"Правда їх не цікавить. Їм важливо, щоб сказала те, що вони хочуть почути"

Одна людина може змінити хід світової історії

– Чому "Тайра"? Була колись онлайн-гра, де мою персонажку так звали. Це від знатного японського роду. Хто читав "Повість про дім Тайра" Кійоморі, зрозуміє. Звідки потяг до японського? Люблю їхню культуру. Займаюся айкідо, а цей вид єдиноборств теж із Японії, – каже Юлія Паєвська. Спілкуємося телефоном увечері 28 липня.

Де ви тепер і чим займаєтеся?

– Я у Великій Британії на спортивних зборах. Уже два роки я – членкиня української збірної команди Warrior's Games (адаптивні змагання для військовослужбовців і ветеранів, які отримали поранення, були травмовані чи захворіли, виконуючи службові обов'язки. – Країна). Тепер готуємося до виступу в Орландо в серпні. Британці запросили нас і повністю утримують команду. Забезпечили навіть обладнанням для тренувань. Спонсорують нас Bravo Victоr, яким нескінченна подяка.

Зі мною круті хлопці й дівчата. Щойно мене обміняли і я прийшла до тями, задзвонила й запитала, чи я ще є в команді, щоб приєднатися. Стан мій був жахливий, але реабілітологи – чарівники, поставили на ноги. Крім того, тренування завжди добре відновлюють. Якщо мені треба зібрати докупи тіло й мозок, я займаюся спортом.

У яких дисциплінах виступатимете?

– У паверліфтингу, стрільбі з лука, кульовій стрільбі та плаванні.

 

Ви зустрічалися з британським прем'єром Борисом Джонсоном. З якої нагоди?

– Це не була суто моя зустріч. Зібрання було на честь вручення Премії Черчилля за лідерство Володимиру Зеленському. Церемонія відбувалася онлайн з огляду на те, що президент України не міг бути присутній особисто через війну в Україні. Премію для передання президенту отримав посол України у Британії Вадим Пристайко.

Сказали щось прем'єру?

– Подякувала за підтримку України й розуміння, що ми боронимо не тільки свою державу, але й увесь демократичний світ. Нагадала йому про долю наших полонених. Я знаю, як їм важко там, бо бачила багато. Утім, нинішнє знищення рашистами українських військовополонених в Оленівці просто добило. Російські солдати і їхні керівники вкотре показали, що вони нелюди.

Справедлива відплата за ці злочини має бути?

– Так. Непокаране зло повертається. Але ми не маємо впадати в первісно-дикунський стан. Хоч би якої сили був наш праведний гнів на цих падлюк, ми не повинні скочуватися до їхнього рівня. Треба дотримуватися правил ведення війни й показати всьому світові, що ми цивілізована нація.

Чи існують "хорошие русские"?

– Це залежить від того, чого ми від них чекаємо. Якщо цей росіянин втікає від призову й не хоче вбивати українців, це непогана позиція. Чи взяти приклад Олександра Невзорова, який отримав громадянство України. Він має сміливість говорити про злочини Росії вголос. Утім, каральна машина Кремля сильна. Простий росіянин не може собі дозволити свободу слова, як Невзоров. Хоча є винятки. Одна жінка зашила рота на знак протесту проти російського свавілля. Проти неї порушили кримінальну справу. Більшість росіян не переймається цими питаннями. Вони недостатньо освічені, щоб увімкнути мозок. Споживають пропаганду.

Ви казали, що в полоні здається, ніби України не існує. Чому?

– Через інформаційну блокаду. Мені постійно розповідали, буцімто України вже не існує. Мовляв, українськими лишилися тільки Львів і Франківськ. Казали, що Київ уже взяли й усі розбіглися. Однак я сиджу в карцері й чую прильоти 120-х мін і думаю собі: непогано долітають із Франика. Ясно, що вони брешуть.

Наглядачі, які тримали вас у полоні, уникали візуального контакту. Чого боялися?

