Москва та Росія очима українки, яка побувала там уперше
"МЗС України із занепокоєнням відзначає, що останнім часом нормою стали випадки безпідставного затримання громадян України на території Російської Федерації, відсутність гуманного ставлення до українців з боку російських правоохоронних органів, їх несумісної з людською гідністю поведінки, застосування до наших співвітчизників неприпустимих методів фізичного та психологічного впливу, у тому числі – тортур", – таке повідомлення з'являється за два тижні до запланованої поїздки в Росію. А на руках – квитки в обидва кінці.
"Щодня зливай аудіозаписи й фотки на файлообмінники і скидай лінки, – колега повчає у Facebook. – З опозиціонерами зустрічайся в останні дні перебування, щоб тебе не почали пасти. Особливо не бійся, але й не жартуй: Росія – країна без почуття гумору".
Страшнувато. Дзвоню у консульський відділ українського посольства в Москві.
– Якщо вас безпідставно затримають – одразу телефонуйте. Підключиться консул, – заспокоюють.
Переліт до Москви триває 1 год. 15 хв. Незадовго до приземлення згадую про кілька знімків у телефоні з Майдану й зони АТО, де бувала у відрядженнях. Видаляю. Вагаюся, чи не зробити те саме з кількома контактами, як-от Мустафи Джемілєва чи помічників Дмитра Яроша. Ні, ризикну – надто важливі.
В аеропорту Внуково митний контроль відкривають за півгодини після приземлення.
– Цель приезда? – цікавиться митник за скляною перегородкою.
– Рабочая, – намагаюся бути чесна.
– Первый раз в России? – перепитує, не знайшовши в паспорті російських штампів.
Киваю, що так.
– Работать приехали, что ли?
– Нет, есть несколько рабочих встреч, через полторы недели – назад.
Митник мовчки ставить у паспорт відмітку: з 23 березня на території Російської Федерації перебуваю офіційно.
Залізничний експрес, що курсує від аеропорту до станції метро Київська, – 200 грн, на українські гроші, і півгодини дороги. У вагоні знайомлюся із земляком. Костянтин, йому 24, у Москві живе сьомий рік, навчається в консерваторії.
– Не можу дочекатися, коли поїду звідси, – звіряється літературною українською. – Залишилося кілька місяців. Москва – дуже холодне місто. Українців уже більше жаліють, аніж зневажають. Впевнені, що на Донбасі йде громадянська війна.
Московське метро велике: 12 ліній, кілька десятків станцій пересадок, одна може мати кілька рівнів гілок. Є безкоштовний Wi-Fi. Інтернет – швидкий. Костянтин показує приблизну схему пересування. На вході до кожної станції чергують по троє-четверо поліцейських, стоять два-три сканери. Вони з'явилися після терактів 29 березня 2010 року. Тоді від двох вибухів на червоній лінії метро станцій Луб'янка і Парк культури загинула 41 людина. Вибухівки пронесли дві смертниці.
На прощання Костянтин проводить через турнікети за своєю студентською карткою. Так одна поїздка обходиться у 30 руб. – 12 грн. Без проїзного – 50 руб. – 20 грн.
На одній зі станцій заходить чоловік із георгіївською стрічкою на куртці й "Комсомольской правдой" у руці. Згодом ці стрічки бачитиму всюди: на дорогих машинах, на рюкзаках у перехожих. Росіяни готуються до святкування 70-річчя Перемоги.
– Лет 10 назад эта ленточка в России была просто символом Победы. Сейчас она носит иной характер – победили тогда, победим и сейчас. Нынешнюю ситуацию ведь равняют с войной. Типа, мы в окружении врагов, которые хотят нас уничтожить. И это Великая Отечественная война номер 2, – пояснює економіст Євгеній Ґонтмахер. – Вот беседуешь с умным человеком, с хорошим образованим, а зацепишь тему внешней политики – и начинается надлом. Как будто в голове что-то клацает: "Это американцы все сделали, это они у нас отбирают Украину". Еще два года назад такого не было.
Арбатська – одна з центральних станцій московського метро. Виходиш нагору – видно червоні зубці мурів Кремля, що за кількасот метрів, і дві його вежі з п'ятикутними зірками. Радянських символів – зірка, серп і молот – дуже багато на будинках у центрі Москви.
– Ведь это наша история, как ее теперь руками уничтожать? Это только на Украине до такого додумались, – каже чоловік років 45.
Зачепила його, бо в своєму богемному кашкеті здався мені схожий на художника.
