У нас усі всіх слухають – але не чують. Усі всім щось говорять – але недоговорюють

 

Телеведучий Остап Дроздов розповідає про авторське хард-ток-шоу на каналі ZIK

Чим проект Drozdov відрізняється від вашої програми "Прямим текстом", яку ви продовжуєте вести на ZIKу?

– Найголовніша відмінність у тому, що Drozdov – це особистості, а "Прямим текстом" – це теми. Перша програма – це напівтемна вечірня стильна студія, в яку приходить відомий гість, готовий максимально розкритися. Тоді як "Прямим текстом" – це активний дискусійний майданчик, де найгарячіші теми обговорюють кілька учасників, кожен зі своєї вежі. Ідея київської програми Drozdov народилася через потребу розділити ці два різні формати не лише за стилістикою, а й за локацією й атмосферою. В тележурналістику я прийшов 2007 року і від самого початку опонував так званій "об'єктивній журналістиці", бо вона неминуче призводить до всеїдності і знищення власної думки. Я вважаю, що лише авторська журналістика, побудована на особистій думці всіх учасників ефіру, включно з журналістом, має особливу цінність. Власне, тому програма Drozdov – це навіть не інтерв'ю, а розмова-бесіда-дискусія на рівних.

На українському телебаченні існує чимало програм-інтерв'ю, покликаних познайомити глядача з життям героя чи з його позицією. Чим, на ваш погляд, хард-ток-шоу Drozdov відрізняється від інших подібних проектів?

– Сама по собі розмова тет-а-тет не несе в собі нічого нового. Але я завжди старався виходити за очікувані рамки. Мені нецікаво просто поговорити з відомим гостем у прямому ефірі. Тому жанр "хард-ток" – це гучний штамп, не більше. Я дивлюся на це дещо глибше. В нашій країні забалакано й заговорено абсолютно все. У нас усі всіх слухають – але не чують. Усі всім щось говорять – але недоговорюють. Тому я націлююся на те, аби не лише слухати – а чути. Вся країна відчуває потребу творити нові смисли саме тепер, коли ми наново перезасновуємо її. У своїй програмі я спробую телевізійну розмову максимально наблизити до одкровення.

За яким принципом добираєте гостей для програми?

– Це люди, в яких є що спитати і які мають що сказати. Як інтерв'юєр я прагну знайти здоровий мікс між портретним інтерв'ю та злободенністю. Мене цікавить людина в країні, а не навпаки. Людина в політиці, а не навпаки. Звичайно, часто гостями стають топ-політики, але я намагаюся їх освітлювати засадничо по-іншому. Задавати ті питання, які йдуть у глибину, а не ковзають по поверхні. Моє основне завдання – повернути на екран тих знакових людей, які перебувають на вістрі думання. З величезним сумом вам скажу, що таких людей дуже важко вмовити на телеефір. І я їх цілком розумію, бо теж майже не вмикаю телевізор. Але дуже хочу, аби знакові люди, чиє мислення випереджає час чи не вписується у примітивну повсякденну риторику, потроху виходили зі свого андеграунду, зі свого глибокого інтелектуального підпілля.

Часто ви ставите своїм гостям доволі різкі і провокативні запитання, на які вони погоджуються відверто відповідати. Як вам вдається розговорити своїх героїв і спонукати їх до відкритості?

– Бути щирим – це не самоціль. Це мусить бути природно. І я не розцінюю розмову в студії як дуель. Є журналісти, яким страшенно подобається бути кілерами і "розмазувати" своїх гостей по стінці. Завжди існує спокуса перетворити свою журналістську гостроту в гострий ріжучий предмет. Я дотримуюся іншої позиції – треба вести себе достойно навіть із заклятим ворогом. Професійність проявляється якраз тоді, коли після важкого ефіру-­допиту гість дякує тобі за достойне дотримання меж. Це накладається на мою власну філософію "кольорового мислення". Відчуваю, що світ навколо стає чорно-білим, монохромним, дуалістичним. Є небезпека стати "синьо-жовтою Росією", скотитися до тотальної нетерпимості чи спрощеного мислення. Тому нам потрібні глибокі думки глибоких людей, яких ми будемо запрошувати в ефір. А політиків треба виводити на самокритичні відверті розмови, аби прозондувати ширину і глибину їхнього світогляду.

×