"Петя чесний чоловік – заробить, вип'є. А Наташка по городах шастала" - день з дільничним

– Руслан, ви вчора їх здєлалі? – чоловік у міліцейській формі гукає до капітана під райвідділом міліції у Переяславі­Хмельницькому на Київщині. Той виходить із грубою текою в руках. Махає рукою: мовляв, потім розповім. На годиннику 9.00.

О четвертій ранку Руслан Хоменко – 35­річний дільничний чотирьох сіл району – повернувся з операції. О 8.30 уже був на роботі.

Руслан сідає за кермо вишневої "сімки". У салоні пахне бузком – до люстерка підвішений флакон із ароматизатором. Біля коробки передач лежить пачка білого Marlboro. Їдемо за 20 км у село ­Віненці, там у Хоменка приймальний день. У капітана червоні від недосипання очі, але він сміється, показуючи рівні білі зуби. Згадує ніч:

– Один дачник купив будинок у селі. Якісь внадилися ламати вікна. Коли це сьогодні в час ночі дзвінок: "Руслан Іванович, там щось на дачі шумить". Договорився з мєсним мужиком в центрі зустріться. Він узяв собаку хорошу. Підійшли – точно, ламають двоє. Зловили одного, другий утік. Але дружок його видав. Пов'язали вдома.

Руслан у міліції з 1999­го. У педвузі вивчився на вчителя фізкультури, але в школу не пішов. Заочно навчається в Академії внутрішніх справ у Києві.

– Відчуваю, що знань не хватає. У нас чотири дільничних із 16 вчаться.

На повороті з міста "даїшники" кивком вітаються з Хоменком. Автівка торохкотить на вибоїнах. У міліції одна службова машина на 25 людей, тому їздять власними автомобілями. Грошей за пальне не повертають.

– На бензин іде більше половини зар­плати, – відводить очі Руслан. – А зар­плата слабенька, 1900 гривень, ну максимум 2200. Раніше голови хазяйств бензин давали, зараз це глухий номер.

Гальмує під цегляним будинком зі старим парканом. Обдертий кіт біля порога проситься до хати, а два гусаки шиплять у спину. Руслан натягає кашкет і тричі стукає у двері.

– О, Руслан Іванович! Дорогой гость, – молода жінка зі спитим обличчям відчиняє рипучі двері. У сінях старий дитячий візок, у ньому – невелика миска із сечею.
Люся – господиня оселі. В синьому халаті стає посеред єдиної кімнати. Поза – руки в боки. До її спини тулиться дівчинка років 8.

– Чого мала не в школі?

– Заболіла. А двоє – в садіку.

– Ти не п'єш зараз? Дивись, бо позбавлять материнських прав.

– Я зараз примєрна. На роботу хочу піти. Тільки грошей нема поїхати на біржу стать.

Уже в машині дільничний каже:

– 100 грам у селі – єдина розвага. Оця Люся раз пішла з мужиками бухать. Чоловік її додому тягне. А вона: "Останусь із хлопцями". Три дні не приходила. Другий раз він із хлопцями побився, дак вони йому кусок вуха відгризли. Давай заїдемо до фермера. Там хтось розібрав агрегати до комбайна. Цигани з Черкаської області заїжджають, могли здати на металолом.

У дворі стоять комбайн, сівалки, культиватори. Власник техніки Василь, невисокий чоловік, ходить по торішній траві. Роздивляється дві паралельні борозни на землі. Вони ведуть до сітки. Далі починається цвинтар. Сліди тягнуться туди й перериваються на асфальтовій дорозі.

– Я впевнений, що Вася сам ті деталі поцупив, а хоче списать на грабіжника, – шепоче Руслан мені на вухо.

Баба Катерина – мати Василя – гукає в хату, бо холодно.

– Уночі не чули, щоб хтось по двору ­лазив?

– Так я ж глуха.

– А то не Василь сам зняв деталі?

– Да він би й лапи посушив. Воно ж важке, кілограм за 200.

