Багато змін відчуємо за кілька років
Яким був перший день на Майдані? Було відчуття, що протест переросте у щось масштабне?
– 21 листопада я пам'ятаю не з Майдану. Пара в Могилянці, спостерігаю за новинами про саміт у Вільнюсі про Асоціацію з ЄС. 2013 рік, усім не дуже кльово, єдине, що дає надію на майбутнє, – шанс на європейський розвиток. І тут: ми передумали, ніхто нікуди не йде. Я вчилася, докладала зусиль, але тепер для мене тут перспектив нема. Найкраще, що можу запропонувати своїй доньці, – це Тайожний союз, мрак, тоска, балалайка і ведмеді. Тому, якщо суспільство ніяк не зреагує, час обирати країну для еміграції. Пам'ятаю гнітюче почуття, вечір, тарабаниш дитину з пар на Троєщину в могилянський гуртожиток. І тут починають збиратися студенти, обходити блоки та скликати всіх на Майдан. Я з дитиною лишилася сама в гуртожитку, дивилася стрими.
На тлі яких подій відбувався Майдан?
– Навчалася на останньому курсі правничого факультету Могилянки. Після першого недільного маршу 24 листопада було зрозуміло: якщо не включимось активно, Майдан маргіналізується. Як це було з мовним протестом, наметовим містечком за Тимошенко біля Печерського райсуду. Не хотіли, щоб політики монополізували і цей. Спочатку ми створили могилянський оргкомітет, оголосили страйк. За добу мобілізували всіх по максимуму. Почали збирати активістів з інших університетів через пабліки в соцмережах. Перший потужний студентський мітинг відбувся 26 листопада. Пішли від Могилянки до Червоного корпусу університету Шевченка. І всі рушили на Майдан, де сиділо кількадесят людей. Тут ми заповнюємо собою площу вщерть. Приєднувалися інші університети, ходили колонами по Києву з лозунгом "Молодь нації – за євроінтеграцію". Так зробили Євромайдан студентським. Намагалися дистанціюватися від політичних партій.
Якраз саме студенти постраждали 30 листопада. Ти була там?
– Нас постійно залякували, що прийдуть провокатори. І справді, щодня приходили якісь чуваки в балаклавах, хтось захоплював сцену, ми відвойовували. Мене запросили в оргкомітет Євромайдану, який збирався на Михайлівській. Того вечора довго дискутували, що робити далі. Без фінансування й ресурсу тримати людей узимку на вулиці немає сенсу. Найкращим видавалося згортати вуличний протест і переходити на інші форми. Будувати партизанську структуру, яка дала б свій результат на виборах президента 2015 року. Пам'ятаю фразу Степана Барни зі сцени: "Ми припиняємо студентський страйк, але не припиняємо протесту". Але людям із регіонів не було куди діватися на цю останню ніч. Насправді ніхто не звертав уваги на сигнали, що нас розженуть. Бо який сенс, якщо всі розходяться і ми це проголосили зі сцени. Я була там до пів на другу ночі. Поїхали з чоловіком додому, бо не могла заснути дитина. А зранку прокинулися від шквалу дзвінків і повідомлень "де ти є?", "чи ти жива?"
Ви оголосили про згортання протесту. Виходить, влада сама собі нашкодила?
– Не зрозуміло, що сталося, хто цим керував і хто віддавав наказ. З усіх камер і трансляцій було видно, що народ розходиться. Чи це була дурість, чи кимось підігріто, важко сказати. Хоч би хто був організатором, прийшли "беркутівці" й побили беззбройних людей – молодих, літніх. Суспільство завжди гостро реагувало на будь-який насильницький спосіб придушення протестів. Тому стільки народу й вийшло наступного дня.
Чи було страшно?
– Лише тоді, коли розуміла свою безпорадність, що не можеш впливати на ситуацію. Але, коли займала себе корисними справами, попускало. Було страшно не бути там. Після першого серйозного штурму 10 грудня навіть найліберальніші мої однокурсники, пацифісти, які вірили, що можна аргументами переконати опонента, змінили свою думку. Тоді біля профспілок однокурсники бачили, як "беркут" вдавлював пальцями очні яблука і кричав: "Ты умрешь!" До мене хлопці потім підходили й казали: "Хто у вас там радикальні націоналісти? Я з вами".
Хто був із ваших близьких на Майдані?
– Чоловік, його брат. Моя мати – одна із найрадикальніших у сім'ї. Вона медик. Коли організувалися шпиталі й медична служба, вирішила, що не сидітиме вдома. Приїхала до Києва й пішла працювати в аптечний склад. Коли відбувалися заворушки, бігала надавати допомогу. Були задіяні всі, крім тих, хто відповідав за схоронність дітей. Моїй доньці на середині Майдану виповнилося 2 роки.
Як із нею говорила про Майдан і війну?
– Є негідники, які вважають, що мають право знущатись і вбивати інших людей. Без прикрас пояснювала, що таке війна, хто такий Путін. Він хоче забрати наші території, в нас є військові, які нас захищають.
Чому велика частина суспільства не сприйняла Майдану? Чому для одних це Революція гідності, а для інших досі державний переворот?
– Телик, пропаганда. Фейкометство було скрізь. Багато з тих, хто підтримував Майдан, велися на провокації. Нещодавно чоловік озвучив дослідження про сприйняття корупції за 2020-й. Відповідно до суспільної думки, її рівень збільшився в усіх органах влади, крім президента. Ніхто ж особливо не розбирається, в кого які повноваження. Вечеряєш перед теликом, і тобі це втовкмачують. А ти не дуже розумієшся, хто володіє яким медіахолдингом, кому це вигідно.
Коли Майдан скінчився для вас?
– Протестувати не можна перманентно. Не можна завжди руйнувати. Погану систему має витіснити хороша. Майдан закінчився навесні 2014 року. І продовжився, коли після розстрілів і втечі Януковича постало питання, а хто ж займатиме місця в новому уряді. Починалися нездорові речі, поділ посад і портфелів. Студентська координаційна рада пішла на спонтанний крок – ми зайняли будівлю Міністерства освіти й науки. Вимагали призначити міністром компетентну й незаангажовану політично людину. Не хотіли віддавати освіту на відкуп парламентським фракціям.
Як ви потрапили в Міністерство охорони здоров'я? У чому полягала ваша роль у цій структурі?
– Через Стаса Грещишина. Ми знайомі з першого студентського протесту в листопаді 2013-го. Він на початку російської агресії пішов працювати в організацію "Захист патріотів", що займалася забезпеченням натовськими аптечками військових. Керувала нею Уляна Супрун. 2016-го телефонує і каже: пора! Уляну призначили на посаду, їй потрібна команда, з якою вона зайде в міністерство. Шукали людей із різних сфер. Я була радницею Уляни, працювала з документами. Дуже пощастило, що в МОЗі тоді зібралася команда компетентних і досвідчених ентузіастів. У кожного була особиста мотивація змінювати медичну систему.
Яка була ваша мотивація?
– Я мала не дуже приємний пацієнтський досвід як мати. Ще до революції моя новонароджена донька серйозно захворіла, ми надовго потрапили в лікарню. Після цього розуміла, що більше не хочу, щоб я чи мої близькі потрапляли в такі ситуації й умови. Хочу, аби мою дитину лікували освічені лікарі, які не маніпулюють і не наживаються. Хочу довіряти їм.
Як вам державна служба зблизька? Що найбільше вражало й пригнічувало в міністерстві?
– У нас ходив жарт: "Синку, повитирай пилюку. – Мамо, тупо нема повноважень". Коли на держслужбі не хочуть щось робити – це стандартна відмовка. Коли читала відповіді МОЗу на запити журналістів і звернення громадян, не зрозуміла, чому пишемо дві сторінки тексту, а по суті відповіді не даємо? Державні органи закидали спамом. Отримуєш сотні звернень на день, які переважно не стосуються роботи міністерства. Люди скаржаться на своє життя й гірку долю. 90 відсотків запитів від депутатів: "До мене звернувся виборець, йому потрібні гроші на лікування, виділіть кошти, номер карти". Але доступною медицину можуть зробити системні реформи, а не те, що кожному громадянину, який дійшов до депутата, виділятимуть кошти. Так усім не допоможемо й ніколи не змінимо системи.
Який був тоді МОЗ?
– Стара будівля, жахливі вбиральні без туалетного паперу, і двері погано зачинялися. Це показник роботи керівництва, коли до своїх підлеглих не було поваги. Люди налякані. Якось прийшли журналісти знімати сюжет про перші дні Уляни в МОЗі. Йдемо коридором, а всі розбігаються по найближчих кабінетах. Потім люди, які працювали за часів Раїси Богатирьової, розповіли, що прості працівники не мали права перебувати в коридорі, коли йшла міністр. Якщо хтось траплявся на шляху, охорона їх розвертала обличчям до стіни. І про залякування, і про покарання за невиконання вказівок. Або ти мав потрапити до організованої групи й отримувати свою частину. Найважче було показати, що можна інакше працювати. Багато часу пішло, щоб доформувати команду. Прощалися з тими, хто не міг перейти на новий стиль відносин, саботували роботу. Один із невидимих на загал результатів – команда, що сформувалася за три роки в міністерстві.
Що вдалося змінити, а що – ні?
– Перші пів року працювали, як на пороховій діжці. Не знали, скільки маємо часу на зміни. Бралися за те, що робилося швидко. Хотіли миттєвого результату, а втратили час. Тільки з середини 2017-го почалася системніша робота. Змінили фінансування на рівні закону. Створили Національну службу здоров'я. Не змогли змінити медичну освіту, бо цього не зробиш навіть за п'ять років. Але ми повернули дискурс про це. Від чого в нас усі проблеми в медицині? Грошей немає? Ну роздамо 60 мільярдів ковідного фонду на зарплати. Але від цього не зміниться якість лікування. Медики, як їх навчили в університеті, так і продовжують лікувати: гомеопатія і, щоб перестрахуватися, три антибіотики. Ми дозволили лікарням самим обирати протоколи з авторитетних міжнародних джерел. В Україні їх затверджує МОЗ і розробляли місяцями. Мали 123 затверджені протоколи, а хвороб – безліч. Інформація, що впливає на прийняття рішень лікарем, змінюється надзвичайно швидко. Про коронавірус що три місяці – нові дані.
Чому раніше такого не було?
– Бо лобіювалися інтереси виробників ліків і обладнання. Один шанований професор винайшов фантастичну авторську методику і при цьому входив до групи розробки протоколу. Сам написав, яка класна методика, тому виділіть бюджетні гроші. Або комусь колега занесла валізу, і він тепер топить за взагалі недоказовий препарат.
Від кого йшов найбільший спротив?
– Переважно від тих, чиї бізнес-інтереси на розпилюванні державних грошей зачіпалися. Вони по-різному це подавали: руйнують галузь, не поважають медиків, він же ж лікар від Бога, як можете його не слухати. Людина може бути класним лікарем, але водночас – негідником. Ти можеш бути хорошим юристом і водночас суддею Конституційного суду, який ухвалює неправові рішення.
Торік ви прийняли запрошення нової керівниці МОЗу Зоряни Скалецької працювати її заступницею. Сподівалися, що з новою владою можна щось змінити?
– Хотіла спробувати зберегти те, що зроблено. Погоджувалася, бо знала, що там є команда, яка була раніше в МОЗі. Вони знають, що останні два роки робилося в міністерстві, їм не потрібно вникати. Але я помилилась у цінностях Зоряни.
Що за ті три місяці вдалося зробити?
– Підняли пороговий бал для вступу на медичні спеціальності. Раніше людина з найнижчим балом ЗНО на межі порогу вгадування могла потрапити в медуніверситет на контракт. І ніхто на етапі навчання не намагався відсікти поганого студента, бо він приносить кеш в університет. Щороку майже 70 мільйонів гривень із бюджету витрачаються на наукові дослідження. Але зазвичай вони ні про що. Ми повністю змінили критерії відбору. Оновили склад комісії. Тепер роботи анонімні, тому комісія не знає, який заклад робив дослідження. Так зменшилася корупція.
Що зараз із реформою охорони здоров'я?
– Частина про первинну медицину залишилася. Фінансування лікарень мало би стартувати з 1 квітня. Але підготовча робота торік катастрофічно затягувалася. Багато речей досі не запустилися на повну. І пандемія змістила пріоритети.
Якби зараз команда Супрун була в МОЗі, якими принципами в роботі ви керувалися б?
– Рішення приймалися б на основі даних і досвіду країн, що успішно борються з пандемією. Треба прогнозувати, а не перевіряти, чи карантин працює. Ганьба з розподілом ковід-фонду. У березні позабирали гроші з багатьох сфер, зокрема медичної. Досі системно не навчають лікарів правильно вдягнути і зняти захисний костюм, щоб не заразитися.
Коронавірус став для всіх викликом, навіть Швеція і Британія припускалися помилок. Але важливо, чи змінюються рішення після промахів. У нас все працює, як генератор випадкових рішень.
Чи дасть результат карантин вихідного дня?
– Будь-яке обмеження соціальних контактів мало би сповільнити поширення вірусу. Але чи дієве воно тільки по вихідних? Можна видати сотні наказів, але, якщо людина не закриває маскою носа, нічого не допоможе. Суспільство не довіряє будь-якому рішенню влади через її попередні дії – непрозорі закупівлі захисних костюмів, перерозподіл коштів ковід-фонду, невиправданий жорсткий локдаун навесні. Тепер навколо жах, а будь-яке рішення в людей викликає відторгнення. Це парад невігластва. Якщо воно не лише в суспільстві, а й у владі, то в нас "всьо плохо".
Чи є відчуття відкату в реформах?
– Шість років воюємо з Росією. Колосальна кількість людей витратили частку свого життя, щоб ми бодай на міліметр наблизилися до якихось результатів. Згадую в міністерстві й уряді, як впахували по 18–20 годин на добу, бо треба було приймати правомірні рішення. І тепер увесь цей безлад – так, це відкат.
Якщо реформи згортаються, чи є відчуття, що Майдан не вдався?
– Майдан виконав свою функцію. Люди вийшли, щоб не допустити розвороту в бік Росії, довести асоціацію з ЄС до кінця. Ми відвоювали право самовизначатися як нація. Побудова сильної армії – результат, зокрема, Майдану. Він мобілізував усіх. Мені зараз легше, бо знаю більше людей із такими ж цінностями. Не можна знецінювати досягнення Майдану. Багато змін відчуємо за кілька років.
Багато тривоги знову з'явилося? У нас за розкладом що 10 років – революція.
– Я вже не можу. Скільки себе пам'ятаю – вічна боротьба, кудись біжу, жертвую всім. Повалимо поганого царя, поставимо хорошого – і все буде добре. Від цього треба відходити, будувати працездатні системи.
Регулярні революції – не дуже конструктивно?
– Важливо, що після. І 2004-го, і 2014‑го багато надій покладали на персоналії, а не на системну роботу. Що більше буде спроможних інституцій, стільників, як у вулику, то легше буде їх поєднати.
Суспільство досі покладається на особистості. Чи змінилося воно за сім років?
– Суспільство не змінюється так швидко. Покоління моєї дитини вже інакше. Ми виживали в 1990-ті, успадкували багато тих совкових штук. Пам'ятаю, як уперше виїхала до Польщі на екскурсію. Такий виклик – перейти кордон, віза, дозволи. А зараз моя дитина вільно подорожує в ЄС, не знає, що таке черга по візу. Ми просто купуємо квитки та їдемо. Для неї це норма, вона відкрита до світу, а світ – до неї. Свідомість треба змінювати з дитинства, тоді буде результат.
1 
1
Коментарі