вівторок, 22 листопада 2022 10:25

"У Маріуполі випав сніг – і всі жінки пішли мити голови"

В Оленівській колонії цілодобово крутять шансон

Навесні планувала відкрити квіткову крамницю. Це була наша з батьком спільна мрія. Коли він помирав, пообіцяла її втілити. Перед відкриттям бізнесу хотіла влаштувати відпустку й поїхати в подорож Європою. Мала квиток на 24 лютого. Але вранці мене розбудив дзвінок доньки з Харкова: "Мамо, я йду в бомбосховище. У нас авіаудари".

На автоматі пішла на роботу. Дорогою бачила, що все зачинене, з великих магазинів вивезли товар. Перші думки: всі, крім мене, знали, що це почнеться. У той момент були шок і відчуття зради.

Забрати машини не змогла. Потім дізналася, що одна згоріла, а друга потрапила під обстріл

Не мала запасів їжі, готівки також практично не було. Перед відпусткою видала дівчатам зар­плату, наперед оплатила оренду приміщення, дві свої машини залишила на плановий ремонт. Забрати їх не змогла, бо не було зв'язку з працівниками СТО. Потім дізналася, що одна машина згоріла, а друга потрапила під обстріл, згодом її розібрали на запчастини.

Коли Маріуполь почали бомбити, всі мали надію, що з'являться рятувальники, буде сповіщення про евакуацію. Ми були в інформаційній блокаді, але все одно очікували повідомлень: навіть листівок із гвинтокрила. Найстрашнішим було усвідомлення, що ніхто не може за нами прийти.

28 лютого знову пішла у свій магазин. Серед товару було багато свічок. Тішило, що забрала їх і тепер вистачить для всіх мешканців нашого будинку. А 12 березня мій магазин повністю розграбували. Навіщо комусь у цьому апокаліпсисі були повітряні кульки – загадка.

Щодня потрібно було добувати воду. Якось о п'ятій ранку побачила, що чоловіки з порожніми бутлями збираються біля машини. Попросилася з ними. Їхали, порушуючи комендантську годину, щоб не стояти в черзі.

Щодня для всіх наших потрібно було набрати 300–400 літрів води. Трос у колодязі рвався, руки замерзали, страшенно боліли від навантаження. Одного разу, коли поверталися назад, за 300 метрів перед нами розірвався снаряд. Тоді вперше зрозуміла, що мене може не стати. Страху не було. Тільки думала: від мене живої більше користі.

  Анна ВОРОШЕВА, 46 років, декораторка, підприємиця. Народилася 31 травня 1976-го в Маріуполі на Донеччині. Батьки – квітникарі. Навчалась у Маріупольському державному університеті на вчителя початкових класів, у Маріупольському машинобудівному технікумі – на бухгалтера. Працювала педагогом-організатором у школі. Потім була економістом на заводі ”Азовмаш”. 1998-го створила бізнес з оформлення свят і аеродизайну. ”Після декретної відпустки вирішила не повертатися на завод ”Азовмаш”, а створити власну справу. Зацікавилася декоруванням повітряними кульками й оформленням свят. На той час це було щось абсолютно нове. Тому спершу продавала ідею, а потім – самі повітряні кульки. Мала невеликий магазин. Бізнес розширювався. На початку цього року була власницею магазину площею 140 квадратних метрів і вдвічі меншого складського приміщення”. Із початком повномасштабної війни займалася волонтерством у Маріуполі. 27 березня машину, в якій везла гуманітарну допомогу, затримали росіяни на блокпосту в селищі Мелекіне. Її з напарником звинуватили в тероризмі. 100 днів провела в російському полоні. Вийшла на волю 4 липня. Улюблена книжка – ”Проблема Спінози” американського психіатра Ірвіна Ялома. Розлучена. Має дорослу доньку. Нині живе в Нідерландах
Анна ВОРОШЕВА, 46 років, декораторка, підприємиця. Народилася 31 травня 1976-го в Маріуполі на Донеччині. Батьки – квітникарі. Навчалась у Маріупольському державному університеті на вчителя початкових класів, у Маріупольському машинобудівному технікумі – на бухгалтера. Працювала педагогом-організатором у школі. Потім була економістом на заводі ”Азовмаш”. 1998-го створила бізнес з оформлення свят і аеродизайну. ”Після декретної відпустки вирішила не повертатися на завод ”Азовмаш”, а створити власну справу. Зацікавилася декоруванням повітряними кульками й оформленням свят. На той час це було щось абсолютно нове. Тому спершу продавала ідею, а потім – самі повітряні кульки. Мала невеликий магазин. Бізнес розширювався. На початку цього року була власницею магазину площею 140 квадратних метрів і вдвічі меншого складського приміщення”. Із початком повномасштабної війни займалася волонтерством у Маріуполі. 27 березня машину, в якій везла гуманітарну допомогу, затримали росіяни на блокпосту в селищі Мелекіне. Її з напарником звинуватили в тероризмі. 100 днів провела в російському полоні. Вийшла на волю 4 липня. Улюблена книжка – ”Проблема Спінози” американського психіатра Ірвіна Ялома. Розлучена. Має дорослу доньку. Нині живе в Нідерландах

