"Усі хочуть змін, але самі не міняються"

Маємо навчитися існувати з Росією на рівних, як Ізраїль – з арабським світом

Ваш останній роман "Сни неофіта" описує 1990-ті в Україні. Чому повернулися у ті часи?

– 10–20 років не є для прози далеким минулим. В українській літературі мало творів, які описують сьогодення. Пишуть переважно романи про Холодний Яр, Данила Галицького або якесь фентезі. Мені цікаво проживати сучасність, намагатися давати відповіді, збурювати суспільний інтерес і думку.

1990-ті – це ломка, тектонічні зсуви. Тоді писалися чернетки нинішньої сучасності. Закладалося те, що зараз буяє пишним цвітом.

Я розумів, що українсько-російське питання виникне. У Запоріжжі це відчував з дитинства. У книгарні мені казали: "Положи книжку, это же по-украински".

Що хорошого народилося в 1990-ті?

– Відчуття свободи, потенційних можливостей. За радянського часу застав невеличкий проміжок відносної стабільності. Але вона була умовна, нудна й обмежена. В економічному вимірі – це 220 карбованців, і не більше. В естетичному – це хіба що Михайло Стельмах і вінілові платівки.

Які за відчуттями ті часи?

– Про той час нагадує сленг. Якось іду по базару. Попереду – хлопець характерної зовнішності – "чіста канкрєтний парєнь". За яткою стоїть гість із південних республік і курить. Хлопець йому каже: "Дай закурить!" – "А я здесь при чем?" Той зміряв чоловіка поглядом і відповідає: "При деньгах".

 

Де і в чому найчастіше зустрічаєте 1990-ті?

– У свідомості людей. Вона не дуже змінилась. Особливо у старших: усі хочуть змін, але самі не міняються. Також зустрічаю ті часи в написі над гастрономом старим шрифтом, у щербатому круглому столику в кав'ярні.

Це дратує?

– Навпаки. Ностальгія. У самісінькому центрі Львова є радянського штибу наливайка. Не змінилась ні в чому: обгризені столики, стаканчики з томатним соком під дешеву горілочку. Мені там приємно.

У Києві є такі місця?

– Було знакове місце – гастроном "Сузір'я" на розі Пушкінської і Прорізної. Зараз там ресторан. "Сузір'я" знала вся богема. Під вікном надворі я протер за 10 років дірку. Любив взяти каву і спостерігати за протічним життям. Хтось обов'язково вигулькне знайомий – Ульяненко чи Римарук (покійні нині письменники Олесь Ульяненко та Ігор Римарук. – Країна).

Ще була на Подолі народна кав'ярня "Полонез". Там завжди можна було побачити похмільного поета Романа Скибу. Він сидів, підперши свою велику голову, і журився. Письменники жартували, що є вищий і нижчий рівні літератури. Вищий – це "Сузір'я", нижчий – "Полонез".

Ви завжди більше спілкувалися зі старшим поколінням письменників.

– Мене тягнуло до старших. Тим більше, що у літературу я прийшов із запізненням років на 5–10. У 28 поети вже або спиваються, або стають народними депутатами. А я приніс тремтячою рукою до редакції свій перший віршик. Тоді мене підтримали Валерій Ілля, Микола Холодний. І моя поетична творчість стрімко пішла уверх.

Не вважаю, що якесь покоління менш талановите за інше. Є окремі постаті. Днями розмовляв із Любком Дерешем. Зірковий хлопчик. І водночас – абсолютно нормальна, розумна й глибока людина.

Чому зараз література в Україні – справа аматорів?

– Немає клімату, простору, єдиного потоку. Через атомізованість часу все розбите на сегменти: цей – тут, той – там. Немає критики як явища. У Швеції виходить 50 тижневих газет, і в кожній є колонка критика. Всі книжки отримують рецензії, не лишаються непоміченими. У нас дістав гроші – видався. Випив зі знайомим критиком – є рецензія. Все тримається на особистісних зв'язках. Інколи на тому, чи пощастить.

Вам щастить?