Прямую до Красної площі. Минаю величезну будівлю бібліотеки ім. Леніна, спускаюся в підземний перехід. Окрім кіосків чай-кава-капучино, там чимало сувенірних крамничок. Матрьошки у вигляді Путіна, Сталіна, Леніна, Наполеона. Ціна – від 150 руб., тобто 60 грн. Купа футболок із зображенням Путіна і написами "Самый вежливый президент" або "Медведь ни у кого разрешения спрашивать не будет. И тайги своей не отдаст".
– Футболки у нас только иностранцы покупают и приезжие из глубинки, – тихо каже продавщиця в одній з крамничок, де вдаю, що вибираю матрьошку.
І Красна площа, і Кремль – не такі великі, як здається з телевізора. Уже потім колега розповість: Кремль займає 27,5 га, а Києво-Печерська лавра – майже 28. Собор Василія Блаженного з п'ятьма пістрявими куполами за розміром відповідає середньостатистичній церкві. Цар Іван Грозний велів звести цей храм на честь завоювання Казанського ханства 1552 року. А щоб зодчі не змогли більше щось подібне збудувати, наказав їх осліпити. Вони нібито були татарськими полонениними. Тому храм такий чудернацько-барвистий. Наполеон сприйняв був його за мечеть, коли 1812-го ввійшов до Москви, а потім – спалив її.
Навпроти Василія Блаженного – Мавзолей Леніна. Зачинений на два місяці для "проведення планових профілактичних робіт".
Кількадесят кроків униз із Красної площі – і Москворецький міст через річку Москву. Там 27 лютого вбили одного з лідерів опозиції Бориса Нємцова. На місці, де це сталося, – десятки букетів із живих квітів. Кілька із синьо-жовтими стрічками, хоч поєднання цих кольорів у Москві фактично заборонене, пояснить Євген Ґонтмахер:
– Оденьте желто-голубую майку – и вас остановят полицейские. За украинский флаг могут запросто забрать.
Багато свічок, кільканадцять чорно-білих знімків Нємцова з написами "Не забудем", "Борись", "Немцов мост". Перехожі зупиняються, фотографують.
– Извините, вы москвичка? – перепиняю жінку років 70, яка проходить повз.
– Да-а-а-а.
– Как вы считаете, кем был Немцов для России?
– Помню его еще со времен Ельцина. Немцов тогда был губернатором Нижнегородской области. Потом куда-то затерялся. Чем он занимался в последнее время – не знаю. Так что, в общем, для России ничего и не значил. Но по телевизору сказали, что вроде хороший человек был. Еще сказали, что с ним какая-то хохлушка была. Везде, где появляются хохлы, – ждите худа.
Будівництво церков у Москві – справа державна. 2010 року патріарх Кирило (Гундяєв) ініціював, а московський мер підтримав "програму 200". Суть її така: замало храмів на душу населення в російській столиці, тому за 10 років слід звести дві сотні, щоб кожен москвич мав церкву в "шаговой доступности". Щоправда, батюшки часто обирають місця в зелених зонах, тож дерева йдуть під сокиру. Або серед щільної забудови – замість дитячих і спортивних майданчиків або парковок.
– Православие в России – это бизнес, – каже адміністраторка в хостелі "Да", де оселяюся. – В храме Христа Спасителя, например, есть зал, где свои дни рождения и другие праздники отмечают члены правительства. Это вера у них такая?
Білосніжний храм Христа Спасителя – на 10 тис. людей. Був збудований на честь полеглих у війні з Наполеоном. За Сталіна собор зруйнували, згодом зробили басейн. Відбудували в 1990-х, за Бориса Єльцина. Нині там часто править служби патріарх Кирило. Якраз у храмі Христа Спасителя дівчата з панк-рок-гурту Pussy Riot станцювали перед вівтарем і заспівали "Богородица, Путина прогони". За що й відсиділи майже по два роки.
Вхід до храму безкоштовний. Кремезний охоронець просить лише не фотографувати всередині. Купую три свічки – по 30 руб., 12 грн.
Центр Москви – дуже чистий. Комунальники миють навіть рекламні щити, сіті-лайти й стічні труби. Головні дороги – по шість-сім смуг в один бік. Суцільний рух. Шум, галас, чути сирени і крякалки. Повсюди зводять житлові висотки, а околиці забудовують мікрорайонами. Дуже багате місто. Річний бюджет Москви – $52 млрд. Більше мають лише Нью-Йорк і Шанхай.
