ДО ЧОТИРЬОХ ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ ЩОТИЖНЯ ОТРИМУВАЛИ БОЙОВИКИ ПІД ЧАС ШТУРМУ ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ, – КАЖЕ БЛОГЕР СТАНІСЛАВ ВАСІН
ІЗ БЛОГЕРОМ СТАНІСЛАВОМ Я ПОЗНАЙОМИВСЯ У FACEBOOK. За кавою у "Львівській майстерні шоколаду" в центрі Донецька з'ясовується, що ми навчалися в одних викладачів. Це викликає в Станіслава довіру до мене. Запрошую до себе в гості, щоб мати можливість поговорити відкрито. Розмовляємо російською.
У своїх блогах ви описуєте, як, скажімо, потрапляли під обстріли. Також, у випадку розкриття, на вас чекає арешт поліцією ДНР за проукраїнську позицію. Як це – жити з постійним відчуттям небезпеки?
– Я рідко боюся. Навіть під час обстрілів. Навпаки, коли після підписання перемир'я "Гради" перестали падати на голову, відчував дискомфорт. Боліла голова, не міг переносити тишу. Йдеться не так про страх, як про постійне відчуття тривоги. Ви не знаєте, чи потрапите сьогодні додому, чи зупинять вас на блокпосту, чи вибухне поруч міна. Але ополченців не боюся. Можливо, тому що з багатьма знайомий, деяких знаю змалку. Те, що вони тут влаштовують, – це система страху й репресій. Вони очікують, що будемо їх боятися.
Як це проілюструєте?
– Відомо багато випадків, коли людей затримували через найменшу підозру. Недавно студент повертався з Києва. Його запідозрили в диверсійній діяльності, у співробітництві з СБУ. Протримали близько доби в якомусь приміщенні, поки не домовилися про нього.
У соцмережах є оголошення із закликом повідомляти про небажані елементи, доносити на родичів і знайомих.
Багато ваших знайомих воюють в "ополченні"?
– 21 людина. Майже всі дорослі чоловіки з мого будинку. Інколи помічаю, як на мене дивляться з підозрою і нерозумінням. Бо вважають, що всі, хто не виїхав, мають підтримувати ДНР.
Коли рік тому в Донецьку почалися масові заворушення, я працював вантажником. Улітку й восени сидів без роботи. До жовтня всі знайомі вже служили в ополченні. Коли я приходив кудись найматися, на мене дивилися з подивом. Бо мужчина без грошей, який не йде записуватися в ополчення, викликає підозру.
Скільки отримують в ополченні?
– Знайомий улітку починав рядовим. Не знав навіть, як розібрати автомат. До війни працював будівельником. Зараз командує кількома екіпажами "Градів". Рядовим отримував 360 доларів. Але могло бути й більше – залежно від роду військ і бойових операцій. В аеропорту іншому знайомому з батальйону "Восток" під час інтенсивних боїв платили 3–4 тисячі гривень на тиждень.
Який психологічний портрет типового ополченця – звідки він і чому пішов воювати?
– Населення Донбасу завжди скептично ставилося до ідеї, що надихала тих, хто вийшов на Майдан. Ідеї, що в державі можна щось змінити на краще. Це їх дратувало. Далі почалися воєнні дії. Уявіть собі: ви працюєте в шахті, влітку 2014-го отримуєте 700–800 гривень на місяць. А поруч рядові військові – 360 доларів. Так само ризикуєте життям, бо вчора ледь не загинули під землею. Ще й багато шахт закриваються. Вибір простий: або помираєш із голоду, або йдеш до військкомату. Тим більше, що шахтарі звикли постійно ризикувати життям. А потім звикають до бойових ситуацій. Відчувають себе живими, тільки коли стоять біля гармат. Буденність їх дратує.
Тобто війна для них – це втеча не лише від злиднів, а й від буденності?
– Абсолютно точно. Треба розуміти цю війну не лише як задум Путіна. Потрібно враховувати всі 25 попередніх років. У яких умовах ці люди жили й працювали? Ким себе відчували? А відчували вони себе повною скотиною. І не бачили жодних перспектив.
Зараз вони воюють заради самої війни?
– Так. Ідеться вже про невідворотні психологічні зміни. Ці люди живуть одним днем і не мислять себе поза війною. Навіть якщо гарантувати їм безпеку й високі зарплати, не можу уявити їхнього повернення у шахти й на заводи.
Хто з вашої сім'ї залишився у Макіївці?
– Мама, дві бабусі, двоюрідний брат. Він – єдиний з мого оточення, хто не підтримує жодної зі сторін. Мама й бабусі – на боці ДНР. Мати здогадується про мої погляди.
Коли дізналися, що має відбутися референдум за ДНР, як це сприйняли?
– Однозначно негативно. І не боявся висловлювати своє ставлення. На той момент ДНР ще не розрослася в таку велику систему, як зараз. Ще не було такої кількості жертв. Потім очікували ще один референдум – про входження до складу Російської Федерації. Згодом стало очевидно, що на це годі сподіватися. Пенсіонери зрозуміли: ДНР – це не те, на що вони розраховували. І що Росії вони не потрібні.
