Улітку 1962 року поет Василь Симоненко з товаришем Миколою Сніжком, їхніми дружинами та дітьми влаштували пікнік на березі Дніпра. Поки жінки варили юшку, чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, схожі на чортиків чи дикобразів. Симоненко намацав під мулом щось тверде і дістав підкову.

– Інший би просто викинув. Але не Василь, – розповідає екскурсовод кімнати-музею поета Ігор Марцинюк, 55 років. – Він забрав підкову. Хотів повісити над дверима помешкання на удачу. Дружина Людмила запротестувала. Мовляв, не варто в квартирі тримати якесь страхіття. Тоді Симоненко приніс підкову в редакцію газети "Черкаська правда", де працював. Прибив до одвірка.

 

Того року під селищем Биківня біля Києва знайшли поховання останків тисяч людей, розстріляних НКВС у 1937–1941 роках. Василь Симоненко з художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком повідомили про знахідку в міську раду.

– Ці відомості руйнували всю радянську ідеологію, – продовжує Ігор Михайлович. – Зверху наказали почати стеження за активістами. Наприкінці серпня Симоненко проводжав друга на потяг. Зайшов до буфету. Продавщиця крикнула: "У нас обід". Хоч до перерви було ще 20 хвилин. Василь просив продати йому цигарки, що стояли на полиці. Та покликала залізничну міліцію. Симоненка скрутили й забрали до головного управління у Смілі. Кинули в буцегарню. Він почав лаятися. Щоб не здіймав крику, поклали долілиць, а руки прив'язали до металевого ліжка. Били по спині й нирках шкіряною палицею з піском. Поет розповідав, що відчув, як усередині тіла щось обірвалося. Тільки через добу його знайшли друзі.

13 грудня 1963-го Василь Симоненко помер від раку нирок.

Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

×