Село Хампі розташоване на півночі індійського штату Карнатака. Його відвідують багато паломників, які сплять просто на вулиці або на підлозі, ходять босі. Місцевість - суцільна пам'ятка історії з палаців, які місцеві називають "темпл". Побудовані в XIV - XVI cтоліттях. За часів Середньовіччя місто зруйнували та пограбували ісламські султани. Коли в палаці щось надбите, він уже не вважається священним. Якщо храм цілий, то заходити туди можна тільки босим. Поруч торговці пропонують постерегти взуття за 50 рупій - 1 долар.
У Індії сухий закон. Спиртним торгують тільки державні магазини. Бачили біля одного чергу із сотні людей. Пляшка пива коштує долар. Вигідніше купувати місцеві ром, джин чи віскі. 2,5 долара просять за 0,75-літрову пляшку.
Воду можна пити тільки з пляшок, аби не отруїтися. Повна антисанітарія. Фреші коштують дуже дешево. Свіжовичавлений яблучний сік обійдеться, на наші гроші, у 5 гривень, ананасовий, банановий і папаєвий - 4. Найдорожчий з ківі - 10 гривень.
Їжа дуже дорога (треба якийсь приклад), шовкові речі - дешевші.
Не знайшла фарби для світлого волосся, тільки темні відтінки. Для них біла людина зі світлим волоссям - ознака удачі. Кожен мав зі мною привітатися й потиснути руку. Весь час ходила із вологими антибактеріальними серветками, руку протирала. Білим часто пропонують знятися в кіно. Від кіноагентів відчепитися складно, їздили за нами понад годину.
Комарів багато. Тому треба брати із собою фумігатори.
За гроші пропонують благословитись у слона. Виглядає це так: я підходжу до тварини, він махає хоботом - це і вважають благословенням. Слона щоранку розмальовували, увечері мили в річці. Я зупинилася в готелі неподалік, цілу ніч чула, як він трубив.
Свіжовичавлений яблучний сік обійдеться у п'ять гривень, ананасовий, банановий і папаєвий - чотири. Найдорожчий із ківі - 10 гривень
Туристи пересуваються на "сліперах" - комфортних автобусах із ліжками замість крісел. Потяги класу сліпер - аналог нашого плацкарту, але замість двох полиць - три. В пункті відправлення біля дверей вагону приклеюють списки пасажирів. Своє прізвище треба підтвердити документом. Вагоном, навіть уночі, ходять торговці. Пропонують чай, арахіс і карти.
Індуси завищують ціни вдвічі-втричі. На базарі питаю, скільки коштують окуляри. "1200 рупій, бо це якість, фірма відома". - "Ні,- кажу, - дорого". - "Назви кращу ціну", - пропонує. - "200". - "Ні". - "Тоді я пішла". - "Ну о'кей, згоден. Бери за 200".
До нових машин, які щойно купили, прив'язують гнилий лимон. Так уникають концентрації заздрощів. Якщо гниле висить - отже, не все так добре.
У чоловіків між собою дивна дружба. Вони тримаються за руки, за пальці, один одного обнімають, за коліна тримають. Пояснюють, що жінка в них - тільки для продовження роду. А от поговорити, довіритися можна лише другові. Ще чоловіки ходять із нафарбованими нігтями - тільки на одній руці. Кажуть, їхній бог уособлює чоловічий і жіночий початок, тому так можна.
Мобільні телефони є в усіх, навіть у бідних. Хоча зв'язок недешевий.
Вулицями гуляють корови, кози й мавпи. Корови священні, їх ніхто не чіпає, окрім дітей. Але доїти їх можна. Харчуються на смітниках, які є на кожному кутку. Вихоплюють у туристів призначені для мавп маленькі банани. Мавпи корів бояться.
Бачила, як чоловік залишив свій моторолер і кудись пішов. Підбігла мавпа, залізла, розкрила сумку, порилася всередині, щось узяла й утекла.
Домівки в індусів просто неба - де упав, там і дім. Навіть накриватися не потрібно, бо дуже спекотно. Живуть у відкритих наметах із бамбукових полотен, зверху плетений дах. Їжу готують на вулиці. Харчуються переважно рисом зі спеціями. Бачила чоловіка, який сидів на брудному асфальті, їв руками із пластикового судка, ще й молока в рис налив. Усі носять із собою термоси з харчами, навіть багатії. Бачила, як у туалеті їдять.
Чоловік зайшов у платний туалет. Каже, сама ваза для випорожнень є, а трубу до неї забули причепити. У готелях те саме - в раковину вода тече, потім труба закінчується і все ллється на підлогу, в стік.
Ніхто нікуди не поспішає. Цілий день можуть просидіти на одному місці
Школа в Хампі безкоштовна. Більшість місцевих не вміють писати й читати, але всі легко спілкуються з туристами англійською та ще кількома мовами. Підбігає дівчинка, років 10, у брудній шкільній формі, питає - як мене звати, звідки я, хто цей чоловік поруч зі мною, чого ми сюди приїхали. Дорослі так само поводяться.
Усі мріють розбагатіти. Чоловік, із яким познайомилися, казав, що хоче з родиною переїхати до Арабських Еміратів, там хороша зарплата. Бо тут, у якій касті народився - вище не стрибнеш. В іншій країні є шанс змінити статус.
Усі люблять фотографуватись. Особливо діти. Неодмінно - кожного окремо. Роблять серйозні обличчя або одягають окуляри. Потім треба показати, який вийшов знімок.
Ніхто нікуди не поспішає. Цілий день можуть просидіти на одному місці.
Раз чоловіка на вулиці запитала, чи правильно я іду в певному напрямку. Він похитав головою. Подмала, що не знає. Поставила запитання по-іншому, потім - ще. Десь після десятої спроби відповів, що він же одразу сказав, що йду правильно. Хитання головою означало "так".
Багато індусів жують гумку на основі тонізуючої рослини бетеля. Вона втамовує спрагу й допомагає збадьоритися. Потім випльовують. Через це людні місяця часто запльовані червоною масою.
Місцева їжа дуже гостра - через суміш спецій. Тому під час замовлення в ресторані треба просити "нот спайсі". Але за нашими мірками воно все одно буде гостре. Багато перцю, часнику. Смачне й, попри антисанітарію, проблем зі шлунком жодного разу не виникало. Сподобалася страва "малай кофта" - кульки з картопляного пюре з овочами, обсмажені на олії. Їх подають із ароматним соусом. Шикарний обід на двох у середньому обходиться в 20 доларів.
Світлофори бачила лише в Делі.
3 
1
Коментарі
1