8 березня в Маріуполі випав сніг. Жінки дякували Богу за цей подарунок – всі пішли мити голову. Я ніколи не думала, що сніг такий важкий. Напакувала пів картатої сумки, але не могла її підняти. Попросила одного чоловіка допомогти. Разом віднесли її на дев'ятий поверх і висипали у ванну. Це був справді скарб.

Щодня бачили караван людей, який тягнувся кудись у центр. Почали ходити чутки, що біля драмтеатру збираються на евакуацію. Пішла перевіряти. На місці побачила колону машин, які вже роз'їжджалися. Люди казали, що нікуди не їдуть, бо немає домовленостей про зелений коридор.

У нашому підвалі жила подруга з 82-річною матір'ю, яка страждала на хворобу Паркінсона, була літня жінка з хворобою Альцгеймера, мешкав чоловік, який приймав сильні антидепресанти, інша сусідка – гормональні препарати. Якось увечері подруга розплакалася. Розповіла, що медикаментів для матері залишилося на два дні. Запропонувала допомогти в пошуках потрібних таблеток. У місті всі аптеки були пограбовані. Згадала, що в нас є центр громадських ініціатив "Халабуда", куди з 2014 року я ходила на різні заходи. Побігла туди. Там організували волонтерський осередок. Запитала, чи є в них потрібні ліки. Відповіли: "Мабуть. Наші волонтери фізично не встигають усе передивитися". Я підключилася до роботи. Знайшла препарати для жителів нашого підвалу.

Картина з обстрілами змінювалася кожні 3–6 годин. У нашому районі бомбардування починалися з шостої-сьомої ранку. Перестало вистачати часу, щоб розпалити вогонь, приготувати їжу. Стали робити одне вогнище на всіх. Найстрашніші були авіаудари. Літаки неслися один за одним. Під ці звуки здригалася земля. Той жах ні з чим не можна порівняти.

Джип подруги сильно пошкодила вибухова хвиля. Зустріли знайомих, які погодилися відремонтувати автомобіль. Хлопці вчепили машину на трос і потягнули в інший район міста. На підйомі трос розірвався. Але чоловіки виштовхали автівку нагору.

Найстрашніші були авіаудари. Під ці звуки здригалася земля

У селищі поблизу Маріуполя хлопці ремонтували машину вночі при свічках, щоб не було видно з дронів. Жартували, що пальпують машину, оскільки шукали електрополомку без інструмента. Щоб знайти деякі запчастини, мусили їхати на авторинок. Там усе було обгоріле та зруйноване. Лобове скло прикріпили на монтажну піну. Приклеїли червоні хрести. Казала, що це мій останній проєкт як декоратора.

18 березня вирушили в дорогу. Попри 50 чи 60 блок­постів, Запоріжжя дісталися швидко – приблизно за 6 годин. У селищі, де нам надали притулок, залишалося 36 осіб, а в Маріуполі – моя мама. У Запоріжжі казали місцевій владі, що ми готові їхати й забирати людей, але нам потрібен транспорт. Спочатку пробували відмовити, казали, що немає процедури для передачі транспорту, а потім пообіцяли щось придумати. Кілька днів вони тягнули кота за хвіст, і ми вирішили діяти самостійно.

Зняла з картки 134 тисячі кредитних коштів, дещо надіслали друзі. Але на автомобіль все одно не вистачало. Звернулася до британського журналіста, який був у Запоріжжі. Розповіла про наш задум. Він опублікував моє інтерв'ю – і нам почали донатити гроші. Ми купили два мікроавтобуси.

