"Никогда я не хотела замуж, и детей тоже не хотела"

5

Свято-Різдво-Богородичний монастир заклали 1924 року на місці, де незадовго до того в німого пастуха Хоми було видіння Божої Матері. Він пас овець і побачив жінку, від якої ішло світло. Хотів наблизитися до неї, але Матір Божа зникла. Хома прийшов у село – й заговорив.

Спочатку монастир був чоловічий, тут жили шестеро ченців. 1933-го його реорганізували в жіночий.

Тепер у обителі живуть жінки шести національностей: українки, болгарки, молдаванки, гагаузки, росіянки і одна циганка.

Монастир володіє 50 гектарами землі, у господарстві є 20 корів і 300 овець

– Девушка, милая, если вам что надо, только скажите. Чай, кофе для вас привезти? – чую чоловічий голос за стіною.

– Мне даже стыдно о таком говорить. У меня все есть, кроме разве вот смирен­ности и терпения, – відповідає дівчина.

Вона – черниця Свято­Різдво­­Богородичного жіночого монастиря, що поблизу села Олександрівка Болградського району Одещини. Заселяє відвідувача у готель на території святої обителі. Ніч у кімнаті з двома ліжками, столом і вішаком коштує 20 грн на добу з людини. Для щедріших клієнтів – скринька для пожертв у коридорі.

Перед світанком темні постаті в чорних рясах із накинутими на плечі пуховими хустками заповнюють ­Свято­­Архангело­Михайлівський храм. ­Невелике приміщення опалювати дешевше, ніж величний Свято­Троїцький собор. У нього переходять, коли потеплішає. На годиннику 5.45. ­Жінки запалюють свічки, цілують ікони на стінах. ­Кланяються одна одній замість привітання. О шостій ранку починається чернеча молитва, потім Акафіст – відправа з читанням і співами. Під час акафіста треба обов'язково стояти. ­Літургію править ­чоловік­­священик. Деякі молоді монашки б'ють поклони, падають коліньми на підлогу. Для літніх жінок під стінами поставленіо кілька крісел і пуфиків. ­Одній із черниць за 80 років, вона – в інвалідному візку.

Коли світає, видно, що корпуси мона­стиря – бірюзові, а огорожа – блакитна.

– Я в монашестве 32 года, – каже ігуменя Єрмогена, настоятелька храму.

Їй 54 роки, в миру мала ім'я Ірина. Вона застуджена: розмовляє в ніс, кашляє. Приймає у заставленій штучними квітами вітальні корпусу, який займає сама. Над зручним кріслом – портрет у повний зріст у святковому вбранні митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела.

– У нас сейчас в монастыре где­то 90 матушек. Все друг друга называют "матушка Ольга", "матушка Александра". Только ко мне обращаются просто "матушка". Есть еще сестры, которые год­два на испытательном сроке, ведь сразу принять в монастырь нельзя. За 11 лет, пока я игуменья, ушло немного людей – может трое­четверо. Хоть и молимся, у нас тут свои искушения. Например, служат у нас батюшки, которые в монашестве, – их в командировку из мужского монастыря присылают. Владыка их ­может поменять. И некоторые сестры приходят в уныние: я привыкла именно этому батюшке исповедоваться. Как буду другому? А у нас порядки, как у солдат, – ігуменя викладає руки поверх ряси. Все її тіло, крім зап'ясть і обличчя, закрите одягом. Брови широкі, карі очі втомлені та уважні. – Вот сейчас будет звоночек на завтрак. ­Потом сестры по очереди подходят, я даю послушание (завдання. – "Країна"). ­Некоторым ­новое на каждый день – в кухне, в коровнике, картошку перебирать в подвале. ­Другие имеют постоянное: пекарня, ­работа в швейных, золото­швейных мастерских (черниці шиють одяг для себе, священиків, вишивають ікони бісером. – "Країна"). Летом работы в поле хватает, у нас 50?гектаров земли. Сеем разные культуры, виноградник имеем, теплицы, пасеку, много цветов выращиваем. ­Работа монашкам нужна для обеспечения жизнедеятельности. Но есть и высшее назначение. ­Когда много трудишься, времени на искушения не остается.

