"Не очікую повернутися з цієї війни. Якщо це станеться, буде дивом"

Зі снайперської гвинтівки зручно збивати ворожі дрони

– Підкралася якась застуда. Може, навіть ковід упіймав, – каже Борис Гуменюк. – Трохи кашляю, але є гарячий чай, тож можемо говорити.

Чому пішли воювати?

– 2014-го було відчуття, що я все життя готувався до цієї війни й ось вона прийшла. Це була моя особиста справа. Хотів піти й наваляти москалям. Показати, що вони не туди прийшли. Що тут є кому постояти за себе. Мотивація 2022-го інша. Тоді я розглядав шанси вижити 50 на 50. Тепер я взагалі не очікую повернутися з війни. Якщо це станеться, буде дивом. Маємо шанс раз і назавжди вирішити російське питання. Якщо нині цього не зробимо, перекладемо це на наших дітей і онуків. Мені через три роки 60, і я зробив майже все, що хотів. А от пацанва 25–35 років має повернутися додому.

 

Із кінця лютого по квітень ви були бійцем тероборони Києва. Доводилося вступати в бій?

– Я живу на кордоні Чернігівської й Київської областей. За 10 кілометрів від мого дому стояла ворожа колона. Ми з друзями регулярно їздили туди: організовували спротив. З'єднували розрізнені партизанські групи в один кулак. У березні брали участь у боях. Звільняли Баришівку, Згурівку, Березань, Лук'янівку, Перемогу, Басань і Биків.

Люди впізнавали у воїні-Гуменюкові письменника?

– Відчув переваги публічної особи: тепловізорами й безпілотниками небайдужі українці нас забезпечували щедро. Ми ділилися, озброювали й екіпірували хлопців. Мали сидіти на лівому березі Києва, але кошмарили керівників, що треба виїжджати в гарячі точки й допомагати. Навіть купили снайперські гвинтівки, щоб не їздити з табельною зброєю на "факультативні" рейди. Давали добре кацапам прикурити. Для мене це було принципово: я лишив хату з котами-­собаками. Не хотів, щоб чужинці там хазяйнували.

Який епізод оборони Київщини був найнебезпечніший?

– Десь у середині березня колона зі 150 БТРів зайшла в Дернівку під Баришівкою. Ми підняли безпілотники. Встановили камери й попросили пенсіонерів і жінок, яких пропускали через москальські блокпости, розвідати ситуацію. Відео поскидали на сайт генерального штабу і друзям, з якими воювали 2014-го. За дев'ять років війни вони стали генералами. Прилетіли два наших винищувачі й залишили зі 150 одиниць техніки 70. Ті втекли.

Є можливість внутрішньої ротації?

– Важко сидіти тижнями на лінії вогню. Скажімо, я побув п'ять днів, потім мене на два дні відвели. Дали змогу перевести подих. Інакше можна збожеволіти: втрати величезні – до 50 відсотків. Найбільше – поранених і контужених. Іноді 24 години мого бойового чергування можуть перетворитися на п'ять діб. Проте, коли відбуваю їх із побратимами, мене намагаються відвести й завести вояків з іншого підрозділу батальйону. Але це люди, які відіспалися й відпочили. Тоді можу з'їсти гарячого супу, випити кави й навіть прийняти душ.

Яка ситуація у вашому районі під Бахмутом?

– Бахмутський напрямок нині ключовий. Тут ЗCУ скували значні сили кацапів і не дають їм рухатися далі. Донецько-Луганська ділянка фронту – найзапекліша. Я на нулі. Відстань до ворога – 200–300 метрів. У Пісках 2014-го такі обстріли, як тут щодня, бачив лише п'ять разів. За тиждень часу ти отримуєш на голову більше, ніж за рік у Пісках. Там могли стріляти годину й узяти паузу до завтра. Тут перерв фактично не існує. Максимальна пауза – 4 години. По нас працюють 80-ті й ­120-ті міномети, АГСи. Постійно гатять із танків і БТРів. Часом пролітають літаки. Іноді не знаєш – наш чи ворожий. Нічні вибухи нагадують схід сонця. Чи радше, Марс, бо вогняний диск – величезний.

Що спільного між письменником і воїном?

– У солдата – вузький сектор обстрілу. Він має добре виконати своє завдання. У літературі те саме: пиши талановиті вірші й видай добру книжку. Не думай про всю літературу, а лише про свою ділянку. Так само на війні: треба добре робити свою роботу й не зважати на решту.

Яка ваша ділянка роботи?

