"Раньше люди были лучше. В сорок сядьмом году в голодовку гарбузами дялилися"

У селах старовірів голосують за "Опозиційний блок"

На фасаді школи села Микільське Світловодського району Кіровоградщини великими білими буквами викарбувано російською: "Учиться, учиться, учиться". Відчиняю вхідні двері. Тут зустрічає портрет Тараса Шевченка зі словами: "Учітеся, брати мої! Думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Окремо на дошці висять портрети кращих учнів. Більшість прізвищ – російські: Воробйова, Єршов, Єгоров. Школа – єдина російськомовна в районі. Три чверті мешканців села є російськими старообрядцями

У кабінеті директора 60-річної Валентини Томєвої – нарада. Завтра приїдуть голови профспілок з усіх шкіл Світловодського району. На грудях у жінки – значок із вишитим на синьому золотистим тризубом. Поруч – широкий хрест старовірів.

– Школа в нас російська, але 100 відсотків учнів здали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови. Набрали найвищий бал по району, – говорить директор. – Навіть вірші пишуть українською.

Гукає кухарку з їдальні. Просить зробити каву.

– Весь секрет у тому, що в село поприїжджали освічені й толкові вчителі. Я – теж приїжджа. Ми обрусіли тут. Усі предмети викладаємо російською. Крім української мови й літератури.

У кожному класі навчаються один-два корейці. Хіба на дошці пошани не бачили? Є три родини – Кім, Пак і Цой. Їхні батьки приїхали з Азії, коли в нас консервний завод працював. Робили нам моркву по-корейськи. Зараз підприємство стоїть.

Валентина Томєва гукає п'ятикласницю Олександру Пак. Поруч із нею крутиться молодша сестра Лілія. Діти говорять російською. Коли чують від мене українську, швидко переходять на неї.

 

– Чекайте, я вам зараз і грузина покажу, – усміхається директорка.

За хвилину в кабінет заходить 7-річний Якоб Болквадзе. Одягнутий у блакитну футболку з написом "Італія". Розпитую про улюблений предмет. Довго мовчить. Нарешті каже: фізкультура.

– У сім'ї вони говорять грузинською, – пояснює Валентина Василівна. – Він подумки перекладає з грузинської на російську, а з російської – на українську. У нас учився його старший брат Анрі. Рідкісний талант мав до співу. У Кропивницькому музичному училищі виборов гран-прі на конкурсі.

Директорка просить двох дев'ятикласниць провести мене до музею. Там виставлений традиційний одяг старовірів.

– Ось бачите, хустки, – пояснює завідувачка клубу 44-річна Людмила Полякова. – Жінки-старовіри ніколи не зав'язували їх – не можна. Хусткою замотували голову, а кутики клали навхрест на грудях.

На шворці висять ще кілька костюмів минулого століття. Чоловіча сорочка схожа на скаутську, з темною краваткою. Є три червоні довгі спідниці з пістрявими блузками. Нагадують ромські. Мають довгі рукава.

Поруч з одягом – фото комуністичних ударниць. Під ним підпис: "Ми в 1956 році надоїли по 2600 літрів молока від корови. Надалі зобов'язуємося доїти ще більше".

Окремо в рамці – вірш безіменного автора: "Берёзы и осины на Родине моей. Здесь уголок России среди украинских степей".

У сільській раді й клубі бачу кілька наліпок із портретом нардепа Олеся Довгого. На останніх виборах переміг тут у мажоритарному округу.

– Якби ви приїхали в село у 1930‑1940 роках, вам ніхто кварти води не подав би, – каже сільський голова 52-річний Володимир Щукін. – Не захотіли б осквернитися. Бо вважали себе представниками єдино правильної релігії.

Голова – у синій тенісці. Зрідка усміхається. Місцеві вимовляють його прізвище з наголосом на останньому складі.

– 1754 року старовіри заснували поруч Микільське й Золотарівку, – розповідає Володимир Щукін. – Жили відособлено. Всі порядки були, як у Росії. Колективізація, на відміну від українських сіл, пройшла легко. Українці – індивідуалісти. А в нас усе вирішувала селянська община. Колгосп, по суті, нічого не міняв.

Перелом стався після війни. Старики померли, й традиції стали рушитися. Почалися змішані шлюби. З українцями жили так собі. Ще до 1980-х хлопці билися стінка на стінку, село на село. Вони почали ходити до наших дівчат, а ми – до їхніх.

Микільське славилося тим, що по всьому Союзу їздили бригади наших майстрів і вимощували дороги бруківкою.

Крутить у руках двоє окулярів.

 

– У радянські часи було одне погано – церкву гнобили й забороняли. Тепер до неї ходять від сили 10‑15 осіб. На великі свята може 100 зібратися, – продовжує Володимир Климович. – Школа наша завжди була російська. А зараз усе діловодство в сільраді переводять на українську. Школу теж із часом українізують.

Запитую, за кого в селі голосують на виборах.

– Ну що ви про таке питаєте? – усміхається. – Тут усе стабільно – За Партію регіонів, за Януковича. Тепер – за "Опозиційний блок" 90 відсотків. Вибирають тих, хто за зв'язки з Росією. Молодь де-не-де голосує за Тимошенко.

Вже біля дверей запитую про воїнів-атовців.

– Семеро прийшло, а ще одинадцять – на контракті, – каже Щукін.

– Щукін Володимир Климович – перший сепаратист на селі. Я йому це в очі казав, – говорить 55-річний Олександр Кудінов, майор у відставці.

