"Обідати прийшли 90 людей. Лише троє перед їдою помили руки"

82 працівники обслуговують 10 тисяч бездомних

Благодійний центр "Стефанія" створено 1998 року. Працював на території столичного заводу "Вулкан", тепер – у провулку Лобачевського, 8-А. Займає площу близько гектара. Для безпритульних є їдальня, медичний центр, перукарня, швейна та взуттєва майстерні, художня студія, пральня, душові кабіни й кабінет юридичних консультацій. Щомісяця сюди приходять близько 10 тисяч бездомних.

У "Стефанії" працюють 82 людей. З десяток із них раніше жили на вулиці. Ще стільки ж – приховують місце своєї роботи від рідних.

На території встановлено 30 ультрафіолетових ламп – вони знищують бактерії та віруси. Їх вмикають тричі на день, а в їдальні – після кожного годування. Тричі на добу миють підлогу, кварцюють душові кабіни й туалети

– Нє, хлопці, у вас карантін до 1 вересня. Гуляйте, а через два тижні прий­дете, – охоронець столичного благодійного центру "Стефанія" 63-річний Володимир Олександрович випроводжає за ворота двох безпритульних. Вони ледь стоять на ногах. Один, у чорній футболці й розірваних у матні джинсах, кидається на охоронця з кулаками. Той скручує чоловікові руки за спиною і виштовхує за ворота. – Тепер ще місяць можеш тут не показуваться. Ніхто всередину тебе не пустить.

Володимир Олександрович охоронцем працює п'ять років. Влаштувався у "Стефанію", бо в "інші заклади пенсіонерів беруть неохоче".

– Робота не хуже, чим у ­ресторанах, – заходить у свою кабінку. На дверях висить список людей, вхід яким заборонено, бо приходили п'яні чи влаштовували бійки. Навпроти кожного прізвища – фотографія і дата, коли заборону знімуть. – Тільки там вони чисті й вихолені, а тут – смердючі й нещасні. З безпритульними тісно не спілкуюся, боюся заразитися. Одна співробітниця вошей набралася, а інша – лишай підхопила. Три місяці лікувалася.

О 10.30 прачка 59-річна Любов Грикун зачиняє віконце, крізь яке півтори години приймала від безхатченків брудний одяг. Руками в жовтогарячих гумових рукавичках перекладає зі столу в пральну машину "Вязьма" зо три десятки чоловічих штанів. Дві машинки вже працюють. Кожна розрахована на 25 кг.

– За день перестірую по 60–80 кілограмів одежі, – Любов Петрівна знімає рукавички і кладе на стіл. – ­Сильно грязні вєщі не беру. Зразу прошу викинуть в урну. Тоді посилаю людину в гуманітарку – там нові видадуть. Усі вєщі висушую за нєсколько часов. ­Після цього начинаю гладить. Тоді ці штани і рубашки до самого вечора в очах стоять.

Робота тяжола і грязна. Но шо дєлать? Раньше робила на роздачі піщі в больниці. Платили не багато, але за день не стомлювалася. 2010-го скоротили, бо вже пенсіонерка. Дітям і чоловікові не кажу, шо бомжам одежу стіраю. ­Брешу, шо в больниці на прачці роблю. ­Чоловік їх не понімає, каже: так живуть, бо робить не хочуть.

У мене сусідка поверталася з дачі. Як сідала на сидіння, спідниця закотилася. Приїхала додому, вся нога ззаду червона. Пішла до лікарня, а там кажуть: "Так у вас чесотка". Видно, там якийсь бомж перед нею сидів. Я тут кожен день заразиться можу.

Одна співробітниця вошей набралася, а інша – лишай підхопила. Три місяці лікувалася

– В шахматы со мной будешь играть? – сивий давно не голений чоловік зазирає в очі бібліотекарці 28-річній Олені Труновій.

