Бомбосховища в 1990-х переобладнували під кафе, бари та нічні клуби
– Дівчата, ви б хоча за тиждень повідомили, що приїдете. Ми й прибратися не встигли.
У четвер 20 березня біля входу на івано-франківській комбінат "Хлібопродукти" нас зустрічає керівник штабу цивільного захисту підприємства Микола Фінів, 68 років. Він – полковник у відставці, завідує охороною.
– Ходіть, я вам усе покажу, – відчиняє браму.
Приблизно 3 хв. ідемо до бомбосховища, яке вважають найкращим в Івано-Франківську. Споруджене 33 роки тому. Розраховане на 450 осіб.
– Тут у нас ковбасний цех, – показує на невелике приміщення навпроти. – Один підприємець орендує і м'ясні вироби робить. Візьмемо свіжого хліба, ковбаски – і в бункер. Та довго там не втримаємося – зимно. Опалення відключили, бо затрати великі.
Із кишені штанів витягає зв'язку ключів, кілька хвилин намагається відчинити замок.
– Ззовні хочу помалювати в камуфляжний колір. Але все грошей на таке бракує, – спускаємося сходами.
Фінів відсуває одну частину важких металевих дверей, схожих на ворота. За ними ще одні, такі ж, пофарбовані у червоне. Перші зачиняються на гвинти, другі – на підпорах.
– Механізми троха треба змастити, бо вже нелегко ходять, – обдивляється зусібіч. – Захищають від фізичного впливу, авіаційних бомб і радіації.
Опиняємося у приміщенні завбільшки як три спортивні зали. За порогом зникає мобільний зв'язок.
– Ремонт два роки тому робили. Побілили все вапном, помалювали двері й лежаки, – голос віддає луною.
Сідаємо на зелені тверді лави, розставлені в 10 рядів.
– Тут все розподілено, якщо би війна. На одних лавках мають сидіти з комбікормового цеху, далі – з борошномельного. Є місця для адміністрації, – веде до лежаків під стіною.
Вони на два поверхи, їх утричі менше, ніж місць для сидінь.
– Колись тут були матраци, подушки, простині. Уже нема – списали, геть погані. Вода є постійно, два баки по 2500 літрів. Надходить із міської мережі – очищена. Раз чи два на місяць робимо аналіз, чи можна її пити.
Раптом чути шум, наче їде електричка, тоді стихає.
– Злякалися, – сміється. – То я перевіряв, чи витяжка працює. Фільтровентиляційна установка, оснащена генеративним патроном. Очищує повітря від радіоактивного пилу. Якщо до нас Путін застосує радіаційну зброю, ззовні повітря не зможе потрапити сюди.
Заходимо до невеликої кімнати збоку. Відчиняє двері – у ніс б'є запах, наче з каналізації. Це чоловічий туалет. На стіні умивальник. На бачку унітаза стоїть рулон туалетного паперу. З протилежного боку така же жіноча вбиральня.
За півгодини в бомбосховищі руки й ноги замерзають. Термометр показує +9 °C. Підходимо до двох столів біля стіни. На одному розкладені свічки, сірники. На сусідньому – спеціалізовані журнали: як уберегтися за надзвичайних ситуацій. "Щоб вижити, не варто панікувати" – написано жирним шрифтом на обкладинці одного з них.
Підходимо до стелажів із пластмасовими пожежними касками. Збоку стоять металеві ящики з пристроями для вимірювання радіації.
– Їм більше 30 років. Треба викинути. Але на нові грошей ніхто не дає. Як і на обслуговування бомбосховища. Своїми силами утримую – щось візьму із нарахувань на охорону, щось з інших видатків. Але якщо бомбу кинуть, два тижні буде де перекантувати. Інші сховища в місті геть водою позаливало. А яке придатне, то там дискотеки крутять, – махає рукою.
До нас спускається 67-річний Леонід Цибенко, заступник директора комбінату:
– У Німеччині, коли будують невеликі приватні будинки, обов'язково під низом зводять бомбосховища. Досі пам'ятають про Другу світову, – каже. – У нас колись також так було. Потім ці приміщення пішли під приватний бізнес. Тепер ніякий будівельник не хоче під багатоповерхівкою робити сховища.
– В Ізраїлі фактично постійно в стані війни живуть, – продовжує. – У них кожен квартал знає: де під землею парковка, кафе, ресторан – там і бомбосховище. А ми навіть на випадок терористичного акту не маємо де заховатися. Таких хороших сховищ, як наше, в місті є ще два. А придатних – приблизно 20.
Виходимо на сонце. Печуть очі.
Ідемо до банку "Аваль" на вул. Незалежності в центрі Івано-Франківська. Там є підвал, найкраще в місті оснащений на випадок бойових дій. Із часів Другої світової збереглася ручна колонка для качання питної води.
– Що хочете, дівчата? – охоронець на прохідній довго не може зрозуміти.
На робочому телефоні повільно набирає номер. Викликає начальника охорони. Невдовзі виходить високий чоловік років 35.
– Уперше від вас чую про бомбосховище. У нас звичайний підвал, як і у всіх будинках. Нема там на що дивитися, – всміхається та йде геть.
А ми – до наступного бомбосховища, за 1,5 км, на вул. Вовчанецькій, 4.
Під будинком сидить безхатько Антон, від нього тхне алкоголем.
– Ти той фотоапарат краще забери від мене. А то я й розбити можу, – погрожує.
Даємо йому 20 грн. Швидко ховає до кишені подертого піджака. Обіцяє розповісти про бомбосховище в цьому будинку.
