1. 1992-й. При запорізькому гідротехнікумі, у фотолабораторії, де тоді працював "рухівець" Вітя Чорний, була наша кімнатка для сходок. Я підняв питання демонтажу пам'ятника Лєніну. Якраз Леонід Кравчук (президент України. – "Країна") видав указ про демонтаж усіх символів тоталітарної доби. На того боввана, що біля Дніпрогесу, наших сил би не вистачило. Вибрали залізничний вокзал Запоріжжя2. Заздалегідь усе розписали. А я напередодні ще й по всіх ЗМІ повідомив, що на день народження Лєніна будемо очищати від нього вокзал. Телебачення прибуло. Багато зівак. Нас – шестеро. Пішло все напрочуд легко. Найменший із нас, Олександр Клець, заліз на товаріща Лєніна з шахтарським канатом пеньковим. А той пам'ятник – метри 2,5. Накинув удавку на шию. Ми всі взялися – раздва, і товаріщ Лєнін клюнув носом у асфальт. Ніхто з натовпу не протестував.
Міліціонер, що чергував на станції, сховався за ріг вокзалу. Коли "вождь" упав, Сашко Клець підібрав відбитий мізинець, ще й зараз його зберігає. Приїхала міліція й нас забрали в лінійний відділ, а Лєнін лишився. Зо два дні лежав, а потім кудись відтягли. Нас потримали до ночі й відпустили, правда, у Клеця забрали шнурки з черевиків. За те, що пащекував.
2. 1995-й. Я на той час працював у цілителя Івана Дудки, був заступником директора його фірми "Вигода" й по мінімуму платив аліменти на доньку. Дружині здалося цього мало, подала в суд. Півроку йде слідство, марудна справа. Коли дзвінок з районного управління міліції: "А ви би нє моглі под'єхать, ви же хотітє, штоби всьо било украінскім язиком, нам надо перєвєсті ваше дєло". Ноу проблем. Заходжу в Ленінське РУВС, у кабінет. Слідча каже: "Подождітє". Заходить сержант. Бачу, щось не те. Вона дістає бумажечку і зачитує рішення районного суду, яким ухвалено до суду тримати мене в СІЗО. Тут же під білі рученьки, і в "мавпятник". Правда, я з кабінету слідчого встиг подзвонити матері. Кажу: "Телефонуй до Києва – мене заарештовано". Пішла хвиля, запити, щось було на "Радіо Свобода", на БіБіСі. А в Ленінському райсуді матері сказали: "Ми вашему сину і Лєніна вспомнім, і украінскій язик, што он вимагал, шоб вєлі дєло на ньом".
Зайшов у камеру: "Добрий день!" Українською мовою. На мене дивляться, як на інопланетянина. "О, а ето кто к нам попал?!" В одного чотири, в другого – шість, у третього – сім ходок. По якій статті? Я сказав. Вони реготом зайшлися: "Іду на пятую ходку, но штоби алімєнтщік в СІЗО – я такого нє відєл". Камера була на вісім чоловік. А нас – 27. Верхній поверх і нижній зайняті, й навіть на підлозі. Параша одна. Якщо ти нормальний "пацан", обов'язково після справляння нужди миєш руки. Після "великої" – обов'язково з милом. Дрібничка – але це впливає на сприйняття тебе співкамерниками.
Я вимагав, щоб усе діловодство велося українською. Мені надали перекладача, Михайла Калиняка (начальник цеху Запорізького трансформаторного заводу, активний діяч міської "Просвіти". – "Країна"). Єдина людина з волі, яку побачив у СІЗО. Він приніс мені пачку Marlboro. Я попросив Калиняка зв'язатися з прокуратурою. Та скасувала рішення суду. За два тижні мене випустили. Як виходив, узяв "гільзу". Це коли різні повідомлення – "маляви", запаяні в целофан, засовуєш у задній прохід і виносиш на волю. Додому доїхав "зайцем", тоді на проспекті Леніна ще тролейбуси бігали.
3. 1992-й. Вирішили зробити маршкидок у Крим – з агітаційною метою і для створення мережі "Державної самостійності України". Наші, запорізькі, хлопці й волиняки – загалом 15 осіб. У камуфляжах, із синьожовтим і чорночервоним прапором виходимо на вокзалі в Сімферополі. Підходимо до Кабміну. Безлюдно. Стоїть один міліціонер. Дивиться на нас і каже: "Ну што, хлопці? Маскалєй біть прієхалі?" Жартуємо: "Так". А він махає рукою: "Давайтє, давно пора".
4. У 1970–1980х працював на різних заводах, а паралельно грав у ВІА по ресторанах, по весіллях. "Жмурів тягав", тобто на похоронах. Платили нам по 5 рублів "на ліцо". Буває, йдемо. Як завжди – барабанщик ззаду: бумбум! Чую – немає "бум!" Нема й барабанщика. Вертаємося – а він впав у свіжовириту могилу й матюкається на чому світ стоїть. Витягли, й пішли далі.
