енергетику людей. "Орел" був моєю людиною. До добрих швидко прив'язуєшся.

Андрій був старшим групи. Тричі звідти повертався. Після його загибелі питання відходу не підіймали. Як у бійці: не думаєш про наслідки, маєш перемогти. Та й якби ми відступили, противник підтягнув би сили й пішов далі.

Командир 3-ї роти "Шериф" був у відпустці, я його викликав виконувати обов'язки замкомбату. Відправив на підмогу хлопцям, вони падали з ніг. Я у штабі керував боєм, купа рацій – відкриття вогню, артилерія, забезпечення. Мінометники клали міни прямо перед нашими хлопцями. А бригадна арта працювала на відстані 3 кілометрів від крайніх позицій, не даючи можливості терористам підтягти резерви.

В ОКОПИ СТРИБАЛИ ТИЛОВИКИ, ТАНКІСТИ, РОЗВІДНИКИ

Сусід із правого флангу "Валун" допоміг. У нього камера дивилася на траншею, якою пересувалися на "алмази" бойовики. Він працював по ній з АГСа – багатьох там задвохсотили.

На маленькій ділянці фронту почалося пекло. Батальйони бойовиків ДНР "Спарту", "П'ятнашку" ми розбили. Підтяглися регулярні російські підрозділи – їх наша артилерія так влупила, вони навіть із машин вилізти не встигли.

На "Алмаз-2" бойовики потрапляли окопом із розв'язки і траншеєю з позиції "Алмаз-1". Коли "Ґіві" йшов на штурм – вони у 20-градусний мороз проповзли більше кілометра по полю. І вилізли просто перед бійцями. Довелося перекидати туди підкріплення і вибивати їх.

Страшно, коли вв'язуєшся в бій, бачиш втрати і не розумієш – де край. Із різних підрозділів бригади виділяли людей на підкріплення. В окопи стрибали тиловики, танкісти, розвідники.

Дротовий зв'язок у бойовиків ліг. Ми чули їхні радіопереговори. Кричали, що їм хана, що ми готуємо широкомасштабний наступ, що покидають позиції.

Після невдалих спроб відбити в нас "Алмаз-2", його почали "розбирати" міномети і самохідні артустановки калібру 152 міліметри. Працювали з житлових районів Ясинуватої, з двору дитбудинку Донецька. Я комбригу кажу: "Треба ту САУ накрити – у мене люди не витримують". А він: "Там теж люди". І ми просто чекали, коли вона вистріляє боєкомплект.

Авдіївку бойовики накривали жорстко. Було рішення про евакуацію. Чекали танкового прориву. Ніхто не вірив, що ми вистоїмо. Наші резерви відходили на другий ешелон оборони, залишилися тільки мої люди.

Тоді ж 29 січня прилетів начальник Генштабу Віктор Муженко. Спитав, чим допомогти. "Треба люди, боєприпаси. І звання Героя України моєму заму". 1 лютого був підписаний указ про присвоєння цього звання Андрієві Кизилу.

О четвертій ранку 30 січня вдарили "Гради". Спочатку по "Цитаделі" (2016-го – командно-спостережний пункт першого батальйону 72-ї ОМБр. – Країна) і старій Авдіївці, потім по "Алмазу-2". Переключилися на резерви бригади. Згодом по командно-спостережному пункту батальйону вдарили "Піони" (203-міліметрова самохідна артилерійська установка. – Країна), хотіли вивести з ладу управління.

МИ ПРОСТО ЧЕКАЛИ, КОЛИ САМОХІДНА АРТИЛЕРІЙСЬКА УСТАНОВКА ВИСТРІЛЯЄ БОЄКОМПЛЕКТ

Ми отримали підкріплення. Практично за один ротний опорник билися танкісти, артилерія бригади, оперативно-­тактичного угруповання й антитерористичної операції.

Завжди кажу і буду: я командував найкращими солдатами у світі. Три дні хлопці трималися, поки я зміг дістатися передніх позицій. Почався мінометний обстріл, мене солдат собою накрив. Я кричу: "Боєць, ти що?!" А він: "Комбат, якщо тебе завалять, нам взагалі п**да".