Жінка рівно сідає на ліжко, простягає ноги в плетених домашніх шкарпетках. Дивиться спокійно, як людина, що звикла керувати.

– Отак люди мучилися, тягали по грязі таке важке. Як умер мій хазяїн, а дочка пішла в інститут, я осталася сама як палець. Старінні ікони дітям на зберігання поотдавала, а на вікна поставила ґрати. Тут ще й кладбище близько. Мій хазяїн, коли слабий був, казав: "Як умру, прийду, Катю. Одсувай". Дак він ні разу не приходив. А оті, що залізо крадуть, ті – ходять.

Із сусіднього села Виповзки телефонує голова сільради. Розказує, що місцевий п'яничка Петро два дні тому валявся під парканом у священика. Ні святий отець, ні голова не могли добудитися.

15.00. У Виповзках худий чоловік у заправленому в штани светрі й гумових чоботях іде вузькою вулицею. Хитає­ться. Намагається триматися рівно.

– Петя, привіт! А ми до тебе їдемо! Пив сьогодні?

– Сказати чесно – да, – розтягує той слова.

– Ану сідай у машину і скажи, де це ти валявся два дні тому?

– Що хочте, то й думайте. 300 грам випив, і скрутило.

Під'їжджаємо до хати з облупленими віконницями. Петро відкриває іржавий замок. У одній із кімнат накидані дрова. В другій – брудна постіль і теле­візор без екрана. В ніші – електрич­ний чайник і дитячий горщик. Дві тертушки висять на протилежних стінах поруч із кольоровими плакатами. На одному Юлія Тимошенко в образі "воїна світла", решта – календарі різних років.

– Де взяв випивку? – питає Руслан.

– Заробив чесно, гній розкидав. Я скажу в кого, тіки ж ти, Іванович, їх не трогай. Хазяйка думала, що цей, – клацає пальцями, – що послідок (остання, погана горілка. – "Країна") дає, а налила перваку. Я випив і тіки вспів доїхати до центра.

– Ти ще й на велосипеді був? Це 130 стаття – п'яний за рульом. Ну, а сьогодні чого випив?

– А похмелиться? Сьогодні був на вокзалі у городі. Мені дєвчонка там одна понравилася – в кіоску. Слинки потекли. А там сиділи пасли наблюдатєлі. Побачили – і оглушили по голові.

– Петя, харош уже пить, – каже дільничний. – Ти вже алкоголік. Думаєш, всю жизнь будеш здоровенький? Ще год п'ять, ну 10. Жінки нема, дітей. Хто тобі прийде, поможе?

– Я хочу зупиниться, но мене несе. Може, психологія нарушена?

– Є в тебе подружка якась?

– Була Наташка, тіки ж п'є. Яка любов? Пойміть мене правильно, вона – грязная женщина.

– Грязна чи падшая?

– І падша, і грязна – практично все вмісті. Женщину в нашому селі нема чого шукать. Або молода, а мені 42, або зайнята, як боліє­мєніє нормальна. А Наташу, слава Богу, Альоша в сусіднє село забрав.

– Доведеться, Петя, складати на тебе протокол, – Хоменко дістає теку з документами. – "Стаття 178. Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях та поява в нетверезому стані в громадських місцях". Ти народився 2.07.69?

– Так точно.

– 300 грам тебе погубило?

– Пишіть 350. Я ще перед тим бутилочку винця хлопнув.

– Попався ти, Петро Олександрович. Штраф 17 гривень, другий раз буде 51. А третій – адмінарешт. Пиши: "Я такий­то такий­то в нетверезому стані..."

– А можна я напишу: "Был пьян"? – ручка випадає Петрові з руки.

Дільничний продовжує диктувати:

– По вулиці Леніна, ой, зараз вона Святотроїцька називається...

– Лучче б вона Леніна була. Букв ­менше.

