Суспільству нав'язують думку, що героїв немає
Ріс у династії військових. Служили прадід, дід, батько. З дитинства – кашкети, портупеї, пістолети, значки, патрони. Інших професій не розглядав.
До інституту вступив із третього разу. У 1990-х без грошей це було нереально. На місце – 27 бажаючих. Двічі не вдалося. Коли приїхав утретє, мене побачив начальник факультету: "Синку, зроблю все, щоб ти вступив. Бо впертий і настирний".
Моя мати – з російського Архангельська, сестра живе у РФ, батько служив у радянській армії. Ні з ким не було розбіжностей щодо війни в Україні. У перші дні анексії Криму подзвонив далекий родич: "Чого лізете в політику? Сидіть на місці". "Якщо до тебе додому прийдуть солдати чужої армії, ти сидітимеш?" Розмова скінчилася.
У березні 2014-го нашу бригаду відправили в Крим. Конкретики не було. Для військових це найгірше. Привезли, видали зброю. Були готові воювати, але сприймали все як навчання. У більшості на півострові служили знайомі. Кримчани телефоном казали, що росіяни забрали зброю, командири складають присягу Росії.
Кілька разів заїжджав у Крим як розвідник. Перший раз на блокпосту помітив двох "беркутівців", десяток "самооборонців", ще стільки ж дурнів із палицями.
Вдруге отримали завдання висунутися в бік Джанкойського аеродрому. Побачив підготовлену ротно-тактичну групу, колони машин. Біля аеродрому стояли російські солдати, висів триколор.
Коли втретє заходив, на Чонгарі вже було кілька бронетранспортерів, озброєних і посилених. На нас чекали. Повертався через Турецький вал: 10 одиниць техніки, близько тисячі військових, окопи для великокаліберних кулеметів, мінометів. А з наших шести машин ротно-тактичної групи до Криму доїхали дві.
Українська армія не готувалася до війни. Не проводили тренувань, навчань. На свята мер виділяв пальне – і ми проганяли техніку. Розумів: якщо наші БТРи і дійдуть до кільця біля Армянська, то там і залишаться. Мали б невиправдані жертви.
Зупинялися біля кожної точки, де можна кави випити. Більшість кримчан були за Росію. Тому ми шукали шляхи заїзду на Джанкойський аеродром об'їзними дорогами.
Знімав усе, що бачив. Показав відео командиру групи. Він мав наказ заходити. Перепитав у начальства. Кажуть: "Заходьте, там із десяток людей". А це ж мої дані чотириденної давності! Зараз уже стоїть посилений батальйон, на свіжих кадрах – колони російської військової техніки.
До Криму ми не зайшли. Я з самого початку казав, що це треба робити одразу. За три дні стало пізно. Півострова не звільнили б, але росіянам було би непросто.
Вони легко захопили Джанкойський аеродром. Приїхали з поліцією, мигалками. КПП відкрив двері. Зайшли: "Командире, сюди! Складаєш присягу на вірність Росії? Ні? На х*р".
1 березня все змінилося. З'явилося відчуття, наче до мене в хату заходить чужий, бере мої речі, а я спостерігаю і нічого не можу зробити.
Навіть військові сподівалися, що до війни не дійде. Думали, політики все владнають. Але, коли росіяни захопили Крим, ми зрозуміли, що підуть далі. Бо їм треба земля, вода, електроенергія для забезпечення півострова.
Армію змінила війна. Більшість офіцерів навчалися за Союзу. Тільки з початком агресії полюбили український прапор, почали розуміти, що це наша земля, наш народ. Сидимо голі-босі в окопах. Приїжджають люди, привозять їжу: "Солдати, ми на вас молимося". Народ підтримав військо, сказав "ми за вами". Коли бачили це, не могли відступати й боятися.
Перші бої оголили проблеми армії. Брак навичок і забезпечення. Ідемо на бетонний блокпост, лоскочемо його крупнокаліберним кулеметом. А потрібен танк, який увалив – і все. Попросив направити нам танкістів. У Києві командири дивуються: "Десантникам треба танки? Як їх десантуватимете?"
Перші бої ми вели за статутом, радянськими книжками. Росіяни знали це, передбачали наші дії. Іншого досвіду не було. Згодом докорінно змінилося все – тактика, задум.
В усіх арміях світу перед постановкою бойового завдання слухають низи. У нас досі навпаки. Штаб віддав наказ, а ти роби, що хочеш. Виконав – молодець, не виконав – усі погані. Штаб має дані, що в нас п'ять танків і 400 людей у батальйоні, і дає наказ. А насправді танків виїхали два і є 100–120 осіб, решта бояться.
