"Встане Україна, світ правди засвітить, помоляться на волі нивольницьки діти", – вишила на рушнику 15-річна Наталія Козачевич із волинського села Литовеж 1936-го. Тоді ця територія була у складі Польської Республіки. Фраза – уривок із вірша Тараса Шевченка "Стоїть в селі Суботові". Також вишила українські символи – тризуб, лева, що спинається на скелю, архангела Михаїла.
– На рушнику є дата – 4 квітня 1936 року, – каже внук жінки, журналіст 56-річний Володимир Притула. – Не встиг запитати баби, що вона означає. Можливо, день першого причастя. Найчастіше такі рушники дівчата вишивали, щоб у день весілля подарувати нареченому.
1939-го Наталія Козачевич вийшла заміж за 24-річного Григорія Харевича із сусіднього села Стара Лішня. Обоє закінчили українські школи. Він служив у війську.
– Дід любив гарно вдягатися, мав маринарку й ровера – тоді це вважалося великою розкішшю, – продовжує Володимир Євгенович. – Згадував, що найбагатші часи – це 1932–1933 роки. Врожаї були великі, хоч за Збручем лютував голод. 1939-го село зайняла Червона армія. Наталія замотала рушник у провощений папір, потім – у залізну коробку, яку закопала в глиняній долівці в сінях. Діда забрали на фронт, в Австрію. Став командиром підрозділу кулеметників. Втратив три розрахунки молодих солдатів, мав бойове поранення.
Після війни в Харевичів відібрали землю й худобу. Наталія та Григорій, хоч мали освіту, пішли працювати в колгосп. Виховали трьох дітей, серед них – матір Володимира Притули.
– Бабуся викопала свій скарб 1991-го. Я тоді жив у Севастополі. Хоч була вже хвора, продовжувала вишивати. Рушник мене вразив – попросив, щоб вишила копію. А 1999-го, після її смерті, забрав і оригінал. Давав його на виставки, які влаштовували українці у Криму. Коли 2014-го росіяни анексували півострів, я переїхав до Києва. Рушник – найдорожча річ, яку вивіз.
5 
35413
Коментарі