Друзі та сестра, з якими вийшла на зв'язок, радили якнайшвидше виїжджати із Запоріжжя. 23 березня я дізналася, що мама із сусідами виїхала з міста на волонтерському транспорті. Зателефонувала їй і попросила благословити, бо все ж вирішила повертатися в Маріуполь, щоб вивезти інших. Мама казала, що я збожеволіла.

25 березня ми виїхали до Маріуполя – двома мікроавтобусами і джипом. У нього склали все найнеобхідніше – каністри з бензином, запасні колеса, запчастини, ліки. На блокпостах казала, що я лікар.

Передусім заїхали в селище, де нас раніше прихистили. Деякі продукти й речі залишили там, а з іншими пакунками поїхали до Маріуполя вже на легкових автомобілях.

За вісім днів, доки нас не було, Маріуполь страшенно змінився. Будинки перетворилися на руїни, половину доріг було завалено стовпами електропередач, кабелями, розірваними машинами. Не всюди можна було проїхати.

Гуманітарку доставляли під обстрілами. Не вибирали, куди саме їхати, – заїжджали у двір, шукали велике укриття, видавали продукти і предмети гігієни. Пропонували людям відвезти їх у селище, де безпечніше. Зробили кілька рейсів.

У мікрорайоні Бригантина зустріли двох жінок пенсійного віку. Вони бігли та кричали, що їхній будинок обстріляли. Розповіли, що не можуть підняти свою стару матір. Вона просила її не чіпати, відчувала себе тягарем, відмовлялася евакуйовуватися. Врешті ми змогли посадити стареньку в машину.

Частину продуктів і ліки завезли в кінотеатр. Дізналися, що там працює хірург, до якого привозять поранених. Звідти забрали одну сім'ю з котами й вивезли за місто. Після ночівлі разом із напарником Олексієм іще раз повернулися до Маріуполя, щоб роздати залишки речей і харчів. Вирішили об'їхати зону вогню й одразу потрапити в центр. На блокпосту в Мелекіне нас зупинили.

Банківською карткою різала їжу й через ґрати годувала чоловіків

У моєму телефоні окупанти побачили повідомлення про перекази коштів із-за кордону. Це автоматично перетворило нас на "іноземних агентів". Нашу машину розграбували, а нас повезли на допит у СІЗО Мангуша. Олексія відправили в переповнену камеру, а мене посадили на диван для чергових. За те, що підписала якийсь папірець як "понята", мене відпустили у вуличний туалет. Надворі побачила свою машину. Попри заборону конвоїра, підбігла до неї, дістала сховані продукти – шматок батона, сир і пакет молока. Потім банківською карткою різала їжу і через ґрати годувала чоловіків.

Наступної ночі ми дізналися, що в ДНР ви­йшов наказ затримувати волонтерів за "тероризм". Ми марно намагалися відкупитися. Коли вивозили з Мангуша, конвоїр сказав: "Ви їдете у країну Мальборо. Там зникають не тільки гроші, але й люди. Тому готуйтеся".

Нас повезли у відділення поліції в Докучаєвськ. А вранці відвезли в управління з боротьби з організованою злочинністю. Там уперше назвали полоненими.

Жінка, яка проводила допит, обіцяла мене відпустити й навіть почала заповнювати бланк про успішну фільтрацію. Але в останній момент до кабінету зайшов чоловік у цивільному і сказав, що мене не відпускатимуть. Дали ознайомитися з якимось документом. Від шоку букви розпливалися. Я бачила там вісім чи більше статей, слова "тероризм", "організована злочинність". Було відчуття, що я в кіно. "Слідча" дозволила зателефонувати доньці.

Поселили в ізолятор тимчасового утримання. Це була повноцінна тюрма – все в ґратах, залізні двері, охоронці зі зброєю, гавкіт собак у коридорах. Було страшно. А коли відкрили двері камери, я побачила знайоме обличчя Юлії Паєвської. Вона сказала, що мене, напевно, відвезуть в Оленівку, й зорієнтувала, як поводитися.