Не думав, що українці готові на такі жертви. Якби не волонтери, ми програли б усе у перші дні. Путін цього не чекав. У Росії армії – два з половиною мільйони, а в нас 2014-го було шість із половиною тисяч тих, хто міг вступити в бій.
У Донецькому аеропорту був тричі. Вперше заїхав восени 2014-го, щоб забрати загиблого Євгена Півня. Три дні не виходило. Наші танки виїжджали на злітну смугу, а по них росіяни били прямою наводкою. Уночі ризикнули, вдалося.
Удруге був у старому терміналі з Юрієм Бірюковим (у 2014–2019 роках – волонтер, помічник міністра оборони, радник президента. – Країна). Зранку прокинулися – сонце світить, пташки співають. Хіба ДАП страшний? Зачекай, кажуть. О 9:00 нас почали "прасувати". І до другої ночі. Під кінець ми падали на підлогу, прикривалися шкіряними диванами.
Утретє потрапив під кінець 2014-го, перед виходом 79-ки. Ховатися і спати вже не було де, холод.
Біля позиції "Зеніт" поблизу ДАПу отримав контузію. Потрапив під обстріл 152-міліметрової артилерії. Підірвав здоров'я, але тоді не звернув уваги. Треба було підлікуватися.
Першого "200-го" пам'ятаю добре. Розвідник 79-ї бригади, загинув під Савур-могилою, коли намагалися взяти під контроль кордон із Росією. У пам'яті залишаються перші втрати. Потім були бої за Слов'янськ, Красний Лиман, Ізваринський котел. Вивозив загиблих по чотири рази на тиждень. Уже не відчувалося. Уранці прокинувся – слава Богу. Пішов працювати.
Показали росіянам, що в нас є зуби.
Українська армія може стати однією з найсильніших у світі. Маємо всі умови. Інші війська забезпечені, добре презентовані. Але бойовий досвід, який є в нас, не отримаєш із книжок або тренувань.
Сплю погано. Сниться війна. Відірвані руки, ноги. Коли захлинулася атака на Донецький аеропорт, вивозили поранених. Перебиті ноги висіли, як ганчірки. Везли до лікарні в Селидове. Доставляли тяжкопоранених удвох із парамедиком "Крохою" – Олею Башей. Поранення такі, що медсестри непритомніли. Бачили осколок у руці й кидалися на нього, не помічали перебитої артерії.
Ніколи не думав кинути службу. Не вмію відступати. Дали завдання – виконую.
2015-го прийшов на роботу в штаб. Був там найстарший – спеціально набрав молодь. Вони мотивовані, хочуть щось змінити. Може прийти о 9:00, піти о 16:00 і зробити втричі більше за того, хто просидів до півночі.
Знав, що солдату потрібно. Сам возив ці камуфляжі, британські берці. Не мають бійці збирати гроші та купувати вживану форму. Я хочу, щоб син служив у нормальній армії.
За три роки ми змінили речове забезпечення. Приїхали наші хлопці в Литву. Там дивуються: "У вас три види берців? Зимові, літні, демісезонні? Ви такі багаті?" Флісові кофти, білизна – це шик.
Виробники легкої промисловості мене не люблять. Бо змусив запровадити контроль якості. Вони опиралися, але вийшли на європейський рівень.
Наша команда запровадила принципово новий сухпай – із першими стравами. Створили систему харчування з урахуванням національної кухні. Старі командири не розуміли. Каша, кусень м'яса, компот-чай, масло, хліб – так було завжди. Але той раціон складали у 1940-х, коли не вистачало харчів. Навіщо орієнтуватися на нього? Підійшли з наукової точки зору: скільки людині потрібно калорій, яких продуктів.
Від найкращих армій ми відстали років на 50. За мого перебування керівником управління почали доганяти. Наш представник вивчав загальноєвропейський стандарт у Брюсселі. Західні колеги думали про створення зимового комплекту, а ми вже тестували такий. Вони не вірили, що Україна їх випереджає.
Найскладніше у реформі армії – міняти документи. Це колосальний труд. Складно пояснити цивільним, що флісова білизна необхідна солдату. Якось же жили без неї. Так раніше і кирзові чоботи носили.
Успіх змін залежить від підтримки керівництва. Якщо якійсь ланці байдуже, то може зірватися вся реформа. Відчували спротив. Скажімо, почали відмовлятися від незручних банок із тушонкою. А їх наробили десятки тисяч, дехто втрачав великі гроші.
Щоб армія перейшла на стандарти НАТО, треба перевести на них всю країну. От є стандарти Північноатлантичного альянсу стосовно забезпечення. Щоб їх дотриматися, треба провести тести. А з 10 необхідних наші лабораторії вісім зробити не можуть.