– Що я запам'ятаю їхні обличчя. Якщо людина не скурвилася до кінця, розуміє, що бере участь у злочині. Вони не хочуть бути співучасниками новітнього Нюрнберга. Людина відчуває, коли йде проти правди. Саме тому часто надівали мені мішок на голову, коли розмовляли зі мною. Або опускали голову максимально вниз. Мені навіть забороняли дивитись у віконце дверей, звідки за в'язнями спостерігають вертухаї.

Як ставилися до вас, що говорили?

– Вертухаї намагалися принизити. Хтось тримався на дистанції. Ставлення залежало від психологічного портрета охоронця. Зазвичай це малоосвічені люди, які прагнуть нав'язати свою волю. Щоб зайти в камеру, вертухай мав отримати дозвіл. Іноді хтось із них ставав за дверима й починав "виховувати". Казав: "Ти фашистка й нацистка. Отримала те, що заслужила, – тебе розстріляють". Якщо не було тиску фізичного, був психологічний. Іноді обидва одразу.

Як мотивували себе, щоб не зневіритися?

– Я дивилася на їхню знищену душу й розуміла, що не маю права стати такою, як вони. Крім того, я мала дивний стан ніби байдужості, відсторонення. Мабуть, якби мене повели на розстріл, мені було б байдуже. Може, я спробувала б командувати своїм розстрілом, як Олександр Колчак (російський білогвардійський адмірал, розстріляний владою більшовиків 7 лютого 1920-го за "контрреволюційну змову і воєнні злочини". – Країна). Я була у стані скорботної нечутливості.

Спортивний досвід знадобився?

– Безумовно. Постійно робила дихальні вправи. Займалася фізкультурою: багато ходила, відтискалася від підлоги й регулярно качала прес. Тому моє тіло швидко відновлювалося і я тримала його під контролем. Крім того, постійно думала про те, що вони брешуть. Це давало змогу не грати за їхніми правилами. Катам повірила тільки одного разу, коли через тривалий час знущань сказали: "Найімовірніше, тебе поміняють".

Які обмеження були в ув'язненні?

– Не дозволяли сидіти до нічного відбою. Тобто теоретично можна було, але тільки на двох лавах. Однак там поміщалися шість жінок. Решта мусила стояти. Уявіть камеру 2,75 на 6 метрів. У ній – 22 жінки з різними статурами, фізичними й психічними проблемами. У них – купа болячок. Хоч скільки ми просили про медичну допомогу, не отримали анічогісінько. У жінок двічі були серцеві напади. На наші прохання не прийшов ніхто.

Ті жінки впоралися з недугами?

– На щастя, в камері були медики й усе обійшлося. Добре, що це не були смертельні невідкладні випадки, які потребують оперативних втручань чи іншої допомоги.

Як із харчуванням? Чи була можливість прийняти душ?

– Харчування жахливе, але стерпне. Переважно каші, часто з салом. Тричі на тиждень на вечерю давали тушковану рибу, але я її не їла. Душ за три місяці полону нам дали змогу прийняти тільки раз. Повели у приміщення, де згори звисали пластмасові "соски". З них текла майже тепла вода. Дали кілька брусків мила. Я змивала з себе бруд оббріхування й шари шкіри, які лущилися та скачувалися. Прогулянки не було жодної.

До вас застосовували насильство?

– Я пообіцяла слідству цього не розголошувати. Скажу коротко: застосовували. А ще в полоні я бачила насильство над іншими українцями. Ставлення до нас жахливе. Але докладніше про це розповім після закінчення слідства.

Нашу розмову перериває дзвінок. Юлія перепрошує і говорить у трубку: "Так, Сонце, кажи". А далі слухає.

– Вибачте, це мені розповіли нові подробиці про Оленівку. Там російські військові злочинці утримують і медиків 555-го госпіталю. Звертаю особливу увагу світової спільноти на цей злочин. Ці люди рятують життя. Це справжні герої, які не є комбатантами. Вони мусять бути звільнені, як і всі інші бранці. За наявною інформа­цією, вчора медики з Оленівки не постраждали, але від підлого ворога нічого хорошого очікувати не доводиться. Цей злочин ще раз доводить: окупантам вірити не можна.

 

Ким були співкамерниці?

– Це різні люди. Колишні й чинні військово­службовиці мирних спеціальностей – діловоди, бухгалтерки, кухарки.

Що дав досвід полону?

– У будь-якій ситуації шукаю щось позитивне. Для мене це надзвичайно цінний досвід. Якщо буду притомна і при пам'яті, більше жодного разу туди не втраплю. Однак відмовлятися від пережитого не збираюся. По-перше, я там нікого не зрадила – ні себе, ні інших. А по-друге, досвід – це найдорожче, що нам дається. Він – найцінніший.

Що було найважче в тюрмі?

– Знайти сили чекати. Перетерпіти це жахіття. Заспокоювало те, що я знала: це скінчиться. Ще з дитинства маю формулу: хоч би як паскудно тобі було, це не може тривати вічно. Мені завжди цікаво дожити до майбутнього й глянути, що буде далі. Тому, якщо вам хтось скаже, що "Тайра" вкоротила собі віку, то це не про мене. Були погрози розстріляти, морально-психологічне, фізичне знущання. Принижували та знецінювали. Мені весь час казали, що я ніхто. Якщо хоч на секунду повіриш у це, тобі гаплик. Можеш вдати, що ти з чимось погоджуєшся, але не приймай за чисту монету. Хоча й це зайве. Їм потрібно не це, а твоє зізнання у злочині, якого ти не скоювала. Правда їх не цікавить. Їм важливо, щоб сказала те, що вони хочуть почути.

Що хотіли почути від вас?

– Що я торгувала людськими органами. Треба бути повним ідіотом, щоб таке придумати. Мовляв, прямо в окопі виймала органи й передавала на продаж. Будь-яка нормальна людина розуміє, що без стерильності та спеціальних умов це неможливо. Утім, нормальні люди серед росіян, на жаль, рідкість. Людські органи – не берці, які можна зняти й кудись понести. Рашисти хотіли почути від мене, що я нібито когось убила. Утім, оббріхувати себе не стала. Через це вони сердилися. А потім перестали мене смикати на допити й уже ніхто не бив. Це було за місяць до обміну.

Як треба триматись у полоні?

– По-перше, робіть усе, аби не потрапити в полон. Це найгірша з історій. Якщо уникнути його не вдалося, ніколи не брешіть у тюрмі й не вигадуйте сюжетних алібі. Кажіть правду про очевидне, яке приховати неможливо й мовчіть про те, що знаєте ви й кілька побратимів. Якщо почнете вигадувати, заженете себе в глухий кут. На допитах вас тисячі разів запитуватимуть одне й те саме. Якщо спіймають на розбіжностях, вам буде непереливки.

Нещодавно прийняли обряд хрещення. Коли відчули цю потребу?

– У тюрмі вивчила 90-й псалом. Він допомагав у важкі часи. Пообіцяла собі: якщо переживу полон, охрещуся. Коли мене звільнили, промайнула думка: може, я погарячкувала? Утім, я звикла виконувати обіцяне. Слова дотримала. Я не є воцерковленою людиною, але я віруюча. На війні бачила справжні дива, які не могла пояснити інакше, ніж Божим втручанням. Я навіть не вірю, а знаю, що так є.

Дмитро Корчинський став вашим хрещеним батьком. Що вас пов'язує?

– Давня дружба й симпатія. Я шаную творчість Дмитра Олександровича. Навіть зіграла епізодичну роль у кінофільмі за його п'єсою "Посттравматична рапсодія". Була сцена, де я як парамедик робила огляд контуженої людини. Перевіряла, чи цілі кістки, вимірювала тиск і сатурацію. Робила, що й зазвичай за медичним протоколом.

Яка роль сім'ї і друзів у підтримці й вашому звільненні?

– Визначальна. Чоловік і донька ніколи не опускали рук. Не зупинялася й подруга Оксана Корчинська. Вона цілеспрямована й постійно піднімала тему мого полону. Якби не розголос друзів і журналістів, мене вже не було б. Щоб обмін відбувся, іноді треба кричати, а інколи мовчати. Між двома стратегіями тонка грань вибору, яку важко вгадати.

Допоміг міжнародний розголос під час Invictus Games, де через полон я не змогла брати участь. Своєчасна публікація відео з моєї бодикамери теж сприяла обміну.

Ви очолюєте евакуаційний підрозділ "Ангели Тайри". Як стати авторитетом для підлеглих?

 

– Насамперед треба бути професіоналом і взірцем для побратимів. Бути готовим перегризти горло за підрозділ. Жінці складніше завоювати авторитет на війні. На фронті від неї вимагають більшого. Якщо це військова, вона має бути вдесятеро краща за будь-якого колегу-чоловіка.

На тебе дивляться тисячі очей, які оцінюють кожен крок. Маєш бути бездоганна у вчинках і поведінці. Треба знати, чим живуть твої підлеглі, як справи в їхніх сім'ях, які є проблеми. Тоді маєш шанс на визнання. Що вищий керівник, то більшу відповідальність несе. Важливо не задовбувати підлеглих зайвою військовою рутиною. Не треба пояснювати кожен крок. Якщо команда професійна, достатньо дати завдання. Далі зроблять самі. Краще взяти самому лопату в руки – й до тебе приєднаються нижчі за рангом, ніж розказувати їм про те, що вони не вміють рити окопи.

Чи діє підрозділ нині?

– Кожен виконує сольну місію в ділянці боротьби, яку обрав. Коли я була в блокадному Маріуполі, всі мої "ангелята" хотіли приїхати до мене, але я їм заборонила. Сказала: "Вирішуйте на місці, хто з вас де буде". Хтось пішов у тероборону, хтось підписав контракт з іншими підрозділами Збройних сил. Усі "ангели", крім тих, хто має малих дітей або поранений, виконують завдання на фронті.

Маєте бажання зібратися знову й поновити діяльність?

– Звісно, хочу, але це непросто. Ми втратили всі наші машини, спорядження й медичне обладнання в Маріуполі. Усе це було на території госпіталю, на який росіяни здійснили авіаналіт. Якщо я кину клич, то люди зберуться й необхідне спорядження знайдеться. Нині не можу цим займатися, бо це часовитратна робота. Наскільки знаю, на фронті більш-менш дають раду пораненим. Утім, якщо виникне потреба рятувати, я знову цим займуся. Думаю, наші прекрасні люди, як завжди, допоможуть із машинами.

Доводилося повідомляти батькам про загиблих дітей?

– Мені бракує на це мужності. Я можу зібрати хлопців по шматках, але матері повідомити не можу. Для цього є спеціально навчені люди. Кожен має робити свою роботу.

Письменник і воїн Мартін Брест сказав, що не певен, чи доживе до перемоги. Ви казали, що багатьох побратимів забрала війна. Яке мотиваційне завдання ставите собі?

– Хочеш насмішити Бога, розкажи йому свої плани. Я не планую життя надовго, бо бачила, як ці плани зводяться нанівець однією кулею. Майбутнім особливо не переймаюся. Є ще одне прислів'я, яке люблю: тих, хто богів слухає, вони ведуть, тих, хто не слухає, – підштовхують. Якщо ти маєш призначення згори, воно неодмінно відбудеться. Хочеш ти того чи ні. Завжди мислю так: якщо доля завела мене в тюрму, то це навіщось треба. О'кей. Терпітиму й поводитимуся так, щоб не було соромно перед собою й людьми. А тоді подивлюся, чим усе скінчиться.

Якою бачите Україну після перемоги?

– Вільною країною, яка розвивається й іде своїм шляхом без стороннього впливу. Державою, яка робить внесок у світову культуру й науку. Потенціал у нас прекрасний, тож маємо цього досягти й утілити мрії в життя.

Ви казали, що навіть одна людина може змінити хід бойових дій. Що мали на увазі?

– Одна людина може змінити навіть хід світової історії. Якщо підтримка буде достатня, українці не стомляться й не почнуть шукати легкого життя, ми маємо такий шанс. Часом чую: "Нащо ця війна? Ми втомилися від неї". Це кажуть люди, які тієї війни й не нюхали. Вибір у нас простий – втрата держави чи перемога.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×