– Петя – чесний чоловік, – каже Руслан уже в машині. – Заробить, вип'є. А Наташка його по городах шастала, могла капустину вирізати. Насилу спровадив її з села. Заїдемо ще до баби Варки. Вона жалілася, що хтось її обіжає. Якось написала заяву, що шифер у неї вкрали. Я приїхав, а там два кусочки, якими вона дірки на даху затуляла, впали і розбилися.

У баби Варки на подвір'ї чотири порожні собачі будки. З п'ятої вискакує маленький кудлатий пес. Дільничний довго стукає у шибку. Через веранду й сіни з земляною долівкою 50­річний син Іван веде у кімнату, яка здається низькою через закіптюжені стіни і чорне павутиння, що звисає зі стелі. Невисока, худа літня жінка у валянках, тримає два неробочі мобільники.

– Голова сільради казав, що ви у міліцію заявили? Чого? – дільничний сідає на лаву.

– Чого­чого? Хату в мене забрали! – з надривом кричить стара.

– Хто у вас забрав? – повільно і втомлено питає Хоменко.

– Коли пошла в ту свою хату, що мені від брата дісталася, так узяла невістка і з хати викинула за руку. Тепер кажний день плачу. Мене обіжають. Кажуть: "Ти, Курдеска вонюча". Хвамілія у мене така.

– Люди скаржаться, що ви з ними лаєтеся, – перебиває Руслан.

– Шо? Я недочуваю. Та на хер вони мені нужні! Кури сусідка пускає в город, не можна одбиться. Половину пшениці спасли. Я їх гонила, а сусідка каже, що може мене вбить. Хазяїн умер давно, бо сусідка напоїла такою горілкою.

Баба Варка виходить із сином у двір і сіда­ють перебирати картоплю на ­посадку.

У дворі сусідка – коротко стрижена жінка у старій куртці, побачивши дільничного, заганяє курей з бабиного городу в свій двір. Виправдовується:

– Та це я поки зі школи прийшла, вітер хвірточку відкрив, і кури вийшли. А баба Варка по дітях кирпичами кидається. Матюччя гне.

О 17.45 Руслан Хоменко відмикає двері кабінету сільського голови у Віненцях.

– Мрію про власний прийомний пункт, щоб можна було привести бандита і відібрати пояснення. А то затриманий сидить у машині, а я пишу протокол на коліні. І в райвідділі нас вісім чоловік в одному кабінеті. Тому всю бумажну роботу після десятої вечора оформляю. Сідаю в тихій обстановці й пишу.

У кабінеті сільського голови старий комп'ютер, портрет Віктора Януковича на стіні. Є розчинна кава "Якобс" і чай "Динамо".

– У нас голова сільради – ярий болєльщик "Динамо". Давай, щось з'їмо, бо, буває, день бігаєш голодний, – з машини Руслан приніс два кремових рулети. – Правда, в селі часто гукають: "Заїжджай, пообідаємо". Чи сільський голова до себе зве.

За 3 години – із 18.00 до 21.00 – на прийом ніхто не прийшов.

– Я з утра сам здійснюю виїзд. Почи­наю перевірку неблагополучних, судимих, дебоширів, по заявах, які надійшли до сільського голови і які він мені на словах передав. Буває, три–­чотири чоловіки мене чекають. Буває, о третій ночі дзвонять. У неділю виїдеш з сім'єю на природу, телефон не вмовкає: "У нас те­ то і те­то". Кажу: "Я зразу передам черговому, а заїду в понеділок", – пояснює Хоменко.

Питаю, чи часто називають "мєнтом".

– Ніхто в очі не казав. На участку тільки "Руслан Іванович". А "мєнт" – це даже обідно, так тільки зеки висловлюються.

Біля міста гальмує.

– То міліцейська машина стоїть? – вертається на 30 м. – Так і є. Хлопці з міліції. Але не наші. Треба вийти, бо біль­ше ніхто не поможе.

Вертається за 10 хв.

– Пацани пробили колесо, попросили ключа. Кажуть, хвилин 40 так стоять, ніхто не зупиняється.

На годиннику 21.55. Руслан відвозить мене додому, а їде у райвідділ здавати "паперову" роботу.

×