Олексія Дмитрашківського звільнили з прес-центру Генштабу за анонімним звинуваченням
У моїй родині – три покоління військових. Двоє генералів. Я служити не збирався. Займався спортом, грав у юніорській збірній України з гандболу. Але одного прекрасного дня брат сказав, що моє майбутнє – армія. Порадив вступити до військового училища.
Складав присягу в день путчу – коли Союз розвалився. Начальником училища в Ачинську Красноярського краю в Сибіру був генерал-майор із Києва. Ми зібрали делегацію українців, минули чергового й пішли до нього в кабінет. Запитали, чи не їде в Київ. Усміхнувся: "Як збиратимуся, покличу".
У Сибіру була школа виживання. Строєм бігали по 35 кілометрів. Чергували у віддалених базах. Харчів давали на три дні. Збирали гриби. Місцеві хлопці показували, які ягоди й трави можна їсти. Пили чай із кори. В училищі годували тільки капустою. М'яса не бачив. Могли дати шматок вареного сала. Ми жартували, що то м'ясо білого ведмедя.
Важко звикнути до 47-градусного морозу. У казармі – плюс п'ять. У мене була найтепліша – колишня царська конюшня. Товщина стін – півтора метра. Вечорами старшина ганяв: підйом – відбій, підйом – відбій. Так зігрівалися, вкривалися ковдрами й шинелями. Лише тоді могли заснути.
Деякі українці, які навчалися зі мною, залишилися в Росії. Коли почалася війна, один написав у соцмережі, що я – вбивця і він мене ненавидить. І що плювати хотів на Україну, хоч сам із Дніпра.
В училищі у Василькові кого тільки не було – рекетири, наркомани. Зеківські закони. Усіх новеньких сприймали як стукачів. Наприкінці другого курсу побився з авторитетним курсантом. Відстояв себе.
Не вистачило чотирьох перемог у гандболі до звання кандидата в майстри спорту. У 15 років вступив до фізкультурного технікуму в Івано-Франківську. Першого ж року захворів на гепатит А. Тричі туди вступав, і жодного разу не закінчив. До Сибіру взяв книжку професійного спортсмена. Брат запевнив, що там є гандбольна команда. Але приїхав і зрозумів – її там не може бути. Коли полковник запитав, чи є спортсмени, я зробив крок уперед. Почувши про гандбол, звелів стати назад у стрій.
Військові – це табун. Як ватажок скаже, так і буде. Коли підписували звернення до Януковича, щоб той "навів лад в Україні" і придушив Майдан, були присутні майже всі офіцери Сухопутних військ. Чоловік 350. Лише четверо підвелися і сказали, що не підписуватимуть. Їхні прізвища занотували. Мій двоюрідний брат стояв на Майдані від початку до кінця. Я теж позитивно до цього ставився.
Повертався з телеефіру з генералом Олександром Розмазніним. Телефонує колега – я їду у відрядження. Потяг увечері. Навіть за речами не встиг заїхати. У поїзді дізнався, що вирушаємо в Ізюм на Харківщині. Потрапили в табір штабу АТО. Що таке прес-служба і що треба робити, ніхто не розумів. Журналістів остерігалися. Часто казали – жодних коментарів, нікому нічого не розповідати. Повідомляти про втрати не дозволяли.
Уперше ми прокоментували ситуацію на Донбасі 13 травня 2014 року. 95-та бригада потрапила в засідку в селі Октябрському на Донеччині (нині Шахове. – Країна). То була одна із "вдалих" операцій бойовика Мотороли. Загинули шестеро наших воїнів. Я був на місці бою. З колегами з прес-центру вантажили загиблих у гелікоптер. Коли повернулися в табір, міністр внутрішніх справ Аваков сказав начальнику Генштабу Муженкові: "У тебе є спікер. Хай розповідає. Сам не лізь". Так я вийшов до преси.
На блокпост уперше виїхали з журналістами під Слов'янськ. Дев'ять машин із прикриттям бронегрупи. Відчув страх. Муженко наказав пристріляти кулемети на БТРі й УАЗі, що нас супроводжували. Стріляли в бік Семенівки – там у психлікарні базувалися кадировці. БТР і УАЗ відстріляли по дві коробки набоїв. Звісно, у відповідь почався потужний обстріл. Довелося евакуювати журналістів. Стріляли з двох боків, із кулеметів і автоматів. Мабуть, Муженко хотів, щоб журналісти побачили "екшн". Якось їхали з ними маршрутом, складеним теперішнім начальником прес-служби Генштабу Владиславом Селезньовим. Потрапили в засідку. Якби на машинах не було наліпок "ТБ", точно всіх взяли б у полон. Пізніше одна журналістка звинуватила в цій історії мене. Це стало підставою мого відкликання з АТО.
Наприкінці травня 2014-го переконав Віктора Муженка, що журналістам слід дозволити працювати ближче до бойових дій. Аби не спотворювали інформацію про те, що відбувається. Виїздити на передову почали щодня. Керівництво все одно не розуміло нашої роботи. Хотіли розказувати, що все добре. Домовилися, що про втрати повідомлятиме речник Ради нацбезпеки – тоді Андрій Лисенко.
Перший місяць в АТО щодня літав на гелікоптері з генералами, які перевіряли блокпости. Возили вантажі, розкидали листівки над Слов'янськом і Краматорськом. Після польоту над Слов'янськом пілот нарахував у вертольоті 16 дірок від куль. Мій підлеглий брав участь у звільненні Слов'янська. Він – один із трьох, хто встановлював прапор на міській адміністрації. Ще були два нацгвардійці. Їх нагородили, а мого товариша наче й не було там. Через два місяці після розкидання листівок ми заїхали в інтернат у Слов'янську. Діти легко йшли на контакт. Один хлопчик стояв окремо. Коли я у формі підійшов, він сказав: "Дядя, я видел как вертолет разбрасывал листовки. Они были отравлены ядом". Зрозуміло, що отрути не було. Але пропаганда переконала в протилежному.
Один чоловік зі Слов'янська щодня повідомляв мені про пересування бойовиків містом. У нас з'явилися карти, на яких позначали їхні позиції, де і скільки людей стоїть. Але їх ніхто не використовував. Особисто пропонував це Муженку, однак марно. Мав список поплічників і спонсорів бойовиків. На мера Слов'янська Нелю Штепу мав 15 гігабайтів фото й відео. Весь матеріал передав до СБУ. Не знаю, чи використають. Але суд над нею мав би давно закінчитися.
Через місяць в АТО пригнав туди свою машину. Наїздив по зоні бойових дій 12 тисяч кілометрів. Перший бронежилет і каску подарували друзі.
Якось розвідники повідомили, що біля Донецька добре попрацювали наші партизани. Знищили блокпост бойовиків, роззброїли козачків. Тоді народилася розповідь, яка закінчувалася словами: "Бувайте, козачки". Почали так розбавляти сухі дані. Нас стали більше читати, слухати.
Знайомі з російського телебачення писали мені: "Олексію, у нас на каналі проти вас працюють усі, від двірника до водія. Не кажучи вже про журналістів й операторів". А нас у прес-центрі штабу АТО було шестеро. Все обладнання притягли з дому. Я привіз свій ноутбук і фотоапарат. Дали тільки відеокамери й модем. Його ми чіпляли на костури чи віники і піднімали, щоб відправити інформацію на велику землю. Нормальний інтернет з'явився перед Іловайськом. Його провели волонтери з музикантами, які приїздили до нас. Працює досі. І платять за нього волонтери по 450 гривень на місяць.
Що в Іловайську було оточення, дізнався з вуст пана Муженка – вже після розстрілу колони. Викликав і сказав: "Маєш повідомити, що була домовленість про зелений коридор. Але її не виконали й нашу колону знищили, розстріляли". Лише тоді я міг казати, що було оточення.
Під час Іловайського котла хотілося втекти, заховатися й плакати. Телефонували дружини, матері. Просили знайти чоловіка, сина, брата. Я робив те, що від мене залежало. Ходив у штаб, до медиків, уточнював дані про загиблих, полонених. Якщо вдавалося щось дізнатися, телефонував батькам і розповідав про ситуацію. Багато хто проклинав мене, бо не міг сказати про втрати. Просто не мав офіційних даних. Їх надають у штабі. Мені казали, що у нас – без втрат.
Відкликали в Київ із Донбасу й поставили завдання створювати прес-службу начальника Генштабу. Ситуація довкола Іловайська розгоралася. Муженко викликав: "Як вчинити?" Я запропонував звернутися до організації, яка займається відбілюванням. Так і зробили. Ті написали медіа-план. Чітко зазначили цифри й заходи, щоб відбілити ім'я пана Муженка і всього керівництва армії. Це були і ток-шоу, і публікації в газетах, і виступи на радіо. Вартість становила 15,5 тисячі доларів. Показав план Муженкові. Каже: "Знайди спонсора". Відмовився. Почалося відчуження. Наскільки знаю, Муженко потім скористався тим планом.
Під час Іловайська зрозумів – аби не було викривлень, інформацію треба подавати повну. Що більше приховуєш, то більше правда обростає плітками. Це дозволяє російській пропаганді перемагати нашу правду. Нам надавали дані про обстріли. Ми розписували їх якнайширше, аби було зрозуміло людям. Спочатку їх вичитували в штабі АТО. Потім дали вказівку відправляти на узгодження в Адміністрацію президента Ірині Фріз (зараз – народний депутат від "Блоку Петра Порошенка". – Країна). Не раз готували півтори сторінки друкованого тексту, а нам повертали три рядки: все гаразд, без обстрілів, без втрат.
Не їла б душа часнику, не смерділа би. Генштаб приховує недолугі рішення, внаслідок яких загинули люди.
Не виходить із голови те, як збили літак над Луганським аеропортом (вночі 14 червня позаторік бойовики збили Іл-76. Загинули 40 десантників 25-ї бригади і дев'ятеро членів екіпажу. – Країна). З третьої ночі журналісти дзвонили безперервно. У штабі генерал-майор Віктор Назаров (начальник оперативного штабу АТО, звинувачений у службовому недбальстві. – Країна) сказав: "У тебе брудне взуття. Вийди звідси". Я йому говорю, що журналісти штурмують, вимагають інформації про збитий літак, а він знову: "Выйдите отсюда". От і вся розмова. Інформацію у штабі підтвердили лише в обід. І то – без деталей. Готовий свідчити на суді: напередодні трагедії приходили СБУшники і, зі слів своїх інформаторів, доповідали, що в терористів з'явилися переносні зенітні комплекси. Коли Назаров і Муженко на судах звинувачують екіпаж літака, це навіть не по-офіцерськи. Хтось із них має встати й сказати: "Люди добрі, я винен. Це буде по-чоловічому, чесно щодо хлопців, які загинули. Їхньої вини немає. Сказати, що винні їхні підлеглі, теж не можу, бо вони лише отримували накази. Частково це недбальство, частково – байдужість. Ні разу не бачив на похороні жодного генерала.
Не вірю офіційним цифрам про кількість загиблих в Іловайську (459 бійців, за даними військової прокуратури. – Країна). Якби мав змогу, об'їхав би всі цвинтарі й перерахував могили.
1 
1
Коментарі