– Маю АГС. Автоматичний гранатомет на станку. Зі мною автомат і снайперська гвинтівка. З неї зручно збивати ворожі дрони. Ми вже домовилися: якщо це наші, мають пролітати над позиціями, якщо ж дрон зависає – збиваємо.

Триває війна дронів і артилерії. Не почуваєтеся безсилими, адже воювати з гранатометом проти гаубиць складно?

– Важка артилерія як засіб ураження завдає ворогу майже 80 відсотків втрат. Піхоті тягатися з нею важко. Але ми маємо стояти на першій лінії. Якщо нас не буде, ворог піде в атаку, пройде позиції й поріже наших артилеристів ножами. Там, де стоїть наша піхота, там Україна.

Морози дошкуляють?

– Коли було мінус 10, думав, що втрачу ноги. Це був жах. 100 годин не знав, як зігріти ноги. Дехто з хлопців вдягає бахіли поверх берців. Якщо буде мінус 20, не зможу окопатися за 200 метрів від ворога. Мені не привезуть дерево та скоби, я не зможу зробити бліндаж, бо все це не доїде. Його розіб'є ворог дорогою. Я не можу висунутися, бо ворог мене бачить. Є снайпери й кулеметники, які тримають мене на мушці. Щоправда, ворог – у такій самій ситуації.

Бачите, як колеги без військового досвіду стають професіоналами?

– Хлопці обкатуються. Через деякий час юнаки з Троєщини, які не видавалися великими солдатами, стають вправними вояками, яким нічого не страшно. Кажуть, фортуна любить по-хорошому божевільних. Людина, яка боїться, загине швидше.

Як здолати страх на війні?

– Якщо бій чи інтенсивний обстріл триває довго, не скажу, що страху немає зовсім. Може бути мандраж очікування. Перед боєм таке буває. А ще, коли командир евакуював 10 поранених із мого підрозділу в тил і передав медикам. Розумію, що можу бути наступний. Пробирає.

Медики до вас доїжджають?

– На нуль – ні. Вони стоять за 4–5 кілометрів. Маємо доправити поранених самі.

 

На війні бувають дива?

– Два тижні тому почався такий інтенсивний обстріл позицій, що був наказ відійти. Бодай 500 метрів. Ми відійшли й зрозуміли, що кілька людей не встигли чи не почули команди. Вирішили повернутися по них двома автівками. Я їду за кермом, біля мене – командир розрахунку. Немає його бійця, і він викликає того по рації: "Де ти, "Фіне"? Виходь на дорогу, бо ми тебе не бачимо". Той відповідає: "Ви щойно мене проїхали, вертайтеся". Їдемо назад, Фін рухається нам назустріч, йому під ноги падає снаряд і вибухає. 30 метрів від нас. У другому джипі, який був за 5 метрів від Фіна, повилітали всі вікна. Ми думали, що загинув. Однак його контузило, жодної подряпини. Зраділи шалено. Почувалися каскадерами фільму з Ван Даммом. Це навіть було красиво. Хоча всім міг бути гаплик.

Коли займаєте позиції біля села, яке звільняєте, – окопуєтеся?

– Найчастіше це дві посадки. В одній – ми, а в другій – через поле – рашисти. Ти не маєш змоги часто підвозити боєприпаси, туди не доїжджає жодна кухня, щоб мати бодай окріп для чаю. Ворожа артилерія часто працює вдесятеро інтенсивніше за нашу. Наші воєначальники пояснюють це тим, що ми б'ємо для стовідсоткового влучання, а ворог – бо має купу снарядів: не завжди влучно, але багато.

Робите зачистку, коли відбили населений пункт?

– Село Курдюмівка вже кілька разів переходило з рук у руки. Алгоритм такий: ми їх виб'ємо звідти, закріпимося. За якийсь час ворог вибиває нас. Наше завдання стримати тут якнайбільше російських військ. Вагнерівців, чмобіків – зупинити всіх, хто преться. Коли почався наш контрнаступ на Харківщині, а потім на Херсонщині, то на Донецько-Луганському напрямку зрозуміли, що ми недаремно тримаємо оборону. Якщо завтра наше стримування ворога поможе звільнити Гуляйполе, Мелітополь чи Бердянськ, це буде правильно. Далі треба підбиратися до Маріуполя й для початку загнати кацапів у Крим. Звідти – геть у Москву-матушку.

Чого найбільше боїться український воїн?

– Що якась курва знов придумає з кацапами перемир'я. Що ми вийдемо на лінію розмежування до 24 лютого і знову загрузнемо в брехливих обіцянках Росії. Вірю, що громадянське суспільство цього не дозволить. Маємо повністю вибити кацапів з української землі. Нам до снаги зробити це до кінця наступного року. Сподіваюся за рік випити за нашу перемогу й суверенітет.

Вам вистачає амуніції і боєкомплектів, щоб давати вогневу відсіч ворогу?

– Щось є, чогось немає. Воюю у своїх берцях із 2015 року. В армії не знайшлося зимових 46-го розміру. Коли повернувся з першої війни, добре їх помив, начистив кремом і поставив у шафу. Те саме з камуфляжними костюмами й зимовою курткою. Я дядько великий, тож не нарікаю. По засобах ураження хотів би мати міномети, "Стугни" і "Корсари" для підрозділу. Вони в нас мусять бути, але їх немає. За військовим квитком, я – оператор Javelin. Але я його в очі не бачив. Утім, не маю жодних претензій. Є робочий РПГ – і добре. Хлопці із сусіднього підрозділу подарували NLAW. Уже веселіше. Треба більше західної зброї. Має працювати артилерія, а піхота – тільки зачищати звільнені міста й села.

Зарплати вистачає, щоб докупити те, чого бракує?

– Можемо собі дозволити таку радість. Нині нам бракує планшета для ефективного коригування вогню артилерії. Він коштує десь 8 тисяч. Скинемося по 2 тисячі та й купимо. У мене мікроавтобус Merсedes Vito. Він мій і не стоїть на балансі підрозділу, тож солярка на нього не передбачена, але дають потроху. Втім, нею добре заправляти танки, а не Merсedes. Якщо є змога, їду на заправку за 20 кілометрів і заливаю повний бак. Хлопці тратять половину своїх зарплат на ремонт коліс, амортизаторів, вікон і фар. Я публічна особа, мені іноді скидають якісь кошти: хтось 50 гривень, а хтось 1000. Ними перекриваю потреби в підрозділі. Певною мірою це війна за власний рахунок, але воювати треба. Грошей, які йдуть на оборону життя, гідності й незалежності, не шкода. Українці витрачають мільйони на допомогу армії, й це правильно.

Як називаєте цю війну?

– Це народна війна. Якщо спричинимо розпад Росії на 10 частин, ми убезпечимося від неї на століття вперед. Світ має роззброїти Росію й забрати ядерну зброю. І заборонити мати збройні сили, як Японії після Другої світової. Україна має зіграти першу скрипку цієї перемоги. Страхи про те, що Росія, як колись Радянський Союз, розпадеться на 15 мінідержав з ядерною зброєю в кожній, безпідставні. Не треба нічого боятися, просто добити скота. Як писала колись Новодворська, Росія має існувати в межах Володимирсько-Московського князівства.

Підтримуєте петицію до президента, щоб український воїн служив тільки рік?

– Ні. Чому саме рік? І чому є обмеження за віком? У мене в теробороні був товариш зі Львівщини. Йому 63. Хотів у армію, але його не взяли. Де справедливість? Я сиджу тут і маю зарплату 100 тисяч, а він їздить добровольцем за свій рахунок. Нащо мені тут мобілізований 25-річний хлопчина, який хоче до мамці в Португалію? Я дбатиму, щоб він уцілів, але я йому не нянька. Краще я обійдуся без нього, а він нехай волонтерить із Португалії. Армія – це не покарання, а честь і нагорода. Вручати повістки на дискотеках немотивованим хлопцям – це дурня. Вони не солдати, а гарматне м'ясо тут не треба.

Скільки машин потрібно для дієвого автопарку підрозділу?

– В одному з боїв уламками посікло три автомобілі. За два тижні ми в полях розбили сім. Мій брат прислав амортизатори до моєї машини. Ще треба "кольчуга" – захист на двигун. Посічені колеса полатав. У полях попри посадки проходили танки. Вони лишили після себе колії. Тепер ті замерзли. Ми їздимо через них на легких джипах. Оминути їх неможливо, бо глибокі. Ти повзеш пузом по них і дереш усе на світі – вихлопні, двигун і захист. А їхати треба: маємо доставити солдатів і зброю. Крім того, постійні обстріли.

2014-го ви казали, що в українцях прокинувся ген воїна. Які зміни відбулися 2022 року?