– Некогда, я на работе. В четыре часа турнир будет, приходите. Давайте я вас запишу.

З полиці бере книжку Стівена Кінґа "Темна вежа" і кладе на стіл перед молодим чоловіком у коротких шортах і червоній футболці.

– Еще эта книга осталась. И можно считать, что я перечитал всего Кинга, – потирає він руки й перегортає першу сторінку.

– Найбільшою популярністю корис­ту­ються релігійна література, фантас­тика і детективи, – розповідає Олена. – Книжки на руки не даємо, але робимо винятки для Біблії та Євангелія. Ну, можемо дати постійним відвідувачам.

Класичну літературу не читають. А новинами цікавляться. Кілька людей щоранку приходять почитати свіжу пресу. А тоді в столовій сусідам не дають спокійно їсти – новини розказують.

– Вам яку зачіску? Бокс чи полубокс? – питає відвідувача зі щойно вимитим довгим волоссям перукарка 31-річна Інга Сумгурова. Її чорняве волосся, зібране у хвіст, звисає майже до пояса.

– Мне покороче, чтобы долго отрастало, и бакенбарды оставьте, – каже чоловік. – Такие мой дедушка носил.

Інга бере зі столу ножиці з чорними дужками і довгий чорний гребінець із густими зубчиками. Обприскує дезінфікувальним розчином. Стриже без рукавичок.

– Усі проходять дезінфекцію і миються в душі. Мені приносять талончики з відмітками. Без них не стрижу.

Щодня працюю по 8 годин, приймаю по 20 людей. Один чоловік прийшов із волоссям за плечі. Каже: "10 років у парикмахера не був". Інколи бувають екстравагантні замовлення. Один попросив збоку вибрити ініціали "СВ". Через місяць прийшов оновить. ­Казав: "Я тепер самий крутий у своїй компанії. Ні в одного корєша такої причьоски нема".

А одна дамочка з кишені джинсів ­дістала вирвану з якогось журналу фотографію. На ній була жінка з асимет­ричною зачіскою: з одного боку – каре, з іншого – їжачок. Сказала: "Бомбова зачіска. Мені точно таку зробіть".

За 20 хв закінчує стрижку.

– Вроде помолодел лет на 20, – прицмокує клієнт. – Спасибо тебе, милочка.

Безпритульний русявий 25-річний Олег сидить за столом біля душу. Коли усміхається, видно надщерблений передній зуб. Два місяці працює в центрі. Записує охочих помитися і прибирає душові кабіни.

– Я з Тернопільської області, – повільно сідає у крісло, ліва нога до коліна перев'язана еластичним бинтом. – Два года працював у Києві на стройці. А це недавно порвав зв'язки на нозі, мусив найти сидячу роботу. Додому вертаться не хочу. Шо там робити? Порать свиней? За два года привик у городі.

У двох душових кімнатах, чоловічій і жіночій, по три кабінки. На вхідних дверях написи "В душе моемся 15 минут" та "Грязные вещи в душе не оставлять".

– Якшо миються довше, стукаю у двері, – говорить Олег. – Коли не помагає, перекриваю гарячу воду. Вищать, як свині, й зразу виходять.

48-річний Степан Донок о 13.30 у їдальні розкладає на столи акуратно порізані шматки чорного хліба. Один із них падає на лавку. Чоловік обдмухує його і кладе зверху на пластиковий стакан із какао.

– Я приїхав у Київ із Закарпаття, – Степан невисокий, смаглявий. – Там жив із дядьком і двоюрідним братом. Вони випивали, постоянно ссорилися і билися. Купив білєт і поїхав у столицю. Думав, зразу найду роботу, але оказалося – це не так просто. Ночував де попало: у підвалах, на вокзалі. Пару місяців приходив сюди їсти, а потом устроївся тут на роботу. Додому вертаться не хочу, хоч мені там пропонують працювать в церкві. Їм музикантів не хватає, а я граю на клавішах, баяні, гітарі й барабанах.