Хостел "Да" – у центрі Москви на Старому Арбаті. Переважно там живе молодь із російських регіонів. Хоча на тиждень-два заїжджають і сім'ї. На кухні знайомлюся з Мариною. Їй 20 років. Родом із Томська в Сибіру. До Москви приїхала пару тижнів тому, хоче знайти роботу.
– Надоело дома, хочется чего-то нового. Даже не знаю, куда здесь устроюсь.
Живе в хостелі, бо це вдвічі дешевше, ніж винаймати однокімнатку. За кімнату платить 25 тис. руб. на місяць – майже 10 тис. грн.
– А у вас что в Киеве творится? Как там после Майдана? – пирхає від сміху.
Нічого, кажу. Можна написати міністру на його сторінці у Facebook все, що думаєш про його роботу.
– У нас Facebook пока мало популярен. И мы еще не хотим в Европу.
На тому бесіда обривається.
Хочу побачити московську периферію. Обираю Черкизовську, це одна з кінцевих станцій метро. Спальний район, забудований наприкінці 1980-х типовими на той час 9-поверхівками. Школа, кілька дитячих садків, продуктовий супермаркет. Стовпи з оголошеннями "робота продавца в супермаркете", "ремонт оргтехники". Доволі чисто. Хоча газони рясно всіяні недопалками.
Офіс колишнього керівника російського уряду, а нині опозиціонера Михайла Касьянова – в центрі міста, на вул. П'ятницькій. Видно вежі Кремля. Половину свого часу екс-прем'єр проводить у Європі. Коли буває у Москві, має щільний графік. Про інтерв'ю домовилися з Києва, за два тижні. На 17.45.
У залі з круглим столом, де має бути зустріч, при вході стоять кілька ящиків зі свічками. Їх мають віднести на місце загибелі Бориса Нємцова. Скраю за столом сидять двоє помічників Касьянова. Обом років по 40, піджаки звісили на спинки стільців.
Хвилин 10 мовчимо. Тоді починаємо дискутувати про ситуацію на Донбасі. Один із помічників ліберального демократа Касьянова впевнений: російських військових там немає. Воюють місцеві ополченці, вони хочуть відділитися від України й увійти до складу Росії.
– А откуда у этих ополченцев оружие? – цікавлюся для годиться.
– Вы просто молодая и не знаете, что во времена Советского Союза много оружия прятали в землю. Вот сейчас они его и откопали.
Коли до кімнати заходить Михайло Касьянов, усі підводимося. Запрошує пройти до свого кабінету на другому поверсі. Сідає навпроти на коричневому шкіряному дивані. Розмова триває 31 хв. Касьянов увесь час поглядає на годинника – поспішає до аеропорту. Охоче говорить про агресивну зовнішню політику Путіна. Коли мова заходить про Крим, обмежується визначенням "незаконно забранная территория".
– После Путина возвращение Крыма Украине неизбежно? – допитуюся.
– Думаю, что да. Только Крым – это не вещь, которую взяли, а теперь надо отдать обратно. Это была нелегальная аннексия, и вопрос Крыма нужно рассматривать именно с этой стороны.
Майже 80-тисячний райцентр Клин – за 100 км від Москви. Година експрес-електричкою, що курсує кожну годину-дві. Тому, що через Клин пролягає федеральна траса Москва – Санкт-Петербург, місто завдячує кількома фаст-фудами McDonalds і КFC. Все решта занедбане: дороги розбиті, будинки обдерті, просто в центрі міста – величезна калюжа, в яку вміло запаркувалися кілька іномарок.
У Клині доживав віку композитор Петро Чайковський. Є його будинок-музей і погруддя на залізничному вокзалі – на пероні, між коліями. Біля вокзалу – припарковані в болоті машини й купи сміття навколо. Через місто, над дорогою, прокладені величезні сірі труби тепломереж. На відсотків 50 такі обігрівають повітря надворі, а не помешкання людей.
– Ну чё там у вас на Украине? – перепитує адміністраторка готелю Наталя, де поселяюсь.
Їй під 50, повнувата, низького зросту, коротко стрижена.
– Да не сказала бы, что хуже, чем у вас.
– А я когда-то жила в Туркмении. Там да, очень хорошо. Но потом они всё на своем языке сделали, все надписи поменяли. Как нам жить было, если даже пойти никуда не можешь? До этого у них все на русском было. У вас вот тоже все везде на украинском написано. И что это – нормально? Ну, ладно, хотите вы от нас отделиться… Но хотят у вас русские разговаривать на русском, пусть разговаривают. Зачем вы им запрещаете говорить на родном языке?
– Впервые слышу об этом. В Украине с русским языком все в порядке.