Вони це усвідомлюють? Чи розуміють наслідково-причинний зв'язок між тим, що Україна не контролює цю територію, і відсутністю пенсій?
– Розуміють, але в їхніх головах цей зв'язок виглядає інакше. Винуватою для них лишається Україна. Логіка така: я все життя сплачував податки і внески в Пенсійний фонд, тому ця держава мені винна. Запитую їх: "Але ж відтепер ви вважаєте себе громадянами іншої держави. Чому не йдете до Захарченка? Чому не влаштуєте мітинг?" У відповідь знизують плечима. Якась соціальна шизофренія. Люди не можуть визначитися, хто вони. Їхнє мислення відштовхується від наповненості або спустошеності гаманця. Відчувають, що так не повинно бути. А з якої причини – вже не підлягає їхнім рефлексіям.
Для цих людей поступово зсувається точка відліку всіх процесів. Спочатку це був Майдан. В їхній уяві він став першопричиною проблем у країні. Далі – референдум і негативна реакція на нього з боку української влади й суспільства. Потім почалася війна. Актуальним став аргумент смерті. Коли людина під час бойових дій втрачає родича або друга, то жодні раціональні доводи для неї не мають значення. Ті, хто пройшов аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве, вже не мислять поняттями "Майдан" чи "референдум". Для них важливий вчорашній день, загиблий товариш.
Магазини, кав'ярні в Донецьку й Макіївці працюють. Де люди беруть гроші?
– У більшості знайомих родичі не працюють. Навіть пенсії не отримують. Живуть лише за рахунок грошей, які отримують сини, брати, чоловіки – в ополченні. В деяких сім'ях пенсіонери переоформили пенсії на території, підконтрольній Києву. Їхня позиція – мені всі винні. Більше того, ті, хто переоформив пенсію, часто вважають: держава їм винна не просто через те, що колись вони сплачували податки. Україна винна через небезпеку, на яку наражається їхній син, що воює з нею. Отакий парадокс.
Чи помічали з їхнього боку подібні претензії до російської влади?
– Дехто почувається ображеним через те, що на Донбасі не відбувся кримський сценарій. Можна почути: Росія нас кинула. Але це меншість. Для решти Росія залишається братською державою, що постачає військову техніку, гроші, гуманітарну допомогу.
Скільки гуманітарної допомоги насправді отримуєте з Росії?
– Минулого року отримали набір продуктів лише один раз. Там було 400 грамів цукру, дві банки тушонки й олія. Більшість гуманітарки, що доходить до нашої сім'ї, від фонду Ахметова. Дуже істотна допомога. І продукти якісні. Але ніхто не переймається тим, що допомога – від Ахметова, який є українським олігархом і не підтримує ДНР.
Чому ви залишаєтеся прибічником України?
– Завдяки гарній гуманітарній освіті, що сформувала світогляд. Хоча вона ускладнила моє життя, комунікацію з моїм середовищем. Після університету я займався, як правило, важкою фізичною працею. Це було необхідно для врівноваження перекосу, який створила далека від реального життя гуманітарна освіта. Але досі відчуваю себе білою вороною.
Можна сказати, що моя проукраїнська позиція зараз є своєрідною платою за навчання на бюджетному місці. Я не воюю проти своєї держави.
Чи спадало вам на думку піти воювати проти ДНР?
– Так. Але люди, яких знаю все життя, сьогодні стоять по інший бік барикад. Не сумніваюся, що жителям Києва, Львова, Волині плювати на них. Для них це – зрадники батьківщини, що вбивають українських патріотів. Але я з ними грався в одній пісочниці. І що робити, коли зустріну їх у реальному бою? Щоб вирішити це питання, я поїхав у Дніпропетровську область на тренувальну базу батальйону "Донбас". Пробув там добу і з'ясував, що "пісочниця" для мене важить більше.
"Очередные "осадки". Похоже, выпал "Град". А я-то уже заскучать успел: от пулемёта эффект не тот. Как говорит мой приятель – "меньше "Града" уже не берёт"
"Час назад попал под стрелковый бой, пока возвращался домой от бабушки. Сначала упали два снаряда на поле, недалеко от блокпоста ДНР. Не успел перейти через трассу, как мимо пронёсся внедорожник с закрепленным пулемётом: стрелять в посадку начали ещё на ходу. Оттуда тоже пару очередей, правда, уже автоматных. "Ополчение" замерло на кольце и начало бить в темноту. Первая мысль, которую дал мозг телу – добежать до района. Но потом я представил себя бегущим по пустырю во время перестрелки в тёмное время суток и решил, что если заметят, то "положат" с того же пулемёта, без предупреждений. Засунул руки в карманы куртки и пошёл дальше, пока дээнэровцы в ста метрах продолжали стрелять"
"Є в мене одна "шкідлива" звичка, друзі: замість куріння та алкоголю час від часу розмовляю українською. 99,9 відсотка моєї мови становить російська. Але якось так сталося – ще зі школи – що іноді у слововжиток вкраплюються українські слова або деякі фрази. Це на напівсвідомому рівні, і зазвичай цього не помічаю. Сьогодні мама прямо з порога каже: "Ты давай аккуратней со своим украинским".
Зі стрічки у Facebook блогера Станіслава Васіна
3 
1
Коментарі