– Гадаю, ми могли б досягати таких перемог, як тепер, іще 2014-го. Треба було заходити в Донецьк і Луганськ та бити москалів. 2014 року мене в'язали по руках і ногах і змушували сидіти в Пісках. Не дозволяли рухатися ані на сантиметр уперед. Щойно я проявляв ініціативу, що можу зайти в Донецьк і почати вуличні бої, мені казали: це твій особистий вибір і ризик. Командири бригад говорили: ми тебе не підтримуватимемо, маємо інший наказ. Я розумів: без вогневої підтримки артилерії наш добробат знищили б за день-два. Ми могли, але не спробували. Ми жодного разу не вистрілили у Криму. З 2015-го по 2021 рік не підірвали жодного моста. Не влучили в жодну російську військову частину. Хоча могли посилати туди ДРГ. Чи були люди готові це робити? Так. Чому це не робилося? Не було політичної волі. Тепер вона є, і це основна зміна. Тепер цей ген воїна розкривається на повну силу. Тому найголовніше – не зупинити цього процесу.

Як саме?

– Розгромити Росію, не залишивши й сліду. Я хочу особисто спалити Третьяковську галерею. Не хочу повертати жодної картини. Зимовий палац та Ермітаж мають бути стерті з лиця землі разом із Цоєм, Висоцьким та іншим непотребом. Годі нам "хороших русских", після яких заходять танки. Якби Висоцький чи Шукшин жили нині, вони підтримали б Путіна. Москви й Пітера не має існувати. Крапка.

Чого досягла російська культура?

– Поразки. Вона не впоралася зі своїм народом. Замість того щоб описувати росіян, їхні письменники мали впливати на них. Дати життєву та життєздатну парадигму. Росіяни не спромоглися стати самодостатньою нацією, вони зазіхають на мою хату й сало в ній. Вони мали би жити своїм, а не нав'язувати дикунські звичаї іншим. Їхні цвєтаєви й ахматови не впоралися. Не час перекладати Достоєвського та ставити в Театрі Франка. Пора нарешті побачити своїх письменників. І повторити за Хвильовим: "Геть від Москви!" Передовсім – духовної.

Відчуваєте себе частиною сучасного літпроцесу?

– Я розминувся з укрсучлітом. Йому немає ніякого діла до мене. Зрештою, мені до нього теж. Я вже чотири роки не мав жодної презентації. Повертатися з війни й готувати чергову книжку не буду. Тобто вона може статися, а може, й ні. Мені байдуже. Якщо я її відчую, то напишу. Я зробив у літературі не все, що міг, але все, що хотів. Може, моя творчість із часом стане потрібнішою, хтозна. Для кожної трипільської культури потрібен Хвойка, для кожного Холодного Яру – Роман Коваль, який його перевідкриє. Якщо хтось колись перевідкриє Гуменюка, добре. Не буде цього, отже, не судилося.

Утім, нові вірші таки з'являються у вашому фейсбуку.

– Я ж не можу заборонити віршам приходити. Втім, я поки що не відчуваю цієї війни у форматі роману чи збірки поезій. Ми маємо вбити всіх ворогів. А потім думати про літературу. Так сталося, що 2014-го мої "Вірші з війни" були першою книжкою з фронту. Станом на грудень 2022-го, маємо 800 книжок, написаних ветеранами. І слава Богу. Я казав літературному критику й воїну Богданові Пастуху: пиши роман про війну, бо нема кому написати глибоко й усеохопно. Мало мати бойовий досвід і бути героєм війни, потрібен літературний хист. Нам потрібен український Гемінґвей. Це складна історія, але вона необхідна. Всі хвалять Артема Чеха. Кажуть, ніби він може написати таку епопею. Прекрасна мілітарна поезія в Олени Герасим'юк.

В одній із недавніх поезій ви пишете: "Земля / Тримаємося за неї / Добре в ній". Уже не "вгризаємося", як у "Заповіті" 2014-го?

– Тоді було важливо зачепитись і вгризтись у свою землю. Втриматися. Щоб нас вітром не здуло як націю і як конкретний підрозділ. Щоб ворог нас не вибив. Тепер ситуація інша. Ми вже настільки вкорінені в цю землю, що нас ніхто не посуне. Ми ховаємося в ній, як маленькі діти, щоб перечекати атаку, а земля нас оберігає, як мати.

 

У грудневому вірші ви пишете: "Спостерігає / Минає година / Дивиться в приціл / Стріляє. / Три ночі намагається пригадати / Що він думав / Поки летіла куля". Про що думалося тоді?

– Тут усе накладається. Твої християнське й гуманістично-гуманітарне Я. Всі вони – це ти, але кожне може іноді брати гору й реагувати по-різному. Однак усе-таки цікаво: ти піймав ціль і вистрелив. Часто не знаєш, чи влучив. Хоча це ще можливо. А от убив чи ні – точно не можеш знати. Виникає думка: хто це був, скільки йому років? Це кончений бурят чи шахтар із сусіднього "посьолка"? Із цих роздумів можна розвинути цілий роман.

Що допомагає триматися на війні?

