На антимайдан привозили неповнолітніх із колоній
Мій Майдан почався, коли долучився до ініціативної групи в соцмережі "ВКонтакте". Зареєструвався в додатку мобільної рації, де тримав зв'язок з учасниками революції. Старалися донести до людей те, чого не казали засоби масової інформації. На мої пости реагували кавказці. Погрожували. Отримував повідомлення з фотографіями родини. Писали, що знають, у яку школу ходить дитина, що роблять батьки.
Уперше поїхав до Києва на початку грудня 2013-го. На парах в університеті сказали, що ввечері відправлятимуться автобуси на Майдан. Вирушили вчотирьох з одногрупниками. Називаю цю поїздку туристичною – було цікаво, який ізсередини все має вигляд.
Я підробляв охоронцем у супермаркеті. Тому міг поїхати лише на кілька днів. Постійно у столиці був дядько Андрій Дигдалович. Він показав, де і що є на Майдані.
Із дядьком у нас різниця дев'ять років. Хотів, щоб я до нього на ти звертався. Близькими друзями ми не були. Їздили з родинами в Карпати, перетиналися на днях народження. Він любив ганяти у футбол з моїм батьком. Був людина-позитив. Здоровий, кремезний, високий.
На Майдані "афганці" взяли дядька у свою сотню, хоча він там не служив. Андрій стояв у перших рядах під час силових протистоянь. Мав позицію – триматися до останнього. Я знав: він скаже, що робити, коли знадоблюся.
Противників Революції серед знайомих не було. Але були причетні до Партії регіонів. Вступати в дискусії боялися. Зараз є ті, з ким не вітаюся. Бо кажуть: якби не Майдан, не було би війни.
У моєму місті Пустомити поблизу Львова стояв намет, де записували охочих поїхати на майдан Незалежності. З цим допомагали місцеві бізнесмени.
Був у сотні самооборони. Одразу стали в силове крило. Мали квадрат, який патрулювали. Я чергував переважно на барикаді з боку Хрещатика. Під час Маршу мільйонів 8 грудня 2013-го стояли в другій лінії охорони основної барикади на Інститутській.
У Маріїнському парку був антимайдан. До нас ходили провокатори. Ми їх одразу розпізнавали й не впускали. Мали перегар, були агресивні. А на Майдані був принцип – ні грама алкоголю. Зі сцени пролунало, що зараз ітиме колона дітей з антимайдану. Туди привезли неповнолітніх із донецьких і кримських колоній, їм по 14–16 років, на руках – татуювання. Не годували, не платили, й вони померзли. Коридором на Майдан завели приблизно сотню. Їх нагодували, вдягнули й випустили назад.
Брав участь у силовому протистоянні. Захоплювали Український дім, де сидів "Беркут". Усе відбулося блискавично. Побилися вікна, і хвилею з людьми мене занесло всередину. У руках опинилася ніжка від столу. Дивлюся, мене тримає якийсь чоловік, а його – інший. Зрозумів, що так треба, аби не робили зайвих рухів. Секунд 30–40 була бійка нагорі. А потім солдатів внутрішніх військ кудись вивели.
Стояли сильні морози. Вдягали по три-чотири пари шкарпеток, під них клали хімічну грілку, а потім взували черевики. Як ставало дуже холодно, хтось порадив натягнути на ноги поліетиленовий пакет і перемотати скотчем, аби зберігалося тепло.
18 лютого я був удома. Подзвонив сотник: "Якщо можеш, приїдь. Бажано не сам. Бо, швидше за все, ми не доживемо до ранку". Стало страшно. Вдалося загітувати 22 людей. Більшість вирушили на Майдан уперше і потрапили в саме пекло.
Попрощався з матір'ю і дружиною. Батько намагався зупинити: "Ти вже там був. Нехай інші їдуть". Мати благословила: "Я зробила би так само". Дружина плакала.
