Ексклюзиви
Четвер, 21 жовтня 2021 09:40

"Не можу співати російською – слова застряють у горлі"

Добре, що люди виливають агресію в соцмережах, а не на вулицях

– Завтра вранці летимо у відпустку на Кіпр. Раптово настала осінь, а хочеться ще трохи погрітися. Вчора у Львові на Форумі видавців було холодно й вітряно. А я навіть куртки не взяла. Змерзла страшенно. Досі кутаюсь у плед, – каже поетка і співачка 35-річна Тетяна Власова. Розмовляємо телефоном увечері 19 вересня.

У Львові ви презентували поетичну збірку "Ефект близькості". Про що пишете?

– Ці поезії я викладала колись у соцмережах, не плануючи книжки. А як задумала її, зрозуміла, що ці 80 віршів надто різні. А я люблю систематизувати. Тому розбила на блоки: "Історія про тебе", "Історія про мене", "Історія про місто", "Історія про країну" й "Історія про любов". Таким чином усе склалося.

Найважчий блок – "Історія про країну". Перший вірш написала під час Революції гідності. Вранці зайшла у ванну, подивилась у дзеркало – й у голові з'явився рядок: "Моя мама чує новини і дуже хвилюється". Ми з чоловіком постійно були на Майдані, мама хвилювалась і дзвонила. Вірш у фейсбуку до вечора став вірусним – його репостили тисячі разів. Люди тоді були чутливі до такого виду творчості.

Через наступний вірш мене довгий час називали дівчиною, яка написала про відрядження. Бо починався рядком: "Я в такому, бачиш, відрядженні, звідки люди приходять незрячими". Це написала, коли сталося перше вбивство на Майдані. Вірш теж розійшовся соцмережею.

Спочатку хотіла назвати збірку "Перша". Думала тиждень. А потім взяла словник психологічних термінів і знайшла там "ефект близькості". Кожен так чи інакше взаємодіє з енергетикою інших людей, навіть якщо в чомусь самотній.

  Тетяна ВЛАСОВА, 35 років, поетка, співачка, менеджерка. Народилася 16 липня 1986-го в Луцьку. Батько очолював спортивне товариство ”Колос” у Волинській області, мати – доцент кафедри фізичної культури та спорту луцького педагогічного коледжу Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. На другому курсі переїхала до Києва. Працювала журналісткою, редакторкою. Три роки була піарницею на телеканалі ICTV. Піардиректорка Одеського міжнародного кінофестивалю, вокалістка рок-гурту VLASNA. У шлюбі. Чоловік 47-річний Дмитро – гітарист. Має декоративного щура Тучу. Улюблені книжки: ”Чоловік на ім’я Уве” Фредріка Бакмана, ”Крадійка книжок” Маркуса Зузака, ”Ворошиловград” Сергія Жадана, ”Доця” Тамари Горіха Зерня. Живе в Києві
Тетяна ВЛАСОВА, 35 років, поетка, співачка, менеджерка. Народилася 16 липня 1986-го в Луцьку. Батько очолював спортивне товариство ”Колос” у Волинській області, мати – доцент кафедри фізичної культури та спорту луцького педагогічного коледжу Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. На другому курсі переїхала до Києва. Працювала журналісткою, редакторкою. Три роки була піарницею на телеканалі ICTV. Піардиректорка Одеського міжнародного кінофестивалю, вокалістка рок-гурту VLASNA. У шлюбі. Чоловік 47-річний Дмитро – гітарист. Має декоративного щура Тучу. Улюблені книжки: ”Чоловік на ім’я Уве” Фредріка Бакмана, ”Крадійка книжок” Маркуса Зузака, ”Ворошиловград” Сергія Жадана, ”Доця” Тамари Горіха Зерня. Живе в Києві

Колись ви казали, що не надто любите людей.

– Привчилася бути в соціумі, зокрема й через роботу. Комунікую з величезною кількістю людей. За день у месенджерах і на зустрічах можу спілкуватися із сотнею. Тому іноді потрібно відійти вбік і побути самій. Рятують навушники – ходжу вулицею тільки в них і окулярах. Такий захист від світу. Щоб відновитися, буває достатньо подивитися фільм, послухати музику, поспати.

Ніколи не вимикаю телефона. Люблю спілкування гармонійне. Якщо людина не подобається, можу сказати це прямо.

Місто вимагає частіших відновлень?

– Подобаються великі міста. Я не з тих, хто намагається втекти на природу. Втомлююся від такого відпочинку. Живу на восьмому поверсі й частенько з балкона спостерігаю за вулицями – багато людей і машин. Тому не можу бути в рідному Луцьку більш як два дні. Не вистачає темпу. Хочеться всіх штурхати: життя динамічне, як ви можете бути такі спокійні? Тож тікаю назад до Києва.

Мені потрібно бути всередині подій, але не завжди у вирі. На вечірках я не в центрі. Дозую спілкування, спостерігаю за хаосом. Щоб мати змогу зайти та вийти з нього, коли захочу.

Ви кілька років прожили у Львові. Відчуваєте ностальгію за цим містом?

– Коли у школі ми їздили класом на екскурсію у столицю, зрозуміла, що хочу тут жити. Батьки наполягали