Володимир Манькута видав 32 фотоальбоми
Фотозйомкою займаюсь понад 25 років. Зараз захопився пейзажем. У тайзі по бездоріжжю з 50кілограмовим рюкзаком і апаратурою проходжу сотні кілометрів. Інколи під проливним дощем чи густим снігом. По кілька разів побував на Таймирі, в Алтайських горах, на Байкалі, Колимі, в Якутії, Туркменії. Якісний альбом вийде, якщо місце відвідав не менше чотирьох разів у різні пори року.
Фотографував концентраційні табори Магадана. Кілька років тому їздили з колегою Володимиром Оглобліним. Були у таборах "Серпантинка", "Штурмовий". Там позалишалися бараки, вишки, нари, колючі дроти.
У Магадані буває температура плюс 30, квітнуть рослини, а копнеш у глибину до 20 сантиметрів – вічна мерзлота, яка триває до 300 метрів.
1987 року московське видавництво "Пента" запропонувало співпрацю. Треба було видати фотоальбом із краєвидами важкодоступних районів Таймиру. Зазвичай фотохудожників гелікоптером висаджують у верхів'ї річки. Ми маємо розійтися в радіусі до 30 кілометрів і за три доби зустрітися в указаному місці.
Тоді фотографували високогірне плато Путорана – водоспади, каньйони, глибокі ущелини. Нас було троє фотографів. А надворі вже осінь. Одягнені у легкі куртки, їжі розраховано на три доби. Вони минули, а гелікоптер не прилетів. Раптово стало холоднішати, пішов густий сніг. Ударив мороз. Вирішили йти пішки. Брели по пояс у снігу. Їжа закінчилася. Спочатку доварювали на вогні залишки крупи, потім видобували зпід снігу гриби, а вже пізніше варили кору. Ночували біля багаття. Зовсім знесилилися. Через кілька днів зустріли кремезного чоловіка. Він мав понад 2 метри зросту. Спочатку зраділи, а потім – злякалися.
Напевно, втікач із тюрми, в тайзі такі трапляються. Жив серед заростей. Завів у невелику дерев'яну ізбу, дав поїсти риби, трохи обігрілися. Наступного дня заставив тягати колоди. Мав снігохід, рацію, карабін. Час від часу міняв місце проживання. Мабуть, боявся. Полював на песців, ловив рибу. Вертольотчики в обмін на хутро привозили йому продукти і навіть жінок на кілька місяців. Нам одразу заявив, що як станемо непотрібними – розстріляє. Показав місце, де недавно закопав групу туристів, бо неправильно поводилися.
Треба було вигадати щось оригінальне. Засперечалися, хто більше наловить куріпок – він зі зброєю чи я без зброї. Я приніс сім, а він – п'ять. Ще зі школи з рогатки бити насобачився. У нього щелепа відвисла. Запросив у дім, дав їсти, напоїв чаєм. Побачив, що я для друзів заховав шматок риби: "Їж і пий, я їх теж нагодую".
Помітив, що він зі шкіри шиє великі чоботи, мабуть, 62го розміру. Кажу, у Москві є магазин "Богатир". Можу прислати. Ми в нього ще кілька місяців були. Важко працювали: зводили будинок, рибу ловили, собак тренували, щоб не лізли у капкани. Не сподівалися вижити. Ховали у корчах записки. Так ослабли, що непритомніли. Хазяїн змилувався: викликав по рації вертольотчиків, і нас забрали у Норильськ. Я слова свого дотримав – передав йому чоботи й одяг.
Користуюся тільки професійними фотоапаратами Nikon. Вони витривалі при падінні, пристосовані до різкої зміни температури. До них беру дзеркальні професійні камери, об'єктиви, акумулятори, зарядні пристрої, два диктофони, два накопичувачі для зберігання фотографій на 1000 мегабайт. А в руки обов'язково – штатив. Має бути теплий одяг, штани, куртка, чоботи, білизна. Змінне взуття: гумові чоботи, шкіряні черевики, сандалі. Посуд – залізні ложка, кружка, миска, фляга для води, три ножі: один малий, два – великі. Кілька пачок сірників та запальничок. Аптечка з бинтом, ватою, йодом, нашатирним спиртом. Обов'язково – анальгін, цитрамон, ношпа. 30 метрів мотузки. Багато місця у рюкзаку займають намет і спальник, вудка. Зброї не беру – зайва вага. З їжі – сухарі, шоколадки, сушені овочі, крупи, цукор, спирт, мівіну. У тайзі ловлю рибу, б'ю диких качок, куріпок.
Подорож зазвичай триває тричотири місяці. Така експедиція коштує 10 тисяч доларів щонайменше. Фінансує видавництво, яке замовляє фотоальбом.
Півроку з евенками жив у юртах, в Оймяконському районі. Вони дуже мовчазні. Буває, за день слова не скажуть. Усе – жестами. Можуть розговоритися лише, якщо ти на полюванні настріляв більше дичини, ніж вони.
Замерз, коли фотографував Оймяконську улоговину. Пішов із фотоапаратом і штативом уздовж річки Індигірка. Був сонячний ранок. Мінус 45. Я тепло одягнений. Знімаю дуже швидко, бо за 11 секунд руки замерзають. Так забрів кілометрів на 10 від поселення. Сонце вже заходило, мороз збільшився до 60 градусів. Відчуваю, що ноги не слухаються, не згинаються у колінах, руки зігнути у ліктях не можу, ніби заніміли. Коли нагнувся, то відчув у трахеях і бронхах лід. Зрозумів, що замерзаю. Залишив апаратуру на снігу. Розстебнув куртку, руки заховав під пахви. Так і пішов. Раптом почало мутніти в голові. Далі нічого не пам'ятаю – знепритомнів. Прокидаюся: стою, спертий на стіну, як колода. Бачу дерев'яні стіни, драбину, на ній шкури рисячі висять. Відчиняються двері, заглядає чоловік. "О, живий!" – каже здивовано. Забрали у хату, нагодували, напоїли, розпитали, хто я. Це були мисливці, що полювали на рись.
У тайзі господар – ведмідь. Між ними територія поділена. Коли виходжу на зйомку, завжди поводжуся бадьоро. Махаю руками, б'ю палицею по листках. Знаю, що за мною стежить, супроводжує до того місця, де закінчується його територія. А там уже інший. Не треба боятися, бігти від них, вони це відчувають і можуть напасти. Зачіпати теж не можна, бо роздеруть одразу. Найнебезпечніша ведмедиця з ведмежатами.
У Якутії нашому автомобілю дорогу перебігли двоє ведмежат. Одне мало не потрапило під колеса. Водій зупинився. Я швидко беру фотоапарат і штатив. Знаю, воно біжить у барліг, але не відстаю. Дивлюся – за 5 метрів від мене величезна ведмедиця. Я поставив штатив, почав фотографувати. Вона бігає, сердиться, трощить кущі, б'є по гілках. То підходить ближче, то назад повертається, й сильно реве. Стою і думаю: "Все, звідси живим не виберуся". А внизу друзі хвилюються, світять фарами машини, сигналять, думають так відігнати звірів. Я зробив 40 унікальних знімків. Ці фотографії згодом обійшли всі міжнародні виставки.
Ведмідь з'їв людину. Обгриз м'ясо на ногах до кісток. Я зробив кілька знімків.
Зірвався зі скелі, вивихнув руку в плечі й забив ногу, коли фотографував орлів у Магаданській області.
Вдома не буваю по чотирип'ять місяців щороку.
За 26 років видав 32 альбоми – з Таймиру, Алтайських гір, річки Лєни, туркменської пустелі, Байкалу, Якутії, Колими. Мрію видати альбом про Черкаську область. А то приїздять гості з Росії, Америки, Європи, а показати нема чого.
Коментарі
4