Доїжджали важко – за Житомиром дороги перекрили. Без столичної прописки потрапити в Київ було неможливо. Ми встигли на останній поїзд. Вийшли не на вокзалі, а станцією раніше. Зустріли Франківську сотню, людей із 90. Приєдналися до них. Загоном дійшли до центру міста. Перша емоція – радість, бо Майдан встояв.
На Хрещатику палав Будинок профспілок. Чули вибухи – "беркутівці" кидали світлошумові гранати. Відсікли прохід на Грушевського й Інститутську. Майдан опинився в кільці. Люди розповідали, що там було, як у тирі. Беззахисних убивали заради задоволення. У переговорах снайперів чули, як бавляться: плюс один, плюс два, доганяй.
Коли "Беркут" стояв на стелі, задимілася опорна барикада з нашого боку. З димом була містика. Він постійно йшов від нас. Жодного разу не несло його на Майдан, і це нас захищало. Як починалася стрілянина, силовики не бачили, куди цілитися.
Перше, чим зайнялися, – допомагали з Будинку профспілок витягувати, що ще не згоріло: одяг, документи. Потім моя десятка отримала вказівку підтримувати вогонь на барикаді. Це було важливо, бо через нього нереально перелізти. Перестрибнути – означало загорітися.
Увечері зустрів дядька Андрія на його посту – за сценою охороняв комендатуру наметового містечка. Поговорив із ним трохи, познайомив із хлопцями. Він сказав: "Андрію, завтра буде щось серйозне. Не лізь на передову. Хочеш допомогти – подавай шини, коли бруківку, носи провізію".
Біля бочки на території нашої сотні сиділи двоє чоловіків – водії сміттєвозів. Розказували, що вбитих на Майдані вночі палили у крематоріях, топили в Дніпрі, закопували в братських могилах на околицях столиці чи вивозили сміттєвозами на звалище. Після того як усе закінчилося, ми шукали докази. Точно знаю, що кілька тіл справді викинули в річку.
Уранці 20 лютого бійці "Беркута" з одного боку оточили Майдан по лінії стели, з іншого – притиснулися біля Європейської площі. Горіли обидві опорні барикади. У нашу сторону летіли гранати. Ми відповідали коктейлями Молотова і бруківкою.
На пам'ятнику засновникам Києва хлопець сидів. За секунду впав, його забрали. Інший без роздумів поліз на його місце. Всі розуміли небезпеку, але страху не відчували. Думали про те, аби переламати хід подій.
Не могли докинути коктейлі Молотова до стели, сил бракувало. Зробили імпровізовані гармати. Взяли металеву трубу, заварену з одного боку. Під нею прилаштували трубку з краником, яку під'єднали до газового балона і збоку підпалювали. Закидали туди пляшку з коктейлем, виставляли кут. Коли газ запалювали, пляшка з коктейлем Молотова вилітала. Цими гарматами ми підпалили перші ряди "Беркута" біля стели, які нам перекривали хід до Інститутської. У паніці силовики почали розгруповуватися.
Зі сцени закликали: "Вперед!" Почався неконтрольований процес – хто куди мав сміливість і шанс, туди й біг. Нас атакували з трьох флангів – по центру Інститутської, в обхід стели, через міст над "Глобусом". Ми без зброї почали витісняти "беркутівців" навалою людей. Я розгубив своїх хлопців. Ми кинули два щити, щоб перебігти через вогонь. Земля була в дротах від спалених шин.
Багато людей зупинялися вгорі на Інститутській. Почався конвеєр: передавали різний мотлох, щоб звести нову барикаду під арковим мостом. Тепер розумію, що схибили. Коли ми відтіснили "беркутівців" угору, вони почали стріляти. Люди бігли назад і не мали куди тікати. Прохід був вузький, їх там добивали.
Я біг за хлопцями, а біля мене – чоловік у масці. "Откуда?" – спитав. Крикнув йому, що зі Львова. Той відповів, що з Полтави. Приблизно за 40 сантиметрів біля мого вуха пролетіла куля з СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. – Країна). Ця зброя звучить, як шкіряний батіг, котрим у цирку ганяють левів. Чоловіка поруч не стало. Йому поцілили в голову, й тіло відкинуло на кілька метрів назад. Загинув від втрати крові. Ми його накрили та понесли вниз. Для мене наступ закінчився. Почав носити трупи.
