"Торік 80 тисяч заробили. Клюква, клюква, а там замуж вийду"

6

2 300 жителів Старого Села на Рівненщині збирають журавлину від Спасу до першого снігу. Навчальний рік для місцевих школярів починається в листопаді

– Як услишиш вертольот, бєгі й падай під хвоїну, – вчить 27­річна ­Любов Свірідовіч зі Старого Села Рокитнянського району Рівненщини. "Хвоїною" поліщуки називають будь­яке ­дерево. – І шапкі одівайте нє яркіє, а то видадут.

Любов та її односельці – в Старому Селі живуть 2300 чоловік – від Спасу й до першого снігу ходять збирати журавлину в болота. Часто забрідають у Білорусь. До 1960­-х їхнє село ­офіційно було білоруське. Під час створення ­військового полігона старосільців зарахували до України. До розпаду ­Союзу це ніяк не позначалося на походах по ягоди. Але тепер уздовж кордону часто пролітає вертоліт, з рупора лунає: "Граждане Украины, покиньте территорию Беларуси".

Прикордонники спускаються із собакам на землю й хапають тих, хто не встигли втекти. Затриманих чекає штраф і депортація, за порушення якої можуть посадити у в'язницю. ­Офіційно переходити кордон не зручно – пропускний пункт за 20 км. Уранці йдеш, а вже ввечері треба поставити штамп про повернення.

Про це розповідає мати Любові – ­худорлява 70­річна Надія Миколаївна. ­Звечора вона пустила нас ночувати до себе.

Ми та ще кілька молодих жінок підскакуємо на саморобних лавках у відкритому кузові ГАЗ­66. Їдемо по журавлину більш як за 30 км – поблизу села її давно визбирали.

– Агов (так. – "Країна"), ми всю жизнь по клюкву ходимо. І при Союзі вибіралі, но менше, бо всі по роботах булі. По городах возілі. Я в Дніпропетровську продавала на баночки, в Донецьку, Одесі, Києві, Запоріжжі, Кривому Розі, – розказує літня жінка. – А тепер ніяких робот нема: і старе, і мале йде в болото. Удома тіко хтось один лишається, щоб хазяйство глядіть. Клюкву, черніку собіраємо. Зімою не робимо, всі сидять до весни. На болотах – наша сила й наші гроші. Клюкву наші сільські бізнесмени забиріют, їх уже розвелося тута. ­Чужих не пускають. Щас дають 18 рублєй за кіло, а торік в конце сезона і по 30 ­давали.

Жовті гілки беріз хльоскають по головах. Жінки – в хустках, капюшонах: хоч зранку й сонячно, та вітер ­студений. Взуті в гумаки. На  ­траві – паморозь. Пасажирки лузають ­насіння й гризуть сухарики. Під ногами – торби з їжею: селяни живуть на болоті тижнями. У пакетах ­видно пляшки ­ситра, банани, кетчуп. ­Повертаються додому на ­неділю – ­помитися й харчів узяти.

За кермом вантажівки її власник – 40­річний Петро Свірідовіч, син Надії Миколаївни.

– Вон був трохі кочегаром, а впослі так розпився, що жонка його розщитала. Каже: "Ще там згорить", – розповідає мати. – Вже другий год як став на собранія ходить ("­п'ятидесятників" – протестантської Церкви християн віри єван­гельської. – "Країна") да став ­добрий. Скоко йому год, ох, я вже й не помню. Вісім пацанов ми з дєдом викормілі й п'ять дєвок. А онуков і не знаю сколько у нас: чи 70 чи 80.

За кілька кілометрів від села жінка злазить із машини.

– Я тут пройду мєтров 200–300 повз канаву і збірати буду. А дід тоді забере.

Надія Миколаївна позичає нам гумаки, зауваживши, що "городська обув" – ­зовсім непідходяще взуття.

Частина дороги пролягає по багні, на яке накидані колоди, зв'язані дротом, щоб не розпливалися. Але ця осінь вдалася посушлива, тому машина проїжджає вільно.

– Жартуєте – на клюкві заробив на машину? – сміється водій. Він у камуфляжній куртці з великими кишенями. Темні очі волого ­поблискують. – ­Поїздив по шабашках і в Чернігов, і на Білорусь, і де хош. Є такі, шо й буси по 15 тисяч баксів беруть після вербовок, коли з Москви, Пітєра, Києва ­верта­ються. Зімой в селі столько машин! Не можна пройти. Я за свою 10 тисяч гривньов віддав. Бензіну не можна набратися – така прожорліва.

За те, що везе старосільців у табір на болоті, забезпечує їх дровами, Петро бере по півтора відра журавлини за тиждень з людини. Тут це називають "білєт". Якщо перевести в гроші, це 160 грн.

Прямуємо на Плоске – вільний від болота сухий пагорб. Жінки зістрибують із вантажівки. Вона лишиться тут до кінця тижня. Далі можуть проїхати тільки квадроцикли та всюдихід – його власноруч зробив 28­річний Василь Лісовєц.

– Сам склєпав, мости від УАЗ­69, колеса – камери від тракторного прицепа, обмотав їх лєнтою. Мотор – український "Садко". 400 кілограмів по любом болотє повезе.

Василь із Петром перекладають речі й харчі на всюдихід.

– Я в Пітері на стройкє за півтора ­місяця 2 тисячі доларів заробив, – не припиняючи носити, розповідає ­Василь. Він неголений, плетену шапку насунув на самі очі. Поруч вистрибує німецька вівчарка Муха. – Приїжджаєш під ­торговий центр, де стройматеріали ­продають, і ждьош, коли спитають, що вмієш. Та дома спокойнєй, я тут ті ж гроші возьму. Ягоди вожу, сєно, зімой – дрова.

Жінки йдуть пішки 8 км до ­Купліци – табору, де вони мешкають восьмий тиждень. Чимчикують швиденько, переходячи грузькі місця по тоненьких колодах. Ми не встигаємо за ними, біжимо по багні. Попереду чути вереск.

– То дєвки гадюку вгляділи, – каже ­Любов Свірідовіч.

У неї чорні від лісового життя руки. Скаржиться, що болять застуджені ­нирки.

– У мене од нервів після лєта півголови косей вилізло. Я каждий год їздю на вербовку під Обухів (Київська область. – "Країна"), бураки сапаю. Хазяїн усігда був чєловєк, що йому стало? Нас 20 сапали два мєсяца бураки, де бур'ян вище голови поріс. Наші руки вже сапок не бралі, затемпературили всє. А він не заплатів, ще й розчитав по 40­й статьє. Після неї на біржу не поставлять. Я ж усігда на зіму там числюся.

Роботодавець мав віддати Любові 10 мішків цукру і 900 кг пшениці.

– Після 9­го класу, як вийшли дві мої сестри замуж, у хаті батьківській нічого не лишилося, кроме дивана старого і шкафа. Пошла я на клюкву та купіла мєбєль. Я нічого у батьків не прошу, – каже Люба. – Сама на усьо заробляю. І собі, і по хазяйству. Торік 20 тисяч за клюкву виручіла.

Стає на коліна біля ямки на галявині. Зачерпує воду бляшанкою, п'є. Поряд на пеньку – мертвий плазун ­сріблясто­­бузкового кольору.

– Слівєнь, – називає Любов білоруським словом веретільницю. – Вон не ядовитий, но як укусить, рука пухне. То дєвки убілі.

У болотах багато гадюк. Після їхніх ­укусів потерпілих везуть у лікарню ­райцентру.

– За укол від гадюки трєба заплатіть 600 гривень. Дєтям від укусов найтяжче. У сосєда сина укусіла, дві нєдєлі лежав, мало не вмер.

Через сосновий ліс виходимо на Купліцу. Жінки розбивають намети на галявині, кілька десятків стоять із минулого тижня. Гарних наметів мало, більшість – ще радянські. Кругом них забиті дерев'яні кілки, на які напнуті навіси із синьої клейонки. Є кілька само­робних столиків, поличка для посуду підвішена до сосни.

– У нас покраж серед своїх нема, – ­вибирає Любов свої речі з купи, яку розвантажив Василь. – А годов п'ять­шість назад бєларуси крали. Один чоловік всі ягоди трактором не забрав, то оставив матері, щоб посторожувала. Прийшли два бєлоруси, з ружья ногу прострелили їй. Да забрали два мєшка ягод.

– То добре, що хоч два, – каже ­другий брат Любові, напівсивий 47­річний Микола. Має шестеро дітей, дружина отримує допомогу ­тільки на найменшого – 90 грн. – А в старшого брата нашого – 15 дєток. То всі в ­болоті й сидять. Гроші хорошіє ­можна ­укупє узять. Токо й жить цілий год за них нада. Брат зразу 20 мєшков мукі ­купляє, 10 – ­сахару. Я – трохі менше. ­Послєзавтра день ­рождєнія. Люді свої празнуют, а мені треба йти на болота ­работать. Протів наших бєлоруси ­слабєнько ­беруть. Так як ми не ночують, їх возить транспорт, і вони в таке болото не йдуть. По сухенькому збірають, банку чи двє. Наші лізут в любіє річки, бродом попід руки йдуть, нічого не бояться. Я більш на колінах повзаю по болоту. Пить захотів – розгорнув мох, набрав у пригоршню води. Радіацію на клюкві не ­міряли. У нас считається третя зона, а як по прямой взять, мо, кілометров 150 од ­Чорнобиля.

Після швидкого перекусу збирачі вирушають у болота, які починаються одразу за Купліцею. До темряви ще 4 год.

У таборі лишається сторожувати майно 11­річний Гриць Кібукєвіч. За службу кожний платить йому по півлітра ягід на день.

– Я крумаків (круків. – "Країна") відганяю, – худорлявий хлопчик крутить радіоприймач із погнутою антеною. – Бо продукти порозкидують. Навіть якщо в ковдру замотати – все одно розірвуть і дістануть, сигарети поклюють, дзьобом банку тушонки пробивають.

Ягідники гуртуються по шестеро­­десятеро, а потім розбиваються на пари. Розбрідаються врізнобіч. Любов й її племінниця 18­річна Олена, донька ­Петра, звертають зі стежки в поросле сухим очеретом болото. Густий зелений килим вгинається під ногами. У слідах позаду виступає вода. Дівчата ­навприсядки вибирають із моху червоні ягоди ­обома руками. Потрапляють у прив'язане ­ззаду до пояса пластикове відерце й білі ­ягоди, і фіолетові. ­Перші – недостиглі, другі – перестиглі.

– Поспєють, – сміється Любов, – полєжать і покрасніють.

У неї гарні зуби, вона часто їх показує. Любить пореготати. Каже, в усіх селян, що живуть під кордоном, є вдома бочки або вириті ямки, наповнені водою, куди засипають журавлину. Зазвичай узимку ціна на неї зростає, тож хто вміє чекати, зможе заробити більше.

Дівчата швидко рухаються далі. Під деревами журавлини більше. Попередні збирачі не ризикували туди лізти, щоб не натрапити на гадюку. Дівчата ­пере­сипають ягоди в заполи – торбинки на поясі. Звідти – в мішки. Кожен ­повний важить 40 кг. На початку сезону за тиждень набирають по п'ять мішків, ­зараз – по одному­півтора.

– Півсела в нас учьоних, а все одно на ягоди ходять, – розповідає Олена. Вона торік закінчила школу й не пішла далі вчитися. – Нашо мені п'ять год горбатиться над кніжкамі, щоб потом 700 рублєй як учітєльніца получать? ­Торік з батьком удвох 80 тисяч заробілі. Клюква, клюква, а там замуж вийду.

– І будеш рожать дєток, а вони підуть у клюкву, – жартує Любов.

– А чим погано?

У вересні й жовтні до школи майже ні­хто із старосільських учнів не ходить. Учителі сваряться, але вдіяти нічого не можуть – сезон заробітку. Із листопада шкільну програму викладають із початку. Медалістів у селі нема.

– У наших болотах нема такого, щоб затягувало, як ото в кіно показують трясовину. Є ями з водою до 5 ­метрів глибини, де раньше бомби ­падали з полігона, вони мхом позаростали. ­Вибратися легко можна, – каже Любов, – на руках вилізеш.

Дівчата сміються з мого врожаю. Вони збирають журавлину в чотири­п'ять разів швидше.

– Гето і граніца, – каже Олена.

Ні стовпчиків, ні проволоки, ніякої наземної смуги, що розділяла б територію України й Білорусі, нема. Тільки ­просіку видно у верховітті. Знизу вона заросла молодими деревцями, а там де ­крони – через ліс тягнеться чиста смуга. Жінки забредають на чужу територію. Але ненадовго. Журавлина там не краща, ніж на своїй. Тож ризикувати нема сенсу.

– Я з бабами ходить не люблю. Знай перегукуються, аж голова заболіт, – каже Петро в протилежному від жінок боці. – Ти на коліно ставай, коли ягоду береш, – радить. – Щоб спина не боліла. Цього року неврожай, засушило сильно, а клюква воду любить.