Він живе у сусідній Золотарівці. Сюди приїхали із завідувачем клубу Микільського Людмилою Поляковою. Над хатою Кудінова розвівається український прапор. Він – у футболці й штанях кольору хакі. Торік повернувся зі служби в АТО. Пішов туди добровольцем у вересні позаторік. Був начальником штабу батальйону зенітно-ракетних військ протиповіт­ряної оборони. Навчався в Харківському училищі повітряних сил.

– Із семи атовців лише один отримав землю. Та й то на таких неудобках, що лише вівці чи корови пасти. Коли не звернешся до сільського голови – одна відповідь: землі немає, – розповідає Кудінов. – Мій дід приїхав сюди з Воронезької губернії. Батько був росіянин, а мати – українка.

Я до старовірів ставлюся байдуже, бо атеїст. А з "русским миром" пішов воювати без вагань. Як тільки побачив, що призивають із села ненавчених хлопців, – одразу у військкомат. Я ж маю освіту. Уявив, що мої внуки запитають: "Діду, а ти що робив, коли йшла війна?" Служив біля Попасної. Моїми підлеглими були 300 осіб.

Запитую, як у селі ставляться до воїнів АТО.

– Половина людей мене підтримує. Третина вважає, що поїхав туди гроші заробляти. А решта в лице кажуть: "Когда сковырнем эту фашистскую власть, спросим – сколько ты русских людей убил".

Золотарівка не відрізняється від сусідніх сіл. Здебільшого – старі цегляні будинки. Кути пофарбовані зеленим чи синім. Деякі хати покинуті. Інші – зарослі густими садами.

– Наши мужчины, которые в церковь ходят, бороды не бреют. Рубаху должны одевать только с долгим рукавом и навыпуск, – розповідає дорогою Людмила Полякова. – Креститься я вас сейчас научу.

Мізинець загинає до великого пальця. На великий накладає безіменний так, щоб утворився трикутник. Середній і вказівний трохи згинає, утворюючи ними невеликий гак.

Під'їжджаємо до будинку 97-річної Агаф'ї Фролової. Довго гупаємо у хвіртку. На нас ліниво гавкає невеликий чорно-коричневий пес. Із хати виходить сестра Фролової 89-річна Анна Жильцова – зігнута майже впоперек. Спирається на ціпок.

– А что, из взрослых дома никого нет? – запитує Людмила Анатоліївна. – Одни старушки?

Агаф'я Фролова сидить на ліжку. Над ним – ікона й календар. Поруч на столі – великий дерев'яний старообрядницький хрест.

– Я, мил человек, по миру поездила. При немцах отвезли меня в Лотарингию. Была там три года. После войны вышла замуж за Степана Фролова. Родила троих детей: Степана, Григория и Ирину, – "Ірину" жінка вимовляє українською. – В колхозе 40 лет проработала дояркой и свинаркой. Муж – в лесничестве и по производствах. Степан давно умер. Сейчас с детьми живу и сестрой. Она замужем не была – не нашла пары.

Телевизор не смотрю, радио не слушаю, газет не читаю. Почто они мне? Читаю божественные книги. В церковь не хожу – ноги не носют. На праздник возят машиной всех в храм. Служба у нас долгая. Может батюшка служить два часа, может и три. После службы в храмовый праздник накрывают стол возле церкви. Спиртного никто не пьет, Боже упаси!

– У нас даже на поминальном обеде спиртного нет, – каже Анна Жильцова. – Пока батюшка сидит, никто и не заикнется. Священник уйдет, тогда мужики могут выпить немного.

– Чому вчив Ісус Христос? – запитую.

Западає пауза секунд на десять.

– А Бог его знает! – відповідають в один голос жінки.

Повертаємося в Микільське. Людмила Анатоліївна показує церкву. Стару зруйнували комуністи. Нова – в приміщенні колишнього спортзалу. Біля воріт прив'язаний до поперечини дзвін. Поруч – дві половинки розрізаного газового балона теж служать за дзвони. Церква зачинена. Настоятель поїхав у Москву. Супроводжує монахиню, яка приїжджала в гості.

– Надо бы к Ленке Соколовой за­ехать, – каже Людмила Полякова. – Ей 50 годов, а старовер истовый.

Хата давно не бачила ремонту. Фарба на вікнах і воротах облущилася. Соколова виходить за кілька хвилин. Дізнається, що приїхали журналісти, й відмовляється говорити.

– Я сейчас читаю тайную молитву. В добрый путь, – зачиняє хвіртку.

 

Їдемо до 80-річної Тетяни Найденової. Вона не пропустила жодного богослужіння в церкві за останні п'ять років. Виходить із дому, сідає на лавочці біля паркану. Поправляє хустку й усміхається, показуючи почорнілі зуби.

– Соседка Наташка – русская, – показує на будинок ліворуч. – Из Киргизии приехала. Матерятся все – она, муж и дети. Никого не стесняются. Для меня это дико. Я возле свекра прожила больше 50 лет. За все время плохого слова не слышала. От мужа и от свекрови – тоже.

Раньше люди были лучше. В сорок сядьмом году в голодовку гарбузами дялилися. Чистые были, порядочные. Украинцы курили, а наши – нет.

Клуб построили, а мы не стали ходить. По домам устраивали вечорки. Потом работала в колхозе. Замуж вышла, троих детей родила.

Запитую про ставлення до війни на Донбасі.

– Раньше хохлы и кацапы жили мирно. А теперь – война. Но мы живем на Украине. Хлопцы воюют за нее. Это наша Родина.

Під вечір їдемо додому. Дзвонять із сільської ради:

– Забули сказати, що в нас переселенці з Донецька є. Навмисне вибирають наше село. Бо тут російська мова й російська школа.

×