Ризикуємо втратити все, що напрацювали. Процес зупинився. З управління роблять два, скорочують штат. Не просимо дати більше. Лишіть, що є. Таким потом запускали цю махину.
Корупція росте знизу. Часто від клерків, які підписують папірці. Всі ті гроші, які дають на хабарі, – це мільярди, яких державі не вистачало всі 29 років незалежності.
Приходили люди від знайомих, просили щось зробити "в рахунок добрих відносин". Виганяв. Потім ті знайомі казали: "Діма, він же з хорошими намірами". То хай несе той дипломат грошей у шпиталь, там є кому допомагати. Чого я так довго на посаді? Бо не вступав у "відносини". Ніхто не скаже, що брав. Дурень, контужений – скажуть, але нічого іншого.
Мене погрожували вбити, підставити, зняти. Та після пережитого на війні цим не злякаєш.
Суспільству нав'язують думку, що героїв не існує. Що всі – покидьки. Ці суди – наді мною, у справі Павла Шеремета (п'ять місяців у слідчому ізоляторі перебувають як підозрювані в убивстві журналіста лікарка й волонтер Юлія Кузьменко, музикант і ветеран Андрій Антоненко, військова медсестра Яна Дугарь – під домашнім арештом. – Країна) – штучне інформаційне тло.
За моєю кримінальною справою можна видати посібник "Як не треба робити". Суцільні порушення. Починаючи з обшуків і до того, що я 10 днів сидів у тюрмі без рішення суду. Мені сказали: не виїжджати з країни, приходити на допити. Все роблю. Хоч у душі й не сприймаю нашого суду як правової інституції.
У СІЗО стало байдуже до рішень суду. Побачив, скільки людей прийшли підтримати. І яких? Ігор Гордійчук (Герой України, генерал-майор ЗСУ. – Країна), Майк (повний лицар ордена Богдана Хмельницького, полковник ЗСУ Максим Миргородський. – Країна), начальник департаменту патрульної поліції Євген Жуков, Герой України генерал-лейтенант Михайло Забродський, волонтер Олексій Мочанов, екснардеп Борислав Береза.
Мене хочуть посадити ті, хто прагне повернутися до старих схем і сісти на потоки. Хтось вирішив ще й вислужитися перед владою. Відкрито казали: "Піде Порошенко – тобі кінець". Але ми натягнули канати й тримали їх до останнього. Почалось одразу після виборів. Та я був готовий. Суду надав усі докази. Батьків попередив, що це мій хрест і я маю його пронести.
До суду мовчатиму, але там розкрию весь ланцюг, назву прізвища.
Найбільше непокоїть, що у справу втрутилася політика. Ми готові відстоювати правду, нам є що розповісти. Але приходимо до суду, а йому зверху йде команда душити. Докази вже не потрібні.
Мені нема чого приховувати від слідства. Пройшли десятки експертиз бронежилетів "Корсар". Їх поставили на озброєння 2014 року, коли я бігав з автоматом. Свого часу не хотів брати "Корсари" у прийомку. Сказали: приймай, більше нема кому. Змусили постачальника відстріляти кожну тисячу, зробити контроль усіх вхідних матеріалів. Отримали висновки, що вони тримають. Моїм завданням було передивитися зовнішній стан, але вдалося перевірити глибше. Усе прописали так, щоб звести до мінімуму підробку елементів. Але ми ж не виготовляємо бронежилетів, не бачимо деталей усередині – пластини зашиті в протиуламковий екран. За законом України, відповідальність несе постачальник. Захоче обдурити – обдурить. Власник компанії "Темп-3000" Юрій Євтушенко ненавидить нас усією душею, а мене звинуватили у змові з ним.
Сторона обвинувачення затягує процес. Досудове слідство постійно подовжують: чергова експертиза, коронавірус, треба допитати ще якогось свідка.
Про мою вину оголосили на всю країну. Ініціаторам не залишається нічого, як підтримувати це. На початку справи показали документи про створення якогось злочинного угруповання. Ніби я "злочинними наказами" коїв "злочинні дії", які спричинили втрату мільйонів гривень. Ще не мали жодного доказу, а обвинувачення вже було. Зараз їм треба довести, що бронежилети неякісні. Навіть якщо це так, моєї провини в тому нема. Є всі документи, які підтверджують: ми зробили все, що могли, для забезпечення якісного постачання на склади.
Не розчарувався в людях. Кому довіряв, тому й довіряю.
Я незручний для багатьох. Так було завжди. Через це страждав багато разів. Якщо йду, то до кінця.
1 
1
Коментарі
1