Майданівці схопили "беркутівця". Снайпер, підполковник. Не встиг втекти із Жовтневого палацу. Його побили. Тоді хотілося справедливого суду. Він мав стати прикладом – що так покарають усіх. Хлопцям, які його взяли, кричав: "Ми не такі, як вони. Ми – не звірі!" Відвели його на сцену, захищаючи власними тілами. Не знаю, що з ним було далі. Поламали його гвинтівку. Не треба було, бо це речовий доказ. Думаю, з неї не одного вбили.
Дядьку в січні поранили око. Сотник наказав їхати додому підлікувати, бо майже втратив зір. Андрій не хотів випасти зі строю. Побув удома кілька днів. Після Різдва повернувся на Майдан.
Коли несли ще одне тіло, подзвонив батько: "Андрійка вбили! Дигдаловича застрелили! Це правда? Ти його бачив?" Батьки дивилися трансляцію з Майдану по телевізору й подзвонили йому. Відповів друг Сашко і сказав про смерть. Уперше в житті я впав в істерику. Стояв і несамовито кричав.
Почав шукати тіло дядька. Оббігав усі можливі місця, але його ніде не було. Підказали, що когось повезли на Хрещатик на публічне впізнання. Там із двох "швидких" вивантажили 11 тіл, серед них був і Андрій. Його вбив снайпер у наступі на Інститутській. Побратим Іван Куліш намагався відтягнути його тіло. Ми з ним разом носили вбитих, а потім усю ніч охороняли їх у морзі.
Історія Івана Куліша вразила. Він зі Старобільського району на Луганщині. Всю революцію проходив у балаклаві, бо переживав за родину – могли вирахувати і мститися. Коли сепаратисти зняли прапор з їхньої районної адміністрації, він забрав і переховував його.
У морзі під час опису тіла Андрія занизили зріст. При його 1,9 метра я отримав труну на 1,8. Він не влазив. Усвідомлював, що треба вже вивозити, бо не відомо, що чекає в дорозі. "Ти знаєш, що робити", – сказали хлопці. Зламали йому ступні.
Переніс у Михайлівський собор близько 20 тіл загиблих.
Я рвався на війну. Іван Куліш після Майдану пішов добровольцем в "Айдар". Телефоном казав: "Андрюха, нам стреляют в спину свои же". Він не знав, хто саме, але був впевнений, що вбивають ізсередини. Говорив, що мені не місце на фронті, бо я засвітився на Майдані. Та мені таки вдалося переконати його. Купив бронежилет і все необхідне. За два тижні Іван мав сказати, куди приїхати. Через 10 днів він загинув. Коли його дружина Світлана повідомила про це, істерика сталася зі мною вдруге.
Я займався волонтерством. Кілька людей згуртувались і кинули клич у соцмережах, що треба шкарпетки, матраци, постіль. Поставили скриньки в церквах, організаціях. Почати було легко, бо мої фото облетіли пів світу й мені вірили. Контактував із людьми з 37 країн. Згодом збирали гроші для поранених.
Під час поїздок на Донбас найбільше вразило Широкине. Був там 2016 року. Місто мертвих, як у комп'ютерних іграх. Жодної собаки чи кота, жодного цивільного. На центральній вулиці не було хати з вікнами чи дахом. Подібна картина в Пісках.
Артилеристам із 80-ї бригади привезли дитячі листи. На війні їх чекають, вважають оберегами. На конвертах написані номери телефонів, солдати подзвонили дітям подякувати. Малі були в захваті. А ми чули, як поряд плакали їхні батьки.
Закінчив волонтерити 2017-го. Закрив рахунки, бо люди розчарували. Коли постиш щось нейтральне з гарною картинкою, це набирає 500 лайків. Як пишеш, що збираєш на потреби хлопцям, то 10–20 людей відреагують. Із них двоє-троє надішлють кілька сотень.
3 
1
Коментарі