Із кухні на таці виносить вісім одноразових мисок із вермішелевим супом. Розставляє по столах.

В основному приходять чоловіки. Жінок майже не буває

– Я числюся в камері дезінфекції. Два дні роблю, два – отдихаю. Але мені нема куди йти, то в столовій помагаю, – каже на ходу і знову біжить по суп.

Охоронці запускають по восьмеро людей – за один столик. Коли розсідаються, заходять наступні. Їдять швидко. Один переливає залишки супу з миски сусіда у свою.

– Обідати прийшли 90 людей, – зауважує Степан. – Лише троє помили перед їдою руки.

Чоботар 57-річний Тимур Тімурбаєв відкладає вбік чорні чоловічі черевики 45-го розміру. Піднімається з низенької табуретки і вимикає радіо.

– Чаще всего приносят мужскую обувь. Отпадает подошва, отвалива­ются каблуки, стираются носки. Бездомные много времени проводят на ногах. В основном, кожаная удобная обувь на низком ходу – берут ее на гуманитарке. Как-то одна женщина принесла на шпильке. Говорит: "Это у меня выходные. На свидания обуваю".

У Тимура коротко підстрижене волосся, зелені очі глибоко посаджені. Коли говорить, на лобі проступають жили.

– Всю жизнь сапожником работал в России. Три года назад поехал в Ялту отдохнуть и покупаться в море. Там подружился с одним человеком. Он мне говорит: "У мене сестра не замужем. Надо тебя с ней познакомить". ­Пошли вместе на пляж. Уже подошли, как вспомнил, что забыл в номере полотенце. Он вызвался помочь. Дал ему ключи. Вечером возвращаюсь, а в номере нет ни денег, ни документов. ­Поехал в Киев, чтобы восстановить документы. До сих пор жду, пока их сделают. ­Чтобы было за что жить, пошел сюда работать.

60-річна Ганна Калініченко працює в дезінфекційній камері шість років. Ходить у всьому білому: халаті, штанях, шапочці та марлевій пов'язці. На білому краще видно вошей, що переповзають від відвідувачів.

– К вам можна? – крізь ледь прочинені двері зазирає високий чоловік із густою бородою.

Ганна Улянівна запрошує. Каже роздягтися.

– Ви підглядать не будете? А то я перед женщинами стісняюся. Тільки в темноті можу, – чоловік повертається спиною.

Роздягається, одяг розвішує на плічка. Їх засовують в камеру прожарювання – велику шафу із держаком для вішаків.

– Прожарюємо речі 30 хвилин, – розповідає Ганна Улянівна. – У шафі температура – вище 100 градусів. Коли відчиняємо дверцята, в кімнаті стає плюс 30. З усього тіла піт ллється.

Просить чоловіка підійти. Він стає перед нею, прикриваючись руками. На волосатих грудях видно червоні плями – укуси вошей. Ганна Калініченко видавлює йому на руки шампунь, перемішаний із бензилбензоатом – препаратом проти корости й педикульозу.

– Тепер втирайте його в усі волосяні частини тіла – у голову, бороду, груди, під руки і на лобок.

Чоловік ретельно втирає. Ганна Улянівна одягає йому на голову чорний пакет для сміття. Проводить у душову.

– Хвилин 20 посидьте, – киває на низьку лавку під стіною. Ставить на неї рідке мило у пластиковому стаканчику і свіжий білий рушник. – А тоді підете в душ.

– В основному приходять чоловіки. ­Жінок майже не буває. Вони за ­собою слідкують, стараються частіше митися. З усіма відвідувачами розмовляю, бо цікаво. Раніше думала, що докотилися до такого життя через випивку. А найчастіше бездомними стають через сварки в сім'ї. Тікають із дому й починають бомжувать.

У кабінеті стоїть страшенний сморід.