– Я – посередині. На дещо вплинув характер – не зовсім комунікабельний і уживчивий.

Хто є щасливчиками в нашій літературі?

– Ті, хто на слуху. Ніколи не мав творчих заздрощів. Більше відчуваю захоплення. Читав Жадана – пробивало на легкий трем. Заздрощі скоріше побутові – хотів би поїхати, як хтось із розкручених, на Лейпци­зький літературний ярмарок.

Івану Малковичу в літературному середовищі дуже заздрять через Шевченківську премію?

– Як на мене, йому дали премію справедливо. Я би дав її також новелісту Василю Портяку.

А заздрити будуть завжди. Зараз у Facebook літератори збираються, як на віртуальній призьбі, і перетирають, що правильно, а що – ні. Це трошки смішно, коли 50-річний мужик поводиться, наче він Наполеон: "Сьогодні відправив у бан двох. Дістав мене N. Пішов він у бан". Це – компенсація за небуття. Людина сідає і починає планетами обертати.

Як у робітничому середовищі Запоріжжя у вас виникло бажання писати?

– Я виріс на околиці міста: братва, пролетаріат, трохи технічної інтелігенції. Окремо – мусора. Але це – за територією батьківської хати. Удома ж завжди були книжки.

Батько свого часу налаштовувався на письменницьку долю. Мав талант і смак до слова. Його брати з Києва привозили самвидав. Вірші Миколи Холодного я читав років у 10.

Тоді мене почали розривати національні протиріччя. У дворі постійно

чув анекдоти про дурного хохла. Воно запікалося пекучою, але й солодкою злістю.

Вже дорослим після заводу йшов у пивну. Там чув, як когось вчора пограбували. А "Егор сейчас пойдет и возьмет два куба. Тебе брать или нет?" Я не коловся.

Наступного дня скучно йти в пивбар. І цупиш з верхньої полиці вірші Євгена Плужника. Це був дивний коктейль. Але й потрібний для письменника.

Ваш батько був дисидентом?

– Мав письменницьке вухо. Але не вистачило, видно, сили волі. Писав протестні листи в КДБ проти русифікації. Його тягали туди, вигнали з роботи. Став хворіти. Так до пера й не взявся.

Батько був страшенний ідеаліст. Служив на Північному флоті. Коли йшли Баренцевим морем, з голови командира зірвало поривом вітру картуз. Тато здуру стрибає в Баренцуху, дістає того картуза.

Коли Сталін помер, батько пустив сльозу. А згодом імені його вимовляти не хотів. Під час конфлікту в Лівії чи Алжирі хотів їхати добровольцем воювати. Був ідейний.

Батько – типовий східняк. Мені це передав. У 1970-х вулицями Запоріжжя не ходили люди з вусами й оселедцями. Всі були звичайні радянські люди. Але в нас були свої коди – як Махно. Є у нас широта. Але це не широта п'яного розчулення. Вона – у поглядах на речі.

Сергій Жадан – людина зі Сходу. Причому з таких шушерів, що здавалося б – що там українського?

 

Як змінилося сприйняття понять "східняк" і "західняк"?

– Раніше кияни і західняки сиділи коржем на своїй території. Поряд був пласт подоляків. І таким же коржем, зацементованим зверху русифікацією, сиділи східняки. Зараз відбувся рух. Завдяки йому всі зайві регіональні відмінності відпадуть. Між молодими українцями з Коломиї і Кропивницького буде менше відмінностей, ніж між українцями з тих же територій у 1960-х.

Що не дало Запоріжжю стати ще ­однією народною республікою?

– Там живе більше людей, закорінених у свою територію, більше автентичних українців, які прийшли у Запоріжжя із навколишніх сіл. У нас є Дніпро. Київський Дніпро на Гідропарку з дурноверхими колесами огляду – це просто вода, порівняно з Дніпром біля Хортиці і Дніпрогесу. У Запоріжжі мова за лексикою російська, але накладена на українське думання.

Як сприймаєте Київ?

– Оксана Забужко права, коли говорить: український літератор, який не розуміє, що таке Київ – трошки дивний персонаж.