Перше враження від Оленівки: величезна закинута територія, ніби місто мертвих із перекошеними напівзруйнованими будівлями. Корпус ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. – Країна) на сленгу самих конвоїрів називався ямою. У камері – бруд, сморід каналізації, подерті ковдри на дверях, а замість туалету – дірка. Уперше на вечерю дали розварені макарони з тюлькою в брудній тарілці й одну ложку на всіх. Я погидувала їсти. З коридору долітали звуки ударів, крики й шансон.

У нашій камері розміром 2 на 3 метри було шість жінок. Місця не вистачало. Іноді я спала, сидячи на металевому столику, бо була найтепліше з усіх одягнута. У чоловічих камерах було ще гірше: в чотиримісних перебували до 20 людей, у восьмимісних – до 55.

Щодня привозили нових полонених. Від побоїв чоловіки непритомніли. Тоді конвоїри кликали полонену медсестру Лілю з Нацгвардії. Вона мала тільки пляшечку корвалолу й кілька таблеток.

16 квітня в Оленівку привезли 44 жінки із заводів "Азовмаш" та імені Ілліча. Ми спілкувалися через записки й короткі діалоги. Але за декілька днів 37 жінок повезли далі. Я чекала, коли випустять мене. Єдину, крім мене, цивільну вже звільнили.

"Київ наш?" – це було перше, що запитала в людей біля колонії

27 квітня нас викликали у штаб для підписання порожнього бланка. Пізніше стало зрозуміло, що це був документ на продовження полону. Конвоїри сказали, що всім дали ще по 30 днів. За три доби викликали знову – підписувати протокол затримання й документ, що не маю претензій до ДНРівців. Я відмовилася: "Нас у душ не водять! Я жінка, мені митися треба!" Один із них відповів: "Ми ж стараємося. Ми вас тут не б'ємо. Годуємо". Я сказала: "Це ви вибрали для себе таке життя. А мені поверніть моє. Я цього не вибирала! Я хочу додому. А якщо вважаєте, що маєте право нас тут утримувати, то це має бути по-­іншому". Конвоїр попри заборону повів у душ. Вода була крижана.

У середині травня в Оленівку почали привозити полонених захисників Маріуполя. Автобуси все прибували та прибували. Камери були переповнені. Пайка хліба зменшилася – спочатку давали четвертину 600-грамової буханки, потім восьму частину і врешті 1/16 хлібини. Жінки залишали свої вечірні пайки хлопцям і передавали через людей, які розносили їжу.

На своє 46-річчя я все ще перебувала в колонії. Полонені передавали подарунки – вітальні записки, печиво, огірок, дві цукерки, шоколадку, шматок мила. А напередодні до мене пропустили єдину посилку від рідних. Тоді нарешті змінила лижні штани на легший одяг. Найціннішою була записка від родини. Писали, що з ними все добре, мене люблять і чекають. Цей лист я постійно перечитувала й носила із собою. Думка, що з рідними все гаразд, емоційно допомагала пережити полон.

За кілька тижнів у колонію приїхали нові конвоїри. Вони були ще жорстокіші. Ми чули, як азовців примушували "правильно" відповідати на допитах, як їх били, як кричали навіть найстійкіші. 3 липня я плакала й подумки молилася за азовця, якого катували. Мої моральні сили вичерпалися. Розуміла, що завтра буде 100 днів мого полону і я більше не можу це витримати.

Уранці охопила повна байдужість. Раптом почула, як у коридорі називають прізвища волонтерів і додають: із речами на вихід. Швидко почала ховати по кишенях свої записи, дівчатам залишила все, що могла.

"Київ наш?" – це було перше, що запитала в людей, які зустрічали біля колонії. Зраділа, коли почула ствердну відповідь.

Наслідками полону стали зруйновані життя та мрії. Досі не маю повноцінного сну, досі не вирішені стоматологічні проблеми, досі від банку надходять повідомлення про кредитні кошти, які я витратила на купівлю транспорту для евакуації людей. Але самотужки не можу виплатити цей борг.

Змушена починати життя з нуля. В Україні я була майстром улюб­леної справи, мала домівку, тепле море, плани та мрії. Працювала щодня з 18 років. А тепер я схожа на собаку, якого збила машина. Я знайшла сили відповзти на узбіччя. Тепер залишається лише зализувати рани та сподіватися, що все якось загоїться.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

Зараз ви читаєте новину «"У Маріуполі випав сніг – і всі жінки пішли мити голови"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути