Сільського голову Криворівні на Франківщині на другий термін обрали проти його волі
Аби дійти до голови села, треба мати або дуже здорову голову, або слабу. Потрібно любити місце, де вродився, і людей. Найголовніше в моїй роботі – людина та її правда. Чим можеш – поможи. Що не годен зробити – не обіцяй.
Вісім років, що я головую, триває суд. Одна фірма судиться з нашою жінкою, щоб забрати в неї землю і знести хату, в якій та живе. Вона – вдова, чоловік загинув у аварії, син у тій аварії став інвалідом. У фірми документи є на частину землі, а в жінки взагалі нема. Я в цій ситуації перед вибором між законом і мораллю. Відбулися купа засідань. І обласний, і апеляційний суди відсудили все на користь фірми. Я сказав: якщо стоїть питання між звинуваченням мене в корупції і моїм підписом під цим рішенням, то я вибираю корупцію. Чотири роки ігнорую рішення суду про виселення жінки. І я його не виконаю. Коли прийшла виконавча служба зносити хату, під нею стали 12 депутатів сільської ради і ще сотня людей. Не боюся. Що найгіршого мені можуть зробити? Корупцію пришиють – то від цього ніхто не вмер. Ну, засудять – відпочину від роботи.
Життя моїх діда з бабою, тата з мамою – то, може, найважливіша причина, чому мене вибрали головою. Дотепер у селі кажуть: твої дідо з бабою – це була така сім'я, що тяжко повірити, як між людьми можуть бути такі стосунки.
У філософа Йогана Гейзинга є книжка "Людина, яка бавиться". От я й був тою людиною, яка бавиться. А односельці сприйняли це серйозно й обрали мене за голову. У нас у селі був клуб "Що? Де? Коли?" Із совами, спонсорами, рекламними паузами. П'ять років я тим бавився. Це об'єднало багатьох людей. Років чотири робив сільську газету "Криворівська мовня". Маю свою партію – гурт колядників, починаючи з восьмого класу. Був наймолодший, а найстаршому колядникові – 79 років. Отак постійно був межи людьми.
Сільський голова-філолог – то злочин. Тут треба людини, яка має не тільки авторитет у громади, а ще й юридичну або економічну освіту. Останнім часом почав залазити трошки в бухгалтерську літературу. Зрозумів, що не так там усе сухо. Читаю Земельний кодекс, Закон про місцеве самоврядування, Закон про державну службу. Звісно, це не "Зачарована Десна" Довженка і не "Сто років самотності" Маркеса, але цілком нормальне чтиво.
Найважчий період мого головування був під час повені в липні 2008-го. Багато зсувів ґрунту сталося. Деякі будинки й господарські будівлі повністю знесло, але обійшлося без жертв. Багато доріг порозмивало. Знесло всі підвісні мости через Черемош. У частині села за рікою люди лишилися відрізані. Знайшли вихід: закинули каменем мотузок на ту сторону, обв'язали об опору моста, кинули назад. І по цій шворці з того боку передавали гроші й записки в сумках, а з цього – хтось біг до магазину і клав туди продукти. Так тривало тиждень, потім вода спала. Знайшовся надувний човен, біля моста поставили драбину, і так можна було перебиратися з берега на берег. Потім полагодили підвісний міст. Усі ремонтні роботи тривали півтора року. Зараз у Криворівні дороги непогані – прокладала нормальна совісна фірма. Але я мав постійно бути присутній. Коли щось роблять і не дивишся – не буде нічого.
На другий термін головування в 2010 році я пішов через гроші. Раніше, якщо був головою і балотувався вдруге, а тебе не обрали, то отримував 10 посадових окладів. Зараз це скасували, а тоді ще так було. Ту виборчу кампанію я так і провадив: "Дякую, що один раз мене витерпіли, тепер прошу – не голосуйте за мене". Коли ж сказали, що я виграв, то з деякими односельцями мало не посварився, такий був сердитий. Друг насміхався з мене: "Значить, ти не маєш довіри в людей, раз просиш, а вони тебе не слухають".
Нашу сільську раду в районі останні два-три роки визнавали найгіршою. Я не слухав того, що мені згори казали. Ігнорував, коли вимагали, наприклад, підігнати результати виборів. Пробували відомстити – принижували на нарадах, але мені то не шкодило. І з часом встановився нейтралітет. Ніяких коштів не просив на село. Може, був шанс щось зробити для Криворівні, але в тій ситуації не слід було ставати залежним.
Часом треба підготувати документацію для різних установ. На це йде стільки часу, що інколи легше заплатити штраф.
Як голова, розумію, що треба залучати туристів. Навіть якщо хтось має просто коні – вигідно. Бо ними можна тяжко цілу днину орати, а можна за ці самі гроші возити туристів. Але як житель – противник напливу приїжджих. Бо приїзд навіть дуже позитивної людини шкодить міні-етносередовищу.
Можна було б створити кооператив із переробки сільськогосподарської продукції. Але люди не хочуть, бо їм набридли колгоспи. У наших умовах вони були особливо нерентабельні, абсурдні: як можна возити з Молдавії солому й годувати нею маржину на високогірному різнотрав'ї? А саме так за совєтів робили. Тому зараз люди уникають будь-якої колективізації. Інша річ – толока, коли приходиш до сусіда допомогти: наприклад, покосити. То приємна річ: маєш живе спілкування, відчуваєш, що поміг, і знаєш, що сусід поможе тобі. Я кошу сам, бо не маю часу комусь допомагати, а собі якось викрою. Минулого літа косив дуже високо, то прийшла жінка, каже: "Наш тато був колись у бригаді, то по 17 косарів приходили. А це голова сільської ради – та й сам косить?!" А для мене побути на самоті – задоволення.
На таке велике село у нас мало торгових точок – шість. Не є добре, що нема конкуренції, зате більш-менше спокійно. Рішення про заборону продавати алкоголь після десятої вечора на виконкомі щороку приймаємо, "щоб було": у нас жодна торгова точка все одно не працює пізніше дев'ятої. На похоронах у нас горілки нема. Може бути вино, пиво, а часом – лиш водичка і компот. А 20 років тому священик казав: "Іду по цвинтарю, і не знаю, над ким панахиду правити – над тим, хто в гробі, чи над тим, хто коло гроба".
Люди дуже перемінилися з цієї весни. Навіть на вулицях стало чисто. Сільська громада, як дитина: з пелюшок доростає до такого стану, коли вже розуміє, як треба робити. Дитина деколи має дістати доброго бука, аби щось у собі змінила. Для нас таким буком був Майдан. Із села понад 50 чоловіків їздили до Києва, дівчата працювали волонтерками. Найбільше там було наших людей у той час, коли прийшлося носити поранених і вбитих.
Створити сільську самооборону ухвалили на сесії 12 лютого. Депутати спочатку іронічно поставилися до ідеї: "Від кого боронитися?" А потім дві церкви згоріли в районі. А в нас церква старенька – 300 років – ми за неї боїмося. Зараз щоночі виходять чоловіки одного з присілків, чергують від 22.00 до п'ятої ранку. Не лише біля храму стоять: по селу пройдуться – чи нема п'яних або якої бійки. Навіть дивляться, чи сміття хто не викидає в недозволених місцях.
У селі діють чотири музеї
Село Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області розташоване в долині річки Чорний Черемош, за 7 км від районного центру Верховина. Уперше згадується 1654 року. Місцева церква Різдва Богородиці зведена 1719-го й відтоді не зачинялася, навіть у радянські часи. На 31 кв. км живуть понад 1,5 тис. людей. "На заробітках за кордоном – 70–100, – каже сільський голова Василь Зеленчук. – Більше сотні мають роботу в селі – школа, чотири музеї, сільрада, садочок, два клуби. Ще є підприємці, коло 50. Півтори сотні або й більше працюють у Верховині. Ще є ті, хто живе високо в горах. Приходять у село по довідки, хліб купити, борошно. Найбільше вівчарське господарство – на півсотні голів". Півтора десятка садиб обладнані під зелений туризм. На початку травня проходить фестиваль "Черемош-фест".
У селі діють чотири музеї: Михайла Грушевського, Івана Франка, спільний Гната Хоткевича та Михайла Коцюбинського й хата-ґражда фільму "Тіні забутих предків". Наприкінці XIX – початку ХХ ст. письменники приїжджали сюди на літо. Збереглися хати, де вони жили, їхні особисті речі. Також тут бували Леся Українка, Василь Стефаник, Осип Маковей, Ольга Кобилянська. Коцюбинський написав за місцевими подіями повість "Тіні забутих предків", режисер Сергій Параджанов і оператор Юрій Іллєнко в селі зняли частину сцен фільму за цим твором. "У музеях постійно щось відбувається, – каже голова. – На рік приїжджають не менше двох Шевченківських лауреатів".
1 
1
Коментарі