– Прийшла посилка з дитячими листами. Побратим сидить удосвіта: читає і плаче. Такі речі – важливі. Нині прийшла посилка зі Стрия. Недалеко від нас Краматорськ, Костянтинівка й Дружківка. Там, хоч і чути бахмутську канонаду, але люди живуть повноцінним життям. Я був здивований, що в Дружківці їхав трамвай. Не знав, що такі маленькі містечка мають колії. Важливо, як формується твій колектив. Чи це екіпаж танка, чи розрахунок гармати. Є певна кількість людей, які працюють разом. Командир, навідник, кулеметник, механік. Люди мають підходити одне одному. За віком, принципом земляцтва.

У вашому підрозділі є порозуміння?

– У нас служили двоє хлопців із Тернополя. Один має псевдо "Гриб", а другий – "Тік-Так". Першому 35, другому – 37. "Тік-Так" – кулеметник. Здружилися, як брати. Два тижні тому виїхали на позиції – й по них прилетіло. Тоді ворог знищив два наші кулеметні розрахунки. "Гриб" устиг сказати, що "Тік-Так" – трьохсотий. Той був весь у крові й непритомний. Вони 15 хвилин кликали медиків. Потім їх 20 хвилин везли. Дорогою чи в лікарні "Тік-Так" помер. Перед тим ми разом їздили. Самому в зоні бойових дій їздити не можна. Сидів у машині поруч з автоматом. А в будці за нами – решта хлопців. Дорога довга – говоримо. Питаю: "Ти одружений? " Каже: "Так". "Дітей маєш?" – "Троє хлопців-школярів". Дивуюся: "Чого ж ти поперся на війну? " Відповів: "Якби мої діди встали й побачили, що не воюю, побили б мене буками". А в день бойового виїзду на позиції він нагрів води, помився й убрався в чисте. Сказав: "Козаки перед боєм так робили". За кілька годин його не стало.

Серед колег по зброї є митці, крім вас?

– Крім Сергія Пантюка, Василь-Живосил Лютий – бандурист-артилерист. Вася стріляв із малого гранатомета СПГ без навушників. Так вийшло – їх не завжди маєш під рукою. Тепер поїхав на лікування. Є ризик втрати слуху. Для барда-композитора – це основне. Якби хтось хотів допомогти йому, це був би ваш внесок у боротьбу й перемогу. Можливо, доведеться лікуватися за кордоном і недешево. У сусідньому підрозділі служить Ігор Двигало – позивний "Маестро" – теж бард. Є мої друзі-письменники Богдан Пастух і Сашко Хоменко. Золоті люди.

Після перемоги українська література поділиться на ­воєнну й мирну?

– Колишньої літератури не буде. Уже тепер неможливо писати про кохану, береги Дніпра й зоряне небо й не згадати Бучу, Ірпінь і Бахмут. Якщо це оминути, це буде гівно, а не література. І так буде щонайменше років 30. Дитяча, жіноча, любовна – все буде писатися крізь оптику війни. Ця війна зачепила всіх. Хтось воював, хтось волонтерив, хтось втратив, хтось емоційно пережив. Усе це залізатиме в текст. Не буде так, як було раніше на Книжковому арсеналі: один ветеранський намет і решта літератури. Буде навпаки.

Ваші картини мають попит у покупців?

– Почав малювати з літа 2015-го. За п'ять років написав 500 картин. 400 продав. З 2018-го по 2022-й жив із продажу картин. Невелика картина коштує 3–4 тисячі гривень. Сподіваюся, після виставки зможу продати роботи трохи дорожче. Утім, особливо тим не переймаюся. Я солдат і маю велику зарплату.

Хто доглядає пасіку без вас?

– Маю п'ять вуликів. Просив друга Івана Андрусяка. Правда, він живе за 20 кілометрів від мене й немає транс­портного сполучення. Попросив сусідку доглянути шістьох котів і трьох собак. Зрештою, думаю, що бджоли й самі якось до весни дотягнуть. Тепер зима – нельотна погода. Хтось сказав, що головний ворог бджіл – пасічник. Тому хай відпочинуть від мене.

Коли востаннє плакали?

– Хлопці увімкнули якусь нашу рок-баладу сучасну. Зрезонувало.

Яка річ із вами завжди?

– Ніж.

Перемога – це…

– Коли побратими повернулися живі додому, а країна відстояла суверенітет.

Що зробите, коли здасте камуфляж у музей?

– Зберу друзів Івана й Сергія з дітьми та дружинами. Вони щось приготують – і ми нап'ємося, як письменники. А потім заспіваємо щось ліричне.

×