Я довго не міг писати про нього. Відчував, вийде щось у стилі туристичних буклетів: ось Софія, ось каштани. Ходив, дивився, вживався. Побачив відкрите для всіх місто з легкою атмосферою. Хочеш тут жити – живи. Тебе не витіснять. Потім помітив київську ментальність корінних мешканців – гідність, інтелігентність і прожитковий мінімум порядності.

Яким побачимо українця після прочитання "Снів неофіта"?

– Він буде без набитої через трафарет на футболці вишиванки і накладних вусів. А з живими нервами, з бентежною душею.

Мій перший роман "Кляса" про кінець 1980-х в індустріальному українському місті видали турки. Я дивувався: що їм у ньому цікавого? Виявляється, після прочитання книжки вони зрозуміли, звідки коріння "наташ" полегшеної соціальної поведінки, які після падіння залізної завіси з'явилися в них. Або хто такі коротко стрижені чоловіки з татуйованими спинами і масивними ланцюгами на турецьких пляжах.

Мої книжки мають автобіографічну основу. У "Снах неофіта" головним героєм є молодий чоловік, учорашній кримінальний елемент. Він розуміє, що його – це поезія. Починає писати. Стає журналістом. Відкриває нові горизонти, відчуває місто, яке до цього було для нього обмежене одним районом. Роман показує дійсність 1990-х, схоплену поглядом вуличного хлопця.

З яким технологічним процесом можна порівняти письменництво?

– Коли писав "Клясу", відчував кайф, який важко передати. Виходив із редакції Радіо Свобода. Йшов на Львівську площу через ріг Прорізної і Пушкінської, де стояли Андрій Охрімович, Олесь Ульяненко. Кликали на чарку. А я біг додому, бо там відбувалися дива, там я формував світ. Тому порівняти письменництво з точінням шестерні не можу.

Коли зовсім не хотілося писати?

– Частенько таке було. Особливо, коли ставив собі зависокі завдання.

"Клясу" писав двічі. Захотів її послати на конкурс "Коронація слова", який тільки з'явився. Просунутий критик Олександр Хоменко сказав: "Не роби цього. Це як Паваротті буде співати на Євробаченні. Йому не дадуть приз, хоч він і Паваротті". Я все ж спробував. Коли поставив крапку, вирішив прогулятися середмістям. Повернувся додому. Вирішив ще перечитати. І зрозумів, що нікуди роман не пошлю – текст розлазиться на шматки, маса води.

Роздавлений проходив тиждень. І сів переписувати. Наступного року знову вирішив подати текст на "Коронацію слова". Щоб устигнути, завершував його у палаті Жовтневої лікарні – лежав там із хворобою Боткіна. Дали мені третю премію.

Ви говорите, що не переживаєте, коли не пишеться. Письменство не найважливіше у вашому житті?

– Спокійно розглядаю варіант, що завтра можу займатися чимось іншим. Бути просто письменником для мене плоскувато. Рембо он торгував рабами.

Хотів би бути творцем ідей. Новоросія не на пустому місці з'явилася. Її ідею свого часу вигадали Олександр Дугін, Олександр Проханов і Едуард Лімонов.

Слово "Новоросія" викликає якісь асоціації?

– Як щось несерйозне. Недавно блукав картою і натрапив на місто Новоросійськ у Краснодарському краї. Відторгнення не відчув. За межами України називайте як завгодно.

Які заголовки у новинах хотіли б прочитати завтра?

– Хоча б про припинення бойових дій. Про те, що наші закріпилися на своїх позиціях. Росія ніколи від нас повністю не відповзе. Це має навчити нас існувати з ними на рівних, як Ізраїль – з арабським світом.

Ви гуманіст щодо Росії?

– Якщо бажати Росії розпастися – що це змінить? Така величезна територія у хаосі, потрясінні. Світ знову ввійде в зону турбулентності. А розмови про те, щоб завоювати завтра Тулу, а післязавтра Рязань – смішні. Навіщо вони нам?

×