До "Алмаза" не дійшов, повернувся. 2 лютого дійшов до позиції "Орел" (перейменована "Алмаз-2" на честь Андрія Кизила. – Країна). В ті дні її тримали близько 20 людей, більше там не можна було розмістити.

Довкола – чорна земля, криваві бинти. Перша думка: "Як вони тут встояли?" Що снаряд двічі в одну воронку не попадає – міф. Падає і два, і три. Ішов по розритій поверхні.

Знов почався обстріл. На позиції з трупів противника хлопці зробили бруствер. Важко було видавити з себе слова, але мусив підняти бійцям настрій: "Срака новоросії. Що тут у вас?" Посміялися, обнялись, кажуть: "Нормально".

Приїхав звідти пригнічений, жити не хотілось. Глянув – довкола люди. Розумієш, що це – війна. Там кожен із нас міг загинути. Вирішив воювати до кінця. Коли переступаєш межу – залишається дорога вперед.

Автор: Анатолій ГАЄВСЬКИЙ
  Олександр Вдовиченко: "Завжди кажу і буду: я командував найкращими солдатами у світі"
Олександр Вдовиченко: "Завжди кажу і буду: я командував найкращими солдатами у світі"

Бойовики втратили там більше сотні людей. Противник видихнувся. Останній їхній штурм був 3 лютого, після того вже била арта, але бойовики були деморалізовані. Нас посилили людьми. Хлопці, які отримали контузії, повернулися на позиції. На "Орлі" зробили ротаційну систему і заступали на 12 годин. Спав мороз, глибше закопалися, обладнали бліндажі.

Коли захопили "Орел" – картковий будинок оборони бойовиків в Авдіївці впав. Вони втратили перевагу. З цього пункту було видно промзону. Через відеокамери ми бачили все.

У середині лютого президент вручав нагороди. Бачив, що він щасливий. Ходили чутки, в ті дні йому дзвонив Путін і просив в Авдіївці припинити вогонь. Це була важка, але наша перемога.

Мій батальйон виконав завдання. Я в Авдіївку заповзав, а коли виходили – противник боявся стрільнути в наш бік.

Ці позиції досі наші. Їх удосконалили. Там більша інтенсивність боїв, ніж на інших напрямках. Але це не те, що було у 2016–2017-му.

Влітку позаторік ми збудували пам'ятник. Притягли з Бутівки башту від танка, бойову, машину десанту, медичний УАЗ. Заїжджав туди недавно. Три роки минуло, як ми заходили в Авдіївку.

2017-го в Авдіївку приїхав начальник Генштабу Муженко. Ми якраз захопили міст, з якого танк терористів вів вогонь. Їх звідти вибили, облаштували позиції, хвалилися йому і запитували: чому не йдемо вперед? Він узяв аркуш, олівець і за 5 хвилин розмалював усю геополітику, розклади на фронті. Після того кажу: "Ми знаємо лише те, що маємо знати".

Кажуть, у будь-якому суспільстві люди діляться на "яструбів" і "голубів". Перші переживають за перемогу, другі – за мир. Це – природно. Я двічі підіймав людей у бій і вів їх не з окопу, а з командного пункту. Легко наступати, якщо тебе це не стосується. Коли ти у вогнищі бою, все виглядає інакше. 2014-го в Києві кричали, що ми візьмемо Москву, а я лежав під згорілим БМП на кордоні з РФ і думав: "Йоперний театр, аби до вечора дожити".

Мрію поїхати на Зеленопілля, налити пацанам, які там загинули, і викурити цигарку, де була знищена збірна колона 72-ї, 79-ї бригад і командний пункт 24-ї бригади. Заїхати в Авдіївку до пацанів, де зроблять музей війни і поставлять пам'ятники загиблим. На пункті пропуску "Ізварине" помахати рукою Росії і сказати: "Добре, що ви звідси пішли", а на "Донбас-Арені" написати "Срака новоросії".

Зараз ви читаєте новину «В Авдіївку ми заповзали. Коли виходили – бойовики боялися вистрілити в наш бік». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua
Голосів: 30
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода