Показав місце, де закопав групу туристів, бо неправильно поводилися

Володимир Манькута видав 32 фотоальбоми

Фотозйомкою займаюсь понад 25 років. Зараз захопився ­пейзажем. У тайзі по бездоріжжю з 50­кілограмовим рюкзаком і апаратурою проходжу сотні кілометрів. Інколи під проливним дощем чи густим снігом. По кілька разів побував на Таймирі, в Алтайських горах, на Байкалі, Колимі, в Якутії, Туркменії. Якісний альбом вийде, якщо місце відвідав не менше чотирьох разів у різні пори року.

Фотографував концентраційні табори Магадана. Кілька років тому їздили з колегою Володимиром Оглобліним. Були у таборах "Серпантинка", "Штурмовий". Там позалишалися бараки, вишки, нари, колючі дроти.

У Магадані буває температура плюс 30, квітнуть рослини, а копнеш у глибину до 20 сантиметрів – вічна мерзлота, яка триває до 300 метрів.

1987 року московське видавництво "Пента" запропонувало співпрацю. Треба було видати фотоальбом із краєвидами важкодоступних районів Таймиру. Зазвичай фотохудожників гелікоптером висаджують у верхів'ї річки. Ми маємо розійтися в радіусі до 30 кілометрів і за три доби зустрітися в указаному місці.

Тоді фотографували високогірне плато Путорана – водоспади, каньйони, глибокі ущелини. Нас було троє фотографів. А надворі вже осінь. Одягнені у легкі куртки, їжі розраховано на три доби. Вони минули, а гелікоптер не прилетів. Раптово стало холоднішати, пішов густий сніг. Ударив мороз. Вирішили йти пішки. Брели по пояс у снігу. Їжа закінчилася. Спочатку доварювали на вогні залишки крупи, потім видобували з­під снігу гриби, а вже пізніше варили кору. Ночували біля багаття. Зовсім знесилилися. Через кілька днів зустріли кремезного чоловіка. Він мав понад 2 метри зросту. Спочатку зраділи, а потім – злякалися.

Напевно, втікач із тюрми, в тайзі такі трапляються. Жив серед заростей. Завів у невелику дерев'яну ізбу, дав поїсти риби, трохи обігрілися. ­Наступного дня заставив тягати колоди. Мав снігохід, рацію, карабін. Час від часу міняв місце проживання. Мабуть, боявся. Полював на песців, ловив рибу. Вертольотчики в обмін на хутро привозили йому продукти і навіть жінок на кілька місяців. Нам одразу заявив, що як станемо непотрібними – розстріляє. Показав місце, де недавно закопав групу туристів, бо неправильно поводилися.

Треба було вигадати щось оригінальне. Засперечалися, хто більше наловить куріпок – він зі зброєю чи я без зброї. Я приніс сім, а він – п'ять. Ще зі школи з рогатки бити насобачився. У нього щелепа відвисла. Запросив у дім, дав їсти, напоїв чаєм. Побачив, що я для друзів заховав шматок риби: "Їж і пий, я їх теж нагодую".

Помітив, що він зі шкіри шиє великі чоботи, мабуть, 62­го розміру. Кажу, у Москві є магазин "Богатир". Можу прислати. Ми в нього ще кілька місяців були. Важко працювали: зводили будинок, рибу ловили, собак тренували, щоб не лізли у капкани. Не сподівалися вижити. Ховали у корчах записки. Так ослабли, що непритомніли. Хазяїн змилувався: ­викликав по рації вертольотчиків, і нас забрали у Норильськ. Я слова свого дотримав – передав йому чоботи й одяг.

Користуюся тільки професійними фотоапаратами Nikon. Вони витривалі при падінні, пристосовані до різкої зміни температури. До них беру дзеркальні професійні камери, об'єктиви, акумулятори, зарядні пристрої, два диктофони, два накопичувачі для зберігання ­фото­графій на 1000 мегабайт. А в руки обов'язково – штатив. Має бути теп­лий одяг, штани, куртка, чоботи, ­білизна. Змінне взуття: гумові чоботи, шкіряні черевики, сандалі. ­Посуд – залізні ложка, кружка, миска, ­фляга для води, три ножі: один малий, два – великі. Кілька пачок сірників та запальничок. Аптечка з бинтом, ватою, йодом, нашатирним спиртом. Обов'язково – анальгін, цитрамон, но­шпа. 30 метрів мотузки. Багато місця у рюкзаку займають намет і спальник, вудка. Зброї не беру – зайва вага. З їжі – сухарі, шоколадки, сушені овочі, крупи, цукор, спирт, мівіну. У тайзі ловлю рибу, б'ю диких качок, куріпок.

Подорож зазвичай триває три­­чотири місяці. Така експедиція коштує 10 тисяч доларів щонайменше. Фінансує видавництво, яке замовляє фотоальбом.

Півроку з евенками жив у юртах, в Оймяконському районі. Вони дуже мовчазні. Буває, за день слова не скажуть. Усе – жестами. Можуть розгово­ритися лише, якщо ти на полю­ван­ні настріляв більше дичини, ніж вони.

Замерз, коли фотографував Оймяконську улоговину. Пішов із фото­апаратом і штативом уздовж річки Індигірка. Був сонячний ранок. ­Мінус 45. Я тепло одягнений. ­Знімаю дуже швидко, бо за 11 секунд руки замерзають. Так забрів кілометрів на 10 від поселення. ­Сонце вже заходило, мороз збільшився до 60 градусів. Відчуваю, що ноги не слухаються, не згинаються у колінах, руки зігнути у ліктях не можу, ніби заніміли. Коли нагнувся, то відчув у трахеях і бронхах лід. ­Зрозумів, що замерзаю. Залишив апаратуру на снігу. Розстебнув куртку, руки заховав під пахви. Так і пішов. ­Раптом почало мутніти в голові. Далі нічого не пам'ятаю – знепритомнів. ­Прокидаюся: стою, спертий на стіну, як колода. Бачу дерев'яні стіни, драбину, на ній шкури рисячі висять. Відчиняються двері, заглядає чоловік. "О, живий!" – каже здивовано. Забрали у хату, нагодували, напоїли, розпитали, хто я. Це були мисливці, що полювали на рись.

У тайзі господар – ведмідь. Між ними територія поділена. Коли виходжу на зйомку, завжди поводжуся бадьоро. Махаю руками, б'ю палицею по листках. Знаю, що за мною стежить, супроводжує до того місця, де закінчується його територія. А там уже інший. Не треба боятися, бігти від них, вони це відчувають і можуть напасти. Зачіпати теж не можна, бо роздеруть одразу. Найнебезпечніша ведмедиця з ведмежатами.

У Якутії нашому автомобілю дорогу перебігли двоє ведмежат. Одне мало не потрапило під колеса. Водій зупинився. Я швидко беру фотоапарат і штатив. Знаю, воно біжить у барліг, але не відстаю. Дивлюся – за 5 метрів від мене величезна ведмедиця. Я поставив штатив, почав фотографувати. Вона бігає, сердиться, трощить кущі, б'є по гілках. То підходить ближче, то назад повертається, й сильно реве. Стою і думаю: "Все, звідси живим не виберуся". А внизу друзі хвилюються, світять фарами машини, сигналять, думають так відігнати звірів. Я зробив 40 унікальних знімків. Ці фотографії згодом обійшли всі міжнародні виставки.

Ведмідь з'їв людину. Обгриз м'ясо на ногах до кісток. Я зробив кілька знімків.

Зірвався зі скелі, вивихнув руку в плечі й забив ногу, коли фотографував орлів у Магаданській області.

Вдома не буваю по чотири­п'ять місяців щороку.

За 26 років видав 32 альбоми – з Таймиру, Алтайських гір, річки Лєни, туркменської пустелі, Байкалу, Якутії, Колими. Мрію видати альбом про Черкаську область. А то приїздять гості з Росії, Америки, Європи, а показати нема чого.

×