– Да сама ваша министр – вот эта баба, которая министр образования, – в школе прям это говорит. Спросила у одной девочки: "Как тебя звать?". Та отвечает "Алена". А та ей: "Нет такого имени в украинском языке. Правильно будет Олена". Ребенок в первом классе, в шоке был вообще. Не знаю, чё они хотят там доказать у вас? У вас если теперь разговариваешь на русском в автобусе – рот лучше прикрыть. Да, вот по телевизору это показывают.
На околиці міста, неподалік федеральної траси, заходжу до невеликого храму Святителя Тихона. Четвер, будень, церква зачинена, але крамниця при ній, зі свічками й іконами, працює. Всередині двоє жінок під 60. Одна, худорлява, нудиться за прилавком. Друга, низька блондинка з накрученим коротким волоссям, стоїть перед ним. Їсть "барбариску".
– Опять война у вас будет, – говорить, як тільки кажу, що з України. – Вот по телевизору вчера показали, что Америка вам танки прислала. Даже сам Порошенко, ваш любимый, сидел на них. Интересно, в какую сторону пойдут эти танки?
– Ну, зачем ты так? Это у них законная власть, – говорить касирка.
Розпитує, що змінилося в Україні з часів Майдану. Мало що, кажу. Але точно зміниться – люди твердо налаштовані жити краще, ніж було.
– У нас тоже в России сложно. Хотя пенсии в два раза больше, чем у вас, но цены на продукты и коммунальные – тоже. Я вот за двухкомнатную квартиру плачу 7 тысяч, а пенсия у меня 12 тысяч (2,8 тис. грн із майже 5 тис. – "Країна").
– Цены у нас повысились из-за Украины, – знову блондинка з "барбарискою". – Вам же надо помогать. Донецку вон сколько помощи дали или этой, Луганской республике. Это ж все за счет налогоплательщиков, то есть нас.
– Украина не признает ни ЛНР, ни ДНР, – кажу.
– Подождите, будете еще признавать и ЛНР, и ДНР. Поживете под новым Киевом и увидете. Это у нас отличный президент. Надо его еще на два срока выбрать.
– Потянет, успеет? Ему же уже 62, – кажу.
– Разве? Нет, ошибаетесь – 52 ему сейчас.
– Не знаю, что вы хотите увидеть в Твери, – дивується місцевий байкер Вован, з яким знайомлюся в електричці. Він у шкірянці з металевими заклепками і замками. – Здесь ничё нет, даже трамвайные рейсы снимать начали – некому ездить. Все валят отсюда. Я тоже свалить хочу на юга, там хотя бы тепло. Может, в Сочи, а может, и в Крым. Отвоевали же. А вы сами откуда? Акцент какой-то смешной у вас.
– С Украины, путешествую.
– Это вы серйозно? Ух ты, классно, – розпливається в усмішці.
– Пересекаетесь с байкерами из "Ночных волков"? Ну, те, с которыми ваш президент дружит.
– Неа, они слишком пропутинские стали. Хоть раньше нормальные пацаны были. Не понимаю, как можно поддерживать президента, который для страны ни фига не сделал? Сейчас все подорожало из-за этого острова. Ну, Крыма. Миллиарды туда идут. В России только в Москве хорошо. Мой знакомый из Твери ездит туда на роботу, редактором в каком-то издательстве работает. 60 тысяч (24 тис. грн. – "Країна") получает, говорит мало. Подал заявку, чтобы 20 тысяч прибавили. В Твери с зарплатами похуже будет. Средняя – 15 (6 тис. грн. – "Країна"), но в основном за 7–10 тысяч работают (3–4 тис. грн. – "Країна").
Я вот решил бизнесом заняться. Буду клоуном у детишек работать. Учился на педагога-организатора. Платят за это хорошо, за час – 3 тысячи рублей (1 200 грн. – "Країна"). Зимой Дедом Морозом бегаю. Не хочу горбатиться на государство. А зачем? Чтобы потом бомжевать на эту пенсию, когда половина на коммунуслуги уходит? Кстати – по телику говорят, что у вас пенсию вообще отменили. Правда?
– Сократили немного, но только работающим пенсионерам, – відповідаю.
– Эх, хотел когда-то к вам на Украину съездить, но теперь, видать, не получится, – сміється Вован. – Еще подумают, что какой-то москаль, застрелят. По телику говорят, что украинцы нас сильно ненавидят. Что мы – враги ваши. Кстати, вы в Европу еще хотите?
Киваю, що так.