5. 1 травня та 7 листопада грав на парадах у духовому оркестрі Заводу спеціального технологічного обладнання. Нам давали місяць на підготовку – щоб "губи стали". Якось ідемо в парадній колоні проспектом Леніна – тарарарара – граємо "Марш комуністічєскіх бригад". Все начальство в доброму гуморі. А на проспекті є улоговина, а потім – підйом угору. У мене баритон, труба, вона не дуже важка. А в Сєрьоги Ватагіна – він, до речі, зараз в Ізраїлі – великий барабан на лямці. І ось коли почався спуск, обривається лямка й барабан котиться вниз. І котиться все швидше. Сєрьога молодець: аби не збити такт, навіть не намагається підняти інструмент. Біжить за ним і лупить на ходу: тарарарара – бум! Тарарара – бум! У кінці спуску барабан зупиняється, Сєрьога надіває його на себе, і йдемо далі.
6. 2009 року створили філіал Національного заповідника "Хортиця" – "Кам'янська Січ", це в Херсонській області. Мені запропонували в ньому працювати. Півроку прожив там у старої жінки. Але була одна влада, тепер – інша. Ніхто нічого не робить. Землі не виділяють, хати нема. Орендуємо приміщення школи.
Якось мені попалася московська екскурсія. "А ви би нє маґлі на рускам язикє?" Кажу: "Ні, як же про Січ не поукраїнськи розповідати?" Минули 45 хвилин екскурсії – прощалися зі мною вже українською мовою.
7. У мене давня мрія – зірвати Дніпрогес. Ну чи зірвати, чи ще як – але його треба знести. Тільки спершу потрібно знищити оте болото, Каховське водосховище. Я, як гідробудівник, можу сказати – щонайменше 10 метрів води під греблею ніколи не фільтруються, то мертва вода. Є зараз атомна станція в Енергодарі. І теплова станція. Дніпрогес будували для алюмінієвого комбінату. Він уже вмер. А судноплавство зараз – навіщо? Воно дуже дороге.
8. Серед двоюрідних братів мого діда, Андрія Григоровича Черненка, був Платон Черненко – отаман Чорний Ворон, який діяв на Херсонщині й Миколаївщині. Потім відійшов на Бессарабію, Румунію, ніхто його вбитим не бачив. Мого діда 1932го засудили на 10 років як "врага народа". Батько ненавидів люто совєтську власть, але на фронт пішов. Йдучи 1944 року після поранення в село, зустрів у степу діда. Той якраз вертався із Соловків. Був такий виснажений, що не міг відгукнутися. Батько взяв діда на плечі й поніс додому. У нього кістковий мозок висох. Їх 1944го викинули з таборів, і ось так збіглося, що зустрілися. Дід помер 1985го, коли йому було 90. Боявся згадок про минуле. А ми з батьком їздили до ще одного дідового двоюрідного брата, Івана, який у 1930х підписав якогось листа на мого діда. Я дуже малий був, це початок 1960х, погано пам'ятаю. Той Іван казав моєму батькові: "Розумієш, Миколо, вас було троє дітей, а в мене 12! Та й інші брати – вони ж то справді проти радянської влади воювали". Переляканий був і постійно очі долу опускав. А батько аж кипів. Він усе хотів дізнатися – як же ж так?
9. 1993–1994 роки. У мене був газоводробовий пістолет. Їдемо на Західну Україну з Іваном Дудкою формувати структури ДСУ. Під'їжджаємо до Фастова. Стоїмо. Ну там, коньячка, водочки… Коли кажуть: заміновано. Я ще на грудь прийняв і пішов розібратися: чому тормознули? Виходжу на перон – есбеушники. Кажу: "Що за діла? Та ви знаєте, хто я? Та я заступник голови Всеукраїнської…" – і пішлопішло. Постояли, почекали. Нічого не вибухнуло. Поїхали далі. До нас у купе заходить якийсь професор. Знайомство, тесе. І він починає розповідати, как харашо било в Радянському Союзі во главє с партієй жить. Дискусія перейшла на ненормативну лексику. Я дістав пістолета: "Ти, сука, я тебе зараз уб'ю! Мій дід сидів ізза таких падлів, як ти!" І тут Іванчик Дудка, в якому, мабуть, мінімум 140 кілограмів, валиться на мене, й постріл лунає вверх. Переляканий професор – історик, до речі, – вискакує у вагон. Заходять ті самі есбеушники. Уздрівши мене, без слів розвертаються й виходять із купе. І ми щасливо, вдвох, їдемо з Іваном далі розбудовувати структуру ДСУ.
Коментарі
59