Особливо жорстокі серед військових жінки
До анексії Криму Росією я з двома братами жила в Ялті. Працювала в ресторані офіціанткою. Познайомилася з майбутнім чоловіком, коли прийшов у гості до братів. Він – азербайджанець, із дитинства жив у Кременчуку. На півострів приїхав працювати. Коли сказала, що збираюся за нього заміж, батьки схвалили. Жили ми добре, мали магазин у місті.
2014-го переїхали до Львова. Чоловік влаштувався директором виставки метеликів. Так прожили пів року. Там уперше захотілося надіти хіджаб. Готувалася до цього. Вийшло не одразу, тому що призвичаїтися до такого вбрання важко. Як почала носити хустку, стала відчувати повагу та цікавість.
У Сирії чоловік мав друзів, підтримував зв'язок. Покликали його туди. Запевняли, що можна заробити. Він вирішив їхати. Я могла лишитися в Україні з двома дітьми. Довго думала. Наважилася вирушити з ним. Вірила: як щось піде не так, зможу повернутися.
Добиралися через Туреччину. Коли переходили кордон із Сирією, турецькі солдати підвезли машиною й показали, де пройти пішки. Минули сад оливкових дерев і опинилися там, де вже була війна.
Спершу жили в місті Ар-Ракка, там родинам давали будинки. У Сирії багато дітей не ходять до школи, а працюють – торгують, копають, розвантажують. Я одразу зрозуміла, що умови не для мене. Стало чути вибухи та стрілянину. Щодня бачила військові літаки, безпілотники.
Чоловіка погрозами змусили вирушити в Кобані, де тривали бої. За дві дні повернувся поранений. У будинок врізався літак – і великий осколок влучив у ногу. Отримав перелом. Я зраділа, бо його більше нікуди не відправлять.
Почали шукати спосіб повернутися в Україну. Та всі виїзди закрили. Родичі також не могли по нас приїхати.
Ми з чоловіком і дітьми перебиралися з одного міста в інше, тікаючи від бомбардувань і боїв. Тільки влаштуємося, як знову треба зриватися. Гроші мали, чоловік завжди вмів заробити. Купував дешеве взуття у секонд-хенді, ремонтував і продавав удвічі чи втричі дорожче. У нього це добре виходило, мав хист. А в Сирії є проблеми із взуттям – усе неякісне.
Їжу готувала переважно таку, як в Україні, – вареники, пироги, борщ. До арабських страв так і не звикли, нам не смакували.
Намагалася вивчити арабську мову. Можу читати Коран. Вмію сказати кілька простих слів.
У табір ми потрапили з міста Аль-Баус. Були цілковитий хаос, голод, бої. Люди їли траву. Одного дня їздила машина з мікрофоном. Оголошували, що курди уклали договір з Ісламською державою. Хто хоче, може вийти. Тих, хто здасться, обіцяли депортувати протягом двох місяців. Решту погрожували вбити і все зрівняти із землею.
Ми почали збиратися. Приїхало майже 40 машин-"скотовозів". Величезний натовп, усі штовхаються, тиснява. Ніхто не зважав, що там діти, всі хотіли врятуватися. 2-місячну дитину тримала на руках, а навколо четверо старших. Якби не чоловік, нас би затоптали. Він загородив і тримав відстань. Посадив нас у машину. Його більше не бачила.
Нас добу возили. Жінок не випускали в туалет. Іноді автівка зупинялася, дверей не відчиняли, лише чули постріли. Багатьом ставало зле.
Привезли в Айн-Дару – місце, де записують дані, кількість дітей. Я була там тиждень. Надворі – лютий, холодно, іде дощ, а в мене немає теплого одягу. У величезному наметі жили всі, хто вліз. Кому не пощастило, сиділи зовні, накрившись промоклими ряднинами. Сусідка з Азербайджану мала тонкий плед. Розстелили його на холодний і мокрий бетон. Поклали дітей.
Пішла шукати, хто головний. Побачила машину, з якої через сітку кидали пледи. Їх було мало, штук 10. А попереду стояло багато жінок і дітей. Просила в Бога: "Якщо ти мені не даси, то більше ніхто не дасть". І в цю хвилину один плед падає мені просто в руки. Інші побігли слідом, щоб забрати, але я не віддала. Один 16-річний іракець був сильніший за мене, вирвав із рук. Я дивилась, як він іде. "Поверніть, у мене п'ятеро дітей – і їм холодно!" – кричала вслід. Військовий забрав у нього плед і віддав мені.
У таборі Аль-Хол були люди різних націй. Ми приїхали туди в березні, дощі йшли. У великому загальному наметі постелили по два матраци – то був квадрат на сім'ю. Вночі пустився сильний дощ – і всі матраци залило. Посадила дітей на коробки. До ранку так пересиділи потоп.
Наступного дня по намети вишикувалася величезна черга. Були тиснява, бійки. Сильніші жінки їх виривали, а мені не вдавалося. Згодом просто перекупила. Мала гроші, які залишив чоловік. Встановити допомогли іракці. Їм дозволяли заходити в Аль-Хол, навіть щось продавали. А нам забороняли залишати табір. За це могли побити чи посадити до в'язниці на кілька місяців. Особливо жорстокі серед військових жінки-курди, вони били. Жодного разу не бачила, щоб це робили чоловіки.
Правил у таборі немає. Іноді деякі жінки здавалися дикими. Ні вони, ні їхні діти не мали виховання.
Щомісяця привозили продукти від Червоного Хреста – сочевицю, рис, ще якісь крупи. Іноді приїжджали лікарі. Медикаментів не мали. Їхні візити були для галочки.
Декому родичі присилали гроші, і можна було щось купити. Недалеко від табору працював ринок. Жінки туди виходили в супроводі військових. Дітей переважно відпускали вільно. Я почала пекти піцу, а діти ходили продавати. Відправила якось старшу доньку по продукти. Раптом біля ринку почалися вибухи, перестрілки. Стріляли курди, бо перед тим поранили їхнього військового. То був найстрашніший момент. Донька повернулася.
Снилися жахи. Уві сні бачила, ніби табір тоне. А я шукаю дітей і не можу знайти.
Там були й інші українки. Ми зустрічалися, ділилися планами. Були щасливі, коли дізналися, що Україна від нас не відмовилася. Бо інші держави зрікалися своїх громадян. Наприклад, Франція, Росія. А ми знали, що комусь є до нас діло.
Четверо військових постукали до мене опівночі. Запитали прізвище і звідки я. Звеліли, щоб збирала дітей, речі й наступного дня прийшла до воріт. "Летиш додому, вас забирає Україна", – сказали. Відчула невимовне щастя. Але побоялася радіти, щоб не зурочити. Зайшла в намет і подумала: "Невже це моя остання ніч тут?"
Побачила українських військових і журналістів, коли перетнули річку Тигр. Відчула полегшення.
Україна особливо не змінилася за шість років. Хіба значно зросли ціни. Коли їхала, буханець хліба коштував 3 гривні, а тепер – 15.
2 
1
Коментарі