У військових пайках не було хліба
У Київ поїхав 22 листопада 2013 року з однодумцями з району. В бусі нас було дев'ятеро. На Майдані зустрів старшого сина. Зізнався, що з друзями із коледжу добиралися попутками. Я пишався дитиною.
Руслана Лижичко назвала нас хирівським десантом, тому що колись у нашому місті була військова частина. Отримали завдання охороняти Майдан від провокаторів. Бувало, приходили невідомі й починали чіплятися, могли п'яні зчинити бійку.
У медичному університеті імені Богомольця студентів зачинили в аудиторіях. Ми прийшли колоною їх кликати. Руслана перелізла через металеву огорожу. Ми рвонули за нею й випустили студентів.
Перші дні видавалися спокійними, навіть романтичними. Вечорами люди приносили канапки, в термосах – чай. Було холодно. Палили вогонь, грілися під "хто не скаче, той москаль".
За деякий час все затихло, почали розбирати звукову техніку на Майдані. Ми подалися додому, а дорогою дізналися, що тієї ночі побили молодь. Наступного дня повернулися.
Майдан розростався, людей із кожним днем більшало. Зустрілися із земляком, який живе в Києві. Запропонував нам великий військовий намет. Поставили біля "Глобуса". Написали, що це координаційний центр Старосамбірщини. Там могли хоч від вітру сховатися. А з часом хтось приніс буржуйку.
Коли бачили, що ситуація трохи стабілізується, їхали додому. Розказували людям про Майдан, заохочували приєднуватися. Їздили за власні кошти, хоч поголос був, нібито нам платять.
Хто не міг поїхати до Києва, пропонували гроші на дорогу. Давали дрова, їжу – пиріжки, хліб, закрутки.
Перші дні на Майдані ходив у цивільному одязі. А потім вийшов до людей у підряснику. Священників були одиниці. Люди підходили й дякували, що я тут. Казали, їм важливо знати, що церква поряд.
У "мирний" час ходив до "беркутівців". Стояли біля Кабміну, перекриваючи вулиці. Якось увечері вирішив говорити про те, чим вони живуть. Дізнався, що з Донецька. Розпитував про родичів. Один сказав, що мати – пенсіонерка. Зійшлися на тому, що наші батьки мають приблизно однакову виплату – близько тисячі гривень. Розповідав їм про Польщу, де пенсіонери отримують по 3 тисячі злотих. Питав, чи їм вистачає зарплати на гідне життя, щоб возити родину на відпочинок. Кажуть, ні. Знову навів приклад Європи. Ті стали задумуватися. А згодом підійшов хтось із їхнього командування. Наказав мені відійти. Думаю, боявся, що перетягну їх на свій бік.
Гаряче стало після "вогняного" Водохреща. Я на свято вдома служив у церкві. 20 січня не змогли виїхати – була ожеледиця. Вирушили наступного дня. З декількома священниками ходили до "беркутівців", пояснювали, просили. Підійшов до мене полковник, який керував операцією на Грушевського. Нахилився й каже: "Якби не ви, тут була би біда". Хлопці сміялися, питали, чи він не сповідатися приходив. Згодом зрозумів, що на той момент до біди вже дійшло, бо вони мали дозвіл стріляти.
Щодня ставало небезпечніше. На Хрещатику побачив, як понесли першого пораненого. Зі сцени почали просити, щоб медики підійшли до готелю "Україна". Я саме вдягав підрясника. Подумав: якщо потрібні лікарі, то і священники теж. Із медбратом пішли туди крізь палаючий Майдан.
Поранених стало багато, розгорнули медичний штаб. У першого чоловіка, якого принесли мертвим, знайшли паспорт. То був Роман Точин (убитий снайпером 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській; Герой України. – Країна) – сотник самооборони з Ходорова на Львівщині. Глянув на сімейний стан – має доньок 15 та 18 років. Стало важко, бо в мене діти такого ж віку. Я заплакав.
Почався жах. Навколо було чимало людей зі страшними відкритими ранами. Поранені просили, щоб я помолився. Ходив від одного до другого безперестану. В один момент від шоку забув слова розрішальної молитви. Я казав її мільйон разів, а тут не міг згадати, як починається. Медики принесли рукавички, стали мене обмивати. Боялися, щоб не підхопив гепатит.
Принесли Толю Адамовського з Донецька. Був важко поранений – рука і груди прострілені навиліт. Говорив, що помирає. Повторював, щоб я подзвонив до сотника й повідомив, що його вже немає. Не додзвонився. Просив набрати його доньку і сказати, що він її любить. Телефон дівчини не відповідав. Анатолія забрали медики. За рік побачив його по телевізору. Розповідав про поранення, готель "Україна" і батюшку, який над ним молився. Показували кадри, як я читав молитви.
Толя лікувався в Німеччині. Став розвідником в армії. Я розшукав його. Зустрілись у Львові. Згадували Майдан. В якийсь момент я сказав: "Тоді до вашої доньки я не додзвонився. Давайте номер телефону, тепер передам їй ваші слова". Так і зробив.
Історія Анатолія драматична. Дружина перейшла на бік бойовиків, працює в поліції ДНР. Донька пішла за батьком. Залишила навчання в Донецькому медичному університеті й перевелася до Києва.
У готелі "Україна" я з одним медиком ідентифікував тіла. Шукали документи, телефони. Писали інформацію на папері й клеїли на груди. За деякий час у загиблих почали дзвонити телефони безперестану. Мене послали відповідати на дзвінки. Рідні не вірили.
Прибіг чоловік у чорному. Шукав сина. Назвав прізвище – Голоднюк. Відповів, що є такий. Обняв чоловіка. Його погляд був скляний. "Отче, чому Бог його забрав, а не мене? Ми разом стояли на барикаді", – кричав.
Всім хотілося, щоб жертви не були марні. Коли Янукович утік, сподівалися, що почнуться зміни. Бо ми начебто досягнули того, чого хотіли.
Ніхто не міг подумати, що Росія нападе. Коли перші добровольці записувалися до Нацгвардії, я зайнявся волонтерством. Хлопці йшли на війну без засобів захисту. З однодумцями збирали гроші, щоб забезпечити їх необхідним.
Продуктами став допомагати після телефонної розмови з бійцем. Він служив у 80-й аеромобільній бригаді, яка стояла в Луганському аеропорту. Спитав, що треба. Він відповів: "Пришліть хліба. Чорного, щоб довше зберігався". Виявилося, його не було у військовому пайку. Розказали, що вони – в оточенні: першими стоять блокпости терористів, а за ними – російська армія. Запитав, через кого передати. Продиктували адреси людей. То були працівники летовища з проукраїнськими поглядами. Вони отримували наші бандеролі, своїм транспортом везли в аеропорт. Потім бойовики вираховували їх і вбивали. Пізніше передачі збирали місцеві жителі. Закидали хлопцям парашутами.
Настав час, я й сам поїхав на війну. Спокою не було. Зв'язався з одним капеланом під Маріуполем. Той сказав, що є потреба у священниках. Таємно від родини звернувся в церковний департамент у Києві, де вже налагодили роботу капеланів. Для служби обрав 80-ту бригаду на передових позиціях. Дружині зізнався, коли оформив документи й зібрався. Плакала, просила не їхати. Зрештою змирилася і навіть допомагала. Взимку 2015-го я був на Донбасі – Старобільськ, Щастя, Станиця Луганська, Побєда, Лисичанськ.
Початки на війні були трохи не усвідомлені для мене. Проїжджали біля Луганської ТЕС у Щасті. Дивлюся, все порозстрілюване, дороги розбиті. Зупинився сфотографувати. До мене підбігають хлопці – треба швидко їхати, бо це коридор, що прострілюється.
Військові служили в бункерах. І я з ними. Якось приїхав, а вони кажуть, що мушу поїсти. Облаштували кухню й вареників наліпили.
Розходилися на завдання, а я залишався. Казав, щоб і мене брали. Андрій із Волині відповів: "Отче, як ви поїдете, то хто молитиметься за нас?" Військовим спокійніше, коли знають, що за них промовляють слова до Бога.
На передовій був капеланом, а вдома ставав волонтером. Зробили внутрішню базу хлопців. Допомагали, коли хтось чогось потребував. На Великдень і Різдво надсилали їм іменні бандеролі. У ті дні мій телефон не змовкав до вечора. Воїни дякували й бажали веселих свят. То був найкращий подарунок.
Зараз військове капеланство набуло іншого формату. Треба входити у штатну посаду, тільки тоді дозволяють виїжджати. Йти у військову частину в більшості капеланів не було можливості. Тепер моя діяльність полягає у спілкуванні та психологічній допомозі. Займаємося з родинами військових. Їздимо по святих місцях. Влаштовуємо для них зустрічі. Всі вони цього потребують, бо не завжди можуть відкрити душу людям, які такого не пережили.
3 
1
Коментарі