– Це запах бензилбензоату. Вдихати його пари шкідливо, тому під пов'язку підкладаю вісім шарів марлі. Влітку важко крізь неї дихати, але хочеться зберегти здоров'я. Платять небагато, ніяких пільг немає. За шкідливість видають лише молоко. За радянських часів було по 2 літри на день, а тепер – по півлітра. Але приємно, як приходить страшно запущений чоловік, а виходить чистий і охайний.

Точно такі самі люди, як інші, тільки нещасніші

У художній студії молиться 51-річний Олександр Кільков. Поруч за столом, склавши руки, сидить керівник студії Анатолій Рудюк, 54 роки. На столі стоять два графини з водою і три вазони. Стіни завішані картинами Рудюка. Він почав малювати позаторік, коли влаштувався в центр.

– Прийшов молодий чоловік на милицях. Показав свої картини, і я ахнув: вони нагадували Ван Ґоґа. ­Подумав: "Він може, а я чим гірший?" Наступного дня взяв пензель і намалював картину "Шум прибою".

Дістає з шафи теки з малюнками безхатьків.

– Усі примітивні, але для бездомних головне – вилити душу.

Показує картину, на якій Ісус Христос обіймає чоловіка з пляшкою горілки в руках.

– Це малювала Віка. Рік ходила в центр, а тепер її не видно. Бездомні часто пропадають. Я сам жив на ­вулиці три з половиною роки. Всі гроші програвав на автоматах. Тричі починав проходити реабілітацію в християнських центрах – і зривався. Лише на четвертий осилив курс до кінця. З вересня звільняюся: жінка і син живуть в Одесі – планую їхати до них.

Хірургічна медсестра 56-річна Лариса Новиченко в центрі працює 10 років. За день приймає до 50 пацієнтів.

– Працювала медсестрою у школі, – розповідає. – Знайома порадила влаштуватися в центр, бо тоді тут платили рази у два більше. Точно такі самі люди, як інші, тільки нещасніші. Влітку бездомні проводять багато часу на ногах, починається застій лімфи і з'являються рани, які довго не заживають і переходять у трофічні язви. Зимою лікуємо відмороження й опіки, бо сплять на батареях.

Лариса Григорівна сідає за стіл. Складає на грудях руки:

– Часто в таких людей буває ­бешиха – інфекційне захворювання. Це коли рани чи порізи вчасно не обробити. Її лікують антибіотиками. Якщо не лікувати, починається некроз – шкіра випадає шматками. Якось одному призначила антибіотики. Мав пити тричі на день. Два дні походив, а потім зник. З'явився через місяць. На нозі не вистачало шматка шкіри.

Гостинців не приносять. Хоч якось один пацієнт подарував дві цукерки. Перед Новим роком їм у центрі давали солодкі набори, то він залишив для мене. Я віддала іншому хворому.

Працівник камери схову 37-річний Михайло за дерев'яним столом читає Біблію. Він – невисокий, не має кількох передніх зубів.

– Шо сюди приносять – не знаю, бо в сумки не заглядаю, – піднімається і ховає руки за спиною. – Не прінімаю сумок, в яких є гнилі продукти. Вдень, коли стає жарко, вони страшно начинають вонять. К концу дня нема чим дихать.

Вусатий чоловік подає картку з 47-м номером. Михайло протягує крізь вікно дві торби з одягом та газетами.

– Я тут кажду ячейку знаю. Даже в темноті можу найти нужний номер. Всю жизнь жив у Києві. Від батьків осталася однокомнатна квартира. Два года робив на стройці. Начальник грошей не платив, так я його рішив уночі налякать. Підстеріг і кинувся з ножем. Він не пострадав, але мені за розбой дали три года тюрми. Коли вийшов, даже за квартиру не платив, бо не було грошей. А тоді подали в суд за несплату. Мусив продать, шоб з долгами розщитаться. Хочу вивчити Біблію і піти в монастир.

×