Вадим Бортник відкрив 25 сендвіч-барів
Батько за освітою закрійник. Встигав працювати і в ательє, і вдома. Його сестра страждала ДЦП, а той, хто в СРСР утримував інваліда, міг бути офіційним надомником. Як тільки Горбачов оголосив перебудову і дозволив підприємництво, батько організував швейне виробництво, куди забрав і маму. Для неї це було випробуванням – кинути модну на той час професію програміста і поміняти фінвідділ облвиконкому на швейний цех. Але батько був головний – він завжди знав, як правильно. Якось після чергової моєї витівки повіз і показав мені приміщення дитячої колонії. Я не злякався. Але те, як ми стояли біля паркану, запам'ятав назавжди.
Кишенькових грошей у дитинстві практично не давали – тільки на метро. Зате була можливість заробити. 6-річним пришивав ґудзики до штанів. За один ґудзик платили копійку. 8-річним перераховував у цеху куртки, а в 10-річним намалював у Excel табличку для обліку товару, який повертають реалізатори. Коли було 15 років, батьки відкрили кафе. Я там працював на всіх посадах: кухарем, офіціантом, барменом.
У 19 років мав свій бізнес. Батько купив приміщення, там була рюмочна. Сказав: хочеш – керуй, умови – 50 на 50. Я поміняв кухню, взяв новий персонал, прибрав розливайку. А до мене заходили бомжі й купували горілки на 50 копійок. Кафе приносило ті ж гроші, що й до мене. Помилка була в місці. Для громадського харчування підвал у спальному районі – це тупик.
Наступне кафе відкрив із другом – студентське на 100 місць. На цей раз вийшло. Далі взяв кафе батьків в управління. Проблемою став персонал. Я прийшов до людей, які бачили мене 16-річним. Для них я був хазяйським синком, не більше. Вони саботували мої рішення. Як накрила криза 2008-го і прибутку не стало, почав управляти абияк. Коли не можеш нічого змінити, навіть купити новий посуд, це сильно демотивує.
Подруга перебралася в Америку – запросила в гості. Гуляв і одночасно шукав проект, який можна було б реалізувати вдома. У першу чергу – в громадському харчуванні. Особливо придивлявся до того, чого в нас немає. Незважаючи на велику кількість ресторанів, постійно хотілося зайти в SUBWAY (мережа ресторанів швидкого обслуговування, 44 тисячі закладів по всьому світу. – "Країна") і зробити новий сендвіч. Побачив перспективну нішу: виріб зі свіжого хліба, у який можна покласти все, що бачиш на вітрині, й зібрати його за 3 хвилини. І це їсть будь-хто. А якщо покласти свіжі овочі, то це ще й нешкідливо. Попросив у них франшизу – хотів точно таке відкрити в Україні. Відмовили. 2009 року відкрив сам.
Перший мій сендвіч-бар виявився неприбутковий. Працював у нуль. Місце знову було погане. У цей момент приїхав друг. "Якщо не хочеш на пенсії сидіти в кафушкє, – так і сказав – кафушкє, – і лаяти дітей за вкрадені співробітниками з кухні томати, треба створювати систему і відкривати ще. Займатися не кафе, а відкриттям кафе". Я думав про це ще в Штатах. Не треба сидіти над кожним блюдом і офіціантом, а створити систему. Але знову проколовся. Щоб заощадити на оренді, для другого FreshLine вибрав батьківське приміщення у спальному районі. Цього разу кафе працювало вже в мінус. І так тривало два роки, доки зважився на ще один сендвіч-бар. Це вже виглядало справжньою авантюрою. У мене – два збиткові кафе і 7 тисяч доларів на руках. При тому, відкрити FreshLine коштувало 25 тисяч. Але я відчував – вийде. Нарешті, в хорошому місці, на студентській вулиці, напроти McDonalds. Відчинили двері – і одразу черга. Після цього почав відкривати один заклад за другим.
Кухню до кінця прорахувати неможливо. Але можна контролювати. Організував систему контролю – встановив камери. У кожному кафе є відеоспостереження. Четверо людей зайняті тільки тим, що дивляться записи камер, звіряють, що пробито на касі і хто як ходить на роботу.
Гроші в борг не даю – не мій бізнес. Для цього є банки. Інша річ, якщо людина мені близька й у неї сталася біда: потрапила до лікарні або у в'язницю, помер родич. Але це вже скоріше подарунок. Даєш без терміну повернення – практично назавжди.
Бізнес із близькими – не виходить. Я досить вимогливий, емоцій стримати не вдається. Пробував працювати зі своєю дівчиною, але починали сваритися. Намагаємося, щоб спільних проектів не було.
у якийсь момент захопився дорогими брендовими речами: потрапив у кампанію, у якій це було нормою. Швидко розчарувався. Зараз на мені немає жодної брендової речі з написом. Ходжу здебільшого в кросівках. На мені годинник за 18 доларів. Швейцарський механічний лежать удома. Не змінюю машину, хоча давно пора.
Було кілька невдалих проектів. Якось попросили організувати бізнес – на ринках їздять візки "чай-кава". Ставили завдання зробити його системним. Запустили 25 візків. Надприбутків не було.
Знайомий у Лондоні побачив красивий вагончик, у якому продавали пиріжки у вигляді рибок. Витратили майже рік, щоб проект запустити, але до ладу не довели. Завезли обладнання з Китаю для пересувного кафе Taiyaki. Воно дуже популярне в Азії. Гаряче тісто ллється на розжарені ємності, всередину закладається начинка. Китайське обладнання весь час ламалося. Помучились і здали вагончик в оренду. Тепер там продають млинці. Це був великий урок: я зайнявся непрофільною справою і дістав по носу. Після цього твердо вирішив, що вестиму один проект. Поки що створив компанію одного міста. Чергова мета – стати ефективним керівником національної компанії.
Псують не гроші, а успіх. Людина звикає, що в неї виходить, особливо, якщо виходить підряд, зазнається і перестає розвиватися. Тому успіху боюся. Регулярно питаю клієнтів – що подобається, чого не вистачає. Один великий бізнесмен на запитання: що б поліпшити, порадив сендвічі гріти. І це додало нам виручки, незважаючи на те, що купили дороге обладнання.
Секрет успіху в бізнесі – бути порядною людиною. Якщо чиниш чесно, тобі пробачають недоліки.
3 
1
Коментарі