Черниці живуть у келіях по одній.

– У нас есть такая возможность, – розповідає матушка Єрмогена. – Сестра остается сама с собой, и с Богом. ­Лучше так, чем будут болтать, – ніяково усміхається. – У нас порядок: вечером сестры прикладываются к кресту, и это означает, что на сегодня все разговоры закончены. У кого есть силы, еще соблюдают келейные правила: ­помолиться за болезненного человека, который обратился с просьбой, поклончики положить за родственников.

Гроші в монастирі не ходять. ­Сестри звертаються до матушки за ­потреби – якщо зносилася білизна, закінчився шампунь, зубна паста.

– Бывает, к сестре родственники приехали и привезли и нижнее, и свитерочки, и носочки. Она говорит: "Мне много". Советую: "Поделитесь между собой". Я стараюсь, чтобы они чувствовали, что мы – семья. Чтобы теплоту не упустили.

Вийти за межі монастиря жінки можуть, коли колядують у селах, їздять групами по святих місцях. Є такі, які не залишають монастиря десятиліттями. Ігуменя часто у роз'їздах, має ­справу з грішми, на роботу найняла кількох чоловіків із ближніх сіл: водія, пастуха, теслю.

– Закрывай дверь, мухи заходят, – несподівано дзвінко сміється настоятелька. – Так мама моя говорила.

На порозі з'являється струнка 31­річна Феодора, очі весело блищать, усміхається вузьким вустами. ­Виглядає молодшою на свої роки. Вона келей­ниця – прислужниця – ігумені. ­Матушка Єрмогена виходить, щоб ми поспілкувалися на самоті. Феодора розмовляє стоячи.

– Я из села, которое за 50 километров отсюдова, – каже хрипко. – По большим праздникам пешком приходили в монастырь всей семьей. Нас 16 ­детей. В 14 лет я сказала маме, что пойду в ­монастырь на пару дней с местным клиросом, иначе бы она саму меня не пустила. Половину дороги проехала на попутке, половину пешком прошла. ­Через некоторое время матушка подходит: "Нравится тебе здесь? ­Хочешь остаться? Нет такого слова "не знаю". ­Скажи: "Как благословите". И я  осталась. ­Родители были не против. У меня старшая сестра здесь уже жила. ­Только из школы требовали, чтобы вернулась, – я закончила всего семь классов. Но мне не хотелось уже быть в миру. Никогда я не хотела замуж, и детей тоже не хотела. Хотя их очень люблю. Имею 20 племянников. ­Смотрю на них, как на ангелочков.

– Ніколи не закохувались?

– Не было такого. В монастыре наш жених – небесный Христос.

– Цікавитеся, що відбувається в світі?

– Нет. Родители обижаются, что я ­ничего не спрашиваю. А для мене это лишнее. Больше всего удивляет в мире, как женщины полураздетые ходят. ­Соблазняют. Мне очень больно от этого. Но я не осуждаю. Я же не знаю душестояния той женщины. Может, она молится больше меня.

– Коли плакали востаннє?

– На Рождество, когда детки в гости пришли и сценку показали про Ежика и Золушку. Слова там трогательные были. Бывает, плачу, чтобы людям мир был. О своих обидах – нет, эту школу я уже прошла.

Питаю, чи знає, хто у нас президент.

– Янукович. Мы же голосуем. Матушка говорит, за кого. На последних выборах за... э­э­э (задумується) Партию регионов. Они православных не так трогают, так остальные партии. Те хотят, чтобы служба была на украинском и чтобы отделиться от Москвы. А мы не хотим, потому что к Московскому патриархату относимся. Он больше православный. Те, кто за Киевский патриархат, отбирают храмы, убивают священников. У нас с Волыни есть матушка. Рассказывала, у них там убили батюшку за то, что не отдавал храм. К нам приезжает часто отец Михаил, тоже с Волыни, говорил, что его пытались утопить.