Неподалік Петра збирає журавлину ­Василь. Пес Муха крутиться біля нього. Хлопець пошив торбинку собаці на спину – він може винести з болота до 5 кг ягід. Чоловіки збирають їх гребінкою. Це важче, ніж руками, але "улов" ­багатший.

Увечері всі сходяться в табір. Кожен несе по 12–15 л журавлини. ­Розпалюють кілька багать. Любов, два її брати, племінниця, Василь й ще кілька жінок тримаються разом. Доки ­Василь привозить всюдиходом ­дрова, Любов чистить привезену з дому рибу – ­варитиме юшку.

З острахом кидає на облиті бензином дрова сірник. Спалахує вогонь.

– У авторок у нас макарони, в середу – борщ, у четвер – бульбянка (картопляне пюре. – "Країна") з шкваркамі, – розказує. – А вода для їжі в струмку є.

Доки готується юшка, уже зовсім посутеніло, через це Любов переперчує страву. Але голодні чоловіки нахвалюють. Розмовляють тільки про журавлину.

– Максим торік узяв з сімйой 200 тисяч за ягоди.

– Ой, не думаю, що більше 70. Хай побалака, ложнік (брехун. – "Країна") такий.

– На Білорусі порядку нема, п'янь одна по селах. Причому баби більше за мужиків закладають. По тих колгоспах як зарплата, так товар (­худобу. – "Країна") нема кому попасти вигнать. Нас просять, поки із запою не вийдуть.

Після вечері ми йдемо спати. Збирачі підсуваються ближче до вогню, дівчата лузають насіння.

До 22.00 за наметом чути сміх, крики тих, хто програв у карти: "Ку­ку­рі­ку" або "Я притрушена". П'яний чоловічий голос виводить: "Ну что я тебе сказал, можешь прямо на вокзал, собирай свои лахмотья". Тоді стихають.

Уночі багаття згасають, але в наметі ще не холодно. Із настанням морозів їх замінять на стани – клейончасті похилі дашки, на які покладуть соснове гілля. Люди спатимуть під дашками, а в ногах цілу ніч горітимуть вогнища. Їх підтримуватимуть чоловіки.

– Колись я прокинулася, а на моїй ковдрі сніг лежить, – згадує Любов уранці. – І таке мело, що й вилазити не хотілося. Спальники мало в кого є, під ковдрами спимо.

О шостій ранку життя в таборі вже вирує. Нашвидкуруч перехопивши бутерброд із маслом і чай із пакетиків, старосільці прямують у болота. На обід ніхто не прийде – у кожного є "тормозок". Наприкінці тижня завантажений мішками всюдихід Василя повезе журавлину на Плоске, а звідти вантажівками її доставлять гуртовикам. Цими ж машинами поїдуть додому селяни.

Крім всюдихода, болотом легко пройдуть квадроцикли. Із власником одного з них ми домовилися, що відвезе до села за 250 грн. Однак уранці Роман не з'явився.

– Вон, відно, по ягоди пошов, – кажуть інші квадроциклісти. – Якось ви несерйозно з ним договорилися.

– Нічого було сюди забиваться. ­Сидіть тепер тиждень. Ніхто вас не вивезе, – відкушує шматок сала чорнявий хлопець. – Хіба шо за 500 гривньов. ­Менше не вигодно – ми на ягодах больше возьмьом. Льогко назбіраєм. І техніка ціла буде.

Після торгів інший Роман погоджується їхати за 400 грн. Дорогою переконує, що нам пощастило:

– Колі клюкви було більше, вас би ­вообще ніхто не повьоз.

Розповідає, що купив вживаний американський квадроцикл за 4,5 тис. грн. Новий вдвічі дорожчий.

– Я свій отоб'ю за года чотири. Людям клюкву вожу, 25 мєшков сюда влазить, зімой – дрова, сєно. У селі вже розжиліся – десь 40 квадроциклов є.

Прикидає, що за сезон Старе Село здає 300–400 т журавлини.

У селі висаджує в центрі. Забирає гроші – 400 грн за 40 км.

Заносимо гумові чоботи в хату до Надії Миколаївни. Вона швидко накриває на стіл, наливає молока. ­Питає, чи вродила в нас удома картопля й морква.

– Я дам, як нада.

Разом із чоловіком кидають вико­пу­вати буряки, проводжають на автобус. Запрошують у гості. ­Прощаємося, як рідні.

×