– Ой, нам тоже этот бардак здесь очень уж надоел. Никакой правды нет. У нас вот парня недавно посадили за то, что кролика у бабки украл. А там мужик украл 100 миллионов, и ничего – мол, нет доказательств. Этот за кролика будет три года сидеть, а тот дальше себе спокойно гуляет.
– Так что у вас в Твери можно интересного посмотреть? – запитую на прощання.
– Цирк, ледовый каток. И все, кажется, со стоящего внимания.
Твер – старовинне місто, з гарним середмістям з історичною забудовою. Обласний центр, 400 тис. населення. 200 км від Москви. Фасади переважно 4–5-поверхових будівель – реконструйовані, у світлих тонах. Пішохідними алеями можна вийти до доглянутої набережної вздовж Волги. Гарний краєвид на старовинний монастир на другому березі. Картину, однак, псує обшарпана будівля річкового вокзалу ліворуч.
– Во времена Советского Союза корабли здесь развозили людей по дачам. Сейчас сюда заходят разве что круизные лайнеры. Потом вниз по Волге спускаются до Астрахани, – розповідає жінка, на вигляд, років 35.
Із 10-річним сином і подругою прогулюються набережною.
Як і Клин, Твер має свого брендового митця – співця блатних пісень Михайла Круга.
– Он здесь родился – здесь же его и убили, – кілька разів довелося чути від місцевих.
Магніти з його зображенням, судячи з їх кількості й розмаїття в сувенірних крамницях, – ходовий товар.
На центрі міста доглянутість у Твері закінчується. Далі дороги розбиті, вітер здіймає стовпи куряви. Забудова – типові радянські багатоповерхівки. На перших поверхах магазинчики, аптеки, банки.
Дорогою на залізничний вокзал заходжу до книгарні. У відділі історичної літератури впадають в око: "Новороссия. История русской окраины" Олександра Смирнова, "Киев Капут" Едуарда Лимонова, "Крым в русской истории и крымская самоидентификация России" Сергія і Юлії Черняховських, "Новороссия не сдается" Володимира Чеботаєва, "Новая Россия против Евросодома" Костянтина Душенова. Наостанок іще клацаю на телефон обкладинку книжки Лева Вершиніна "Русские идут! Почему боятся России?"
Майже 50-тисячний Торжок, від Твері година маршруткою, – теж місто історичне. Розташований за 2 км вбік від федеральної траси Москва – Санкт-Петербург. Обшарпані дерев'яні будинки вгрузли в землю мало не по вікна. На тротуари й натяку нема – розбиті хідники, що подекуди від талого снігу перетворилися на болото. Це – центр міста. На околицях тільки встигай оминати величезні калюжі.
Місто стоїть над річкою Торцею. На пагорбах над нею старовинні церкви, монастирі.
– У вас такой красивый и старинный город, а все так неопрятно и запущено, – перепиняю жінку, на вигляд років 45.
– Мы же не Москва, и даже не область, всего лишь райцентр, – відмахується й іде далі.
Єдине доглянуте місце в Торжку – центральна площа та кількадесят метрів набережної з кількома відновленими кам'яницями. Тут розташовані єдиний у місті ресторан і єдина їдальня. Поряд є аптека й магазин парфумів.
– Работы в городе нет. Даже с московским образованием найти трудно, – розповідає огрядна жінка у "Столовой № 1" – вона тут і касирка, і офіціантка.
Що вибрати: засохле м'ясо, тефтелі в соусі теж підозрілі, картопляне пюре майже позеленіло. Суп і борщ більше нагадують похльобку. Більш-менш свіжі лише сирники. Порція – дві штуки – 25 грн, на наші гроші.
– Многие на стройку уезжают в Москву или в Твери работают, – продовжує касирка-офіціантка. – Зарплаты у нас здесь маленькие – максимум 12–15 тысяч. Из них половину за квартиру заплатить, остальное – на жизнь, на продукты. Хорошо, что город небольшой, пешком можно ходить и на проезд не тратиться. В общем, плохо мы здесь живем.
Знову Москва, Ленінградський вокзал. В одному із сувенірних магазинів серед матрьошок-путінів – прапорець ДНР. На вулиці кілька афіш. Невдовзі у Кремлі буде концерт Філіпа Кіркорова.
На паспортному контролі у Внуково ставлять лише одне запитання:
– Путешествовали?
Киваю – так.
1 год. 15 хв. – і я в Києві.
– Ура! Як добре, що Путін тебе не вбив, – кидається на шию 5-річна донька в аеропорту.
3 
1
Коментарі