Феодора прибирає в покоях матушки Єрмогени, пере, готує святковий стіл, коли приїздить у гості владика. Має виконувати кожне прохання ігумені. ­Наприклад, покликати когось із сестер. Келейниця каже, що настоятелька працює на рівні з усіма, влітку о четвертій ранку виходить у поле сапати.

Провести екскурсію ігуменя просить матушку Єлену. Це вродлива жінка за 30 із накинутою на плечі поверх ряси вичовганою шкіряною курткою. Гово­рить використовуючи здебільшого пестливі форми: "рубашечка", "кошечка", "Андрюшка".

Чистими, прибраними від снігу доріжками Єлена виводить на монастирський цвинтар. Могили простягаються на горбку рівними рядками поміж молодих беріз.

– Тут матушки наши, есть ­младенчик Леночка, 4 месяца, мальчик 6­летний. Привозят их сюда с молитвами. ­Часто детки исцеляются, но бывает, что умирают. К нам больше едут с детками больными и те, у кого их нету. ­Молятся, постятся, в родник – у нас есть с живой водой – окунаются. ­Зачинают потом. Много раковых болезней проходит. Наши матушки тоже болеют. ­Господь допускает болезни для очищения души. Чтобы окрепнуть духом, нужно пройти через физические испытания.

Доходить до довгого бірюзового будинку. Каже, там живе владика, коли приїздить по великих святах. У його покоях єдиний на всю обитель телевізор, бо він має знати новини. Показує на задньому дворі гаражі, з деяких відчинених видно вантажівки, трактор.

– Комбайна у нас нет, но когда приходит время уборки урожая, нам из ­соседних сел помогают и денег не берут, – продовжує монашка. – Малыш, ты что здесь делаешь? – гукає до чималого пса, що біжить повз.

У корівнику кілька монашок у фартухах поверх ряс розносять по яслах сіно. Чорне теля учепилося за огрядною черницею і смокче їй палець.

– Лександра! – Єлена звертається до одної з жінок. – Сколько у нас ­коров?

– С бычками – 25! Вот этот на Рождество родился от Белянки.

Троє бичків гасають між сараями, копитця сковзають на льоду.

– Чулочки одеть им надо, – сміється Єлена.

Про себе розповідає скупо. 13 років живе в монастирі. Раніше працювала на хлібозаводі.

– Я прошла все послушания: на свинарнике работала, на курятнике, сейчас на колокольне звонарь и на клиросе пою. Еще экскурсовод.

– Благословите, – з таким привітанням стукається у двері швейної майтерні – просторої кімнати, де троє матушек шиють довгі квітчасті сорочки для вірян, які приїздять зануритися у джерело.

– У нас работают, пока ноги носят. Мне 76 лет, – каже в бухгалтерії матушка Олександра. Вона накинула на плечі пухову хустку, сидить за столом із калькулятором. На стіні потрет російського царя Миколи ІІ, сторінки з журналу з розповіддю про його родину. На іншому столі – комп'ютер. – Нам эти новинки необходимы. Нужно отчеты писать и в Киев, и в Одессу. Читать без очков могу, а вот вас вижу с трудом. Сама я из России. Приехала сюда, потому что там монастырей не было. ­Когда увидела здешнюю жизнь: порядки, строгость – захотелось остаться, – голос у матушки бадьорий. Часто примовляє "туда­сюда". – В 1971 году меня приняли сюда. Света не было, газа тоже, при керосинках сидели. 50 человек нас было. Жили дружнее, потому что много стареньких было. Молодежь, конечно, украшение монастыря, но вся крепость в стареньких.

Ігуменя запрошує покуштувати монастирського обіду. У просторій трапезній – довгі столи і лави. Є кілька кондиціонерів. На обід – борщ без м'яса, морква по­корейськи, варені яйця, твердий сир, гаряче молоко. На прощання простягає пакет із цукерками в подарунок. Підходжу, щоб обійняти її за плечі. Вона стоїть опустивши руки, не відгукується.

текст: Наталія ПАВЛЕНКО, фото: Ольга КАМЄНЄВА

×