За допомогу з незаконним будівництвом пропонували чотирикімнатну квартиру в Києві
Леонід Косаківський призначає зустріч у столичному парку Слави, живе поряд. Додому не запрошує, бо дружина не любить публічності. Приходить вчасно. Щоб потиснути руку, знімає чорні рукавички. Сідаємо на лавці.
21 січня вам виповнилося 70 років. Як відзначали?
– Застілля давно не збираємо – щирості там мало, – Леонід Григорович усміхається. Протягом розмови робить це часто. – Вперше за всі роки привітав мер Києва. З Віталієм Кличком довго й цікаво розмовляли. Він володіє ситуацією в місті.
Святкували в сімейному колі. Син прилітав з Америки. Він закінчив факультет кібернетики Київського університету. Доктор філософії. Вивчає еволюційні процеси вірусів. Займається дослідженнями на перетині біології та прикладної математики. Один із найцитованіших дослідників у світі. У цьому списку три тисячі науковців.
На родинні свята маємо традицію ходити в оперу. На мій ювілей дивилися "Дон Кіхота", на іменини дружини слухали "Попелюшку".
Які ще родинні традиції маєте?
– Разом читаємо. Дружина робить це виразно, вже й голос поставила артистичний. Щойно закінчили "Американську трагедію" Теодора Драйзера.
Не витрачаю часу на літературну чи музичну попсу. Читаю твір одного письменника, а потім ті, на які він посилається. Повинні бути книжки, до яких повертаєшся. Знаходжу в них нове.
Ви були першим мером Києва. Що це була за робота?
– О 8:00 у машині слухав новини по радіо дорогою на роботу. Додому повертався після 22-ї. Продовжував вирішувати справи по телефону. Тільки в неділю міг довше поспати й пограти в теніс.
На Хрещатику, 36, залишив здоров'я. Зараз намагаюся відновлювати. Щоранку по 40 хвилин роблю зарядку. У 48 почав віджиматися від підлоги стільки разів, скільки мені років. Ходжу в басейн, щодня – на прогулянки.
Леонід Григорович пропонує пройтися. Знімає чорну кепку, щоб позувати для фото на тлі будівельних кранів біля другої черги Меморіалу жертв Голодомору.
Вибори 1994 року в Києві політологи пізніше називали єдиними реальними у столиці. Як провели той день?
– Отримав майже 550 тисяч голосів. Мій опонент, член Народного руху Володимир Черняк – 400 тисяч. Дізнався про перемогу о другій ночі. З командою випили по келиху шампанського. А о 9:00 уже був на роботі.
Ви очолили столицю, коли продукти відпускали за талонами, страйкували працівники громадського транспорту, були проблеми з електропостачанням. Із чим було найскладніше?
– Була важка ситуація. На складах масла лишалося на два дні, хліба не вистачало. Місто стояло: транспорт три тижні страйкував. Довелося з чистого аркуша створювати систему управління.
Наполеон радив визначити напрямок удару і зосередити там усі зусилля. Обрав чотири напрями: транспорт, продовольство, соціальний захист і житло. Побудували хлібозавод, запустили млин на Подолі, пекарні. Хліб став найдешевший в Україні. Брали кредити, використовували гроші з бюджету та залучали бізнес. Так отримали кошти на будівництво. Щодня 41 сім'я отримувала ордери на квартири.
Почав відроджувати церкви, повернув історичний герб. Гастрольного життя до того часу не існувало. Артисти виступали за їжу. Почали організовувати концерти.
1996-го (тоді Косаківського позбавили повноважень голови Київської міської державної адміністрації і відсторонили від посади. – Країна), коли я здавав місто, Київ був на перших місцях у країні. Уже не ми в держави, а вона в нас просила гроші. На столичне метро давала 30 відсотків коштів, решту фінансував міський бюджет. На початку каденції бюджет Києва був 282 мільярди карбованців, у кінці – 67 трильйонів.
Із Леонідом Кучмою у вас були непрості відносини. Чому?
– Одночасно з київськими виборами 1994-го обирали і президента. На цю посаду претендували Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Я підтримував першого. Кучма цього не пробачив.
Поскандалили, коли я не дав дозволу на знесення будинку на вулиці Десятинній під новий – для еліти. Наближені почали нашіптувати Кучмі, що я хочу стати главою держави. Газети написали "Шлях до президентства, або Феномен Леоніда Косаківського". В іншій газеті зауважили, що мені до Банкової залишилося 300 кроків. Я не хотів у президенти, але Кучма не вірив. Мене змістили з посади. Силою захоплювали кабінет, усе громили, не давали працювати, не платили секретаріату зарплати.