– Я жив у домі по сусідству. Спочатку на заводі робив, потім мене скоротили. Роботи не зміг знайти, почав трохи випивати, – засмальцьованим рукавом витирає слину на губі. Видно, що не має передніх зубів. – Жінка моя, стерва така, на розвод подала. На мене якихось бандюків наслала. Ті мені мозги запудрили, на вулицю вигнали. Тут таких, як я, п'ять чи шість було, – гладить сірого кота, що лащиться до нього. – Ми, друзья по нещастью, зібралися і пішли в той під'їзд. Він колись не закривався, і бомбосховище не закривалося. Там поселилися. Тоді хтось із міської ради про нас почув. Каже: як вам там харашо, то зробимо для вас хату за державні гроші, типу притулок. Та тут такі стерви живуть, що на нас стали всякі гадості писати. І нас звідси витурили, замок поставили. Війна мені не страшна, кожен день із кимось воюю. Ну всьо, в мене нема часу з вами говорити, дєла.
Бачимо, як завертає до найближчого магазину.
Чоботар 43-річний Михайло виходить зі своєї майстерні в підвалі поряд із будинком зі сховищем. Курить.
– Якби війна, то будемо в те бомбосховище бігти, – спльовує. – Раніше туди як на екскурсію ходили. Тепер там павуки живуть. Добре, що бомжів виселили. А то позагаджували так, що крокодили могли водитися. Ще серйозне сховище є в центрі, де бар "Пивна бочка".
О п'ятій вечора цей заклад зачинений. Питаємо перехожих, чи справді там колись був захисток.
– Уперше чую, – 48-річний Дмитро Гамсей виходить із сірого Opel'а. – А якби й так, думаєте, воно вас від атомної бомби врятує? Сліду від нас не залишиться. Не шукайте бомбосховищ, а втікайте десь за кордон, доки не пізно.
15 відсотків населення України зможуть знайти прихисток у бомбосховищах. Більшість споруджені у 1950–1980-х. 45% із них не придатні для укриття
На стіні вишкрябані дати, коли люди ховалися від бомб
– У будинку, де мешкаю, на початку "стометрівки" в центрі Івано-Франківська є велика пивниця. Там ховалися під час Другої світової війни мої бабуся з мамою, коли та була маленька, – розповідає письменник 45-річний Тарас Прохасько. – Бабця розказувала, що бомбосховищ тоді як таких не було. Як і спеціального оповіщення за 15 хвилин, коли мають бомбардувати. Місцеві самі прислухалися, чи не наближаються літаки. У 1941 році вони летіли низько, здалека було чути. Тоді зривалися з місця, хапали дітей і тікали в пивницю. У тій, де перебували мешканці будинку бабці, на стіні збереглися вишкрябані дати – коли люди тут ховалися від бомб. Усього сім разів. Місто не сильно бомбардували.
Невідомо, яку форму матиме війна сьогодні. Сучасні ракети такі "розумні", що поцілять у квартиру через вікно і не порушать усього будинку. Може бути й техногенна війна. От недалеко від Франківська є промисловий хімічний об'єкт. У разі його бомбардування загине все довкола, ніяке сховище не врятує.
Облаштування сховища обходиться, як зведення дев'ятиповерхового будинку
Юрій ЩОЧКІН, 64 роки, начальник управління цивільного захисту Івано-Франківської міської ради:
– Зараз термін "бомбосховища" не вживають. Застарів ще із часів Другої світової війни. Ми кажемо "сховища цивільного захисту". Таких у місті є до півсотні. З них тільки 40 відсотків придатні для захисту людей. Решта ненадійні, їх підтоплюють підземні ґрунтові води. Така ситуація всюди по Україні. Жодне зі сховищ не розташоване в центральній частині міста, здебільшого на околицях. За часів СРСР їх будували для захисту робітників особливо важливих підприємств. Тих заводів уже немає, а приміщення залишилися. За незалежної України не було збудоване жодне таке сховище. Це затратна робота. Обходиться, як зведення 9-поверхового будинку.
За наші сховища постійно воюємо. Під адміністративними будинками у 1986 році спорудили одне, віддали на баланс облавтодору. Усередині 1990-х дізнаюся: там щось ламають, виносять. Виявилося, облаштовують нічний клуб "Баракуда". Керівництво автодору сказало, що все нормально, дозволи є. Ті підприємці виламали захисні металеві двері, встановили звичайні – нікель, усе в дзеркалах, блищить. Подав заяву до прокуратури. Звідти справу передали до суду. Вона тягнулася кілька років, а в 1997-му просто заглохла. Чотири роки тому той нічний бар закрили. Тепер нема ні бару, ні сховища.
У разі небезпеки на підготовку бомбосховища відводиться 12 годин. Законодавство вимагає, щоб відстань від нього до місця проживання людини не перевищувала 500 метрів. Зараз уточнюємо кількість підвальних приміщень, усіляких кафе, барів, що розташовані в підземеллі. Люди за сигналом "повітряна тривога" зможуть сховатися там від вибухової хвилі, від уламків і осколків.
У період загрози передбачені також захисні споруди, які можна швидко звести. Виривається окоп – відкритий, якщо не встигаємо прикрити, або захищаємо його бетонними плитами. Це роблять за кілька днів у дворах житлових будинків.
Не хочу вірити, що буде війна. Але що Путіну завтра в голову збреде, ніхто не знає.
Де можна сховатися під час бомбардування:
– у бомбосховищі;
– у підземному переході;
– у метро;
– у будь-якій канаві, траншеї чи ямі;
– у широкій трубі водостоку попід дорогою;
– уздовж високого бордюру чи підмурку паркана;
– у глибокому підвалі під капітальними будинками старої забудови – новобудови не годяться;
– у підземному овочесховищі, силосній ямі;
– в оглядовій ямі гаража чи на станціях техогляду;
– у каналізаційних люках поряд із системами водопостачання;
– у ямах, глибших за півметра.
1 
1
Коментарі