Із Ради Європи писали Кучмі листи. Приїздили делегації. Питання винесли на порядок денний Асамблеї. Та владі було простіше червоніти перед ними, ніж втратити контроль над Києвом. Мені не давали можливості говорити ні в газетах, ні в ефірах.
Отримували погрози?
– Так. Особливо після того, як звернувся до Леоніда Кравчука з проханням допомогти закрити ринок Патент біля Центрального стадіону. Його кришував міліцейський генерал. Гроші з нього до бюджету не надходили, процвітав рекет, кримінал відкрито правив бал. Наступного дня після дзвінка Кравчука в Міністерство внутрішніх справ його закрили. З СБУ принесли роздруківку інших телефонних розмов. Там було зазначено, що зі мною хочуть розправитися. Тоді приставили охорону – одного омонівця.
Хтось із мерів Києва звертався до вас за порадою? З ким із наступників підтримуєте дружні стосунки?
– Кілька років тому Олександр Омельченко підійшов до мене з виправданнями: "Ви ж розумієте, таке життя". Він вчинив непорядно зі мною (1996-го, змістивши Косаківського з посади голови адміністрації, Кучма призначив на неї Омельченка. – Країна), а я все одно його рятував. Колись подзвонили з Адміністрації президента і сказали, що він прийшов на подію в неадекватному вигляді. Був моїм заступником, міг втратити посаду. Клявся, що ніколи не зрадить.
Чи намагалися вас підкупити?
– Хіба що міністр пропонував чотирикімнатну квартиру в Києві. Мав допомогти з будівництвом. Відмовився. Більше пропозицій не було, бо знали, що можу дати в обличчя.
У якій квартирі живете?
– В яку заїхав 1990 року. Отримую 15 682 гривні пенсії, яка менша від середньої зарплати по Києву. Дружина працює. Є заощадження. Не шикуємо. Та на життя вистачає.
Коли пішли у відставку, сумували за тим часом?
– Так. Детективні романи допомогли пережити важкий період. Читав їх один за одним. Якщо не можеш змінити обставин, зміни ставлення до них. Кажуть, що життя ділиться на дорогу до базару, ключової точки і повернення назад. Зараз відчув, що йду з базару. Робота мером - це був найяскравіший момент у біографії.
А найщасливіший?
– Народження сина та онуків.
З дружиною ви разом понад 40 років. Пам'ятаєте, як познайомилися?
– На студентській вечірці. Одразу спрацювала хімія. Відчув це. Почали зустрічатися, а через два роки розписалися в Шоколадному будинку в Києві. Зіграли весілля в ресторані "Столичний". Прийшли найближчі друзі та сім'я. Все життя Ірина – мій найкращий друг. Гармонія – це коли не зрозуміло, де починається один, а закінчується другий.
Із ким дружите?
– Коли був при посаді, мав багато друзів. Як з'явилися проблеми, всі розчинилися. Мене завжди вважали білою вороною, бо терпіти не міг риболовлі, лазні чи посиденьок. Не мав на них ні бажання, ні часу. Такі розваги нічого не дають для душі.
Ходите до церкви?
– Рідко. Не витримую релігійних ритуалів. Це не допомагає вірити в Бога, він має бути в душі. Це голос, який зупиняє чи наставляє. Ділю людей на дві категорії – тих, хто розрізняє добро і зло, і тих, хто не бачить у цьому різниці.
Умів добирати людей у команду
– Я познайомився з Леонідом Косаківським, коли він працював представником президента в Печерському районі, – каже актор, поет 71-річний Олександр Биструшкін. – А я – актором Театру імені Івана Франка. Якось після виступу Леонід Григорович запропонував працювати його заступником з гуманітарних питань. Попросив місяць, щоб подумати. Але врешті відмовився, боявся, що не впораюся. Через рік Косаківський знову подзвонив. Запропонував посаду начальника управління культури Києва. Я погодився. Через кілька років запитав, чому він зупинив вибір на мені. Відповів: "Я знаю про вас більше, ніж думаєте".
Умів добирати людей у свою команду. Мав досвід, знання психології та інтуїцію. І довіряв команді. Мав блискавичну реакцію, без тяганини приймав рішення.
Ґрунтовно вивчав стратегію розвитку Києва, не боявся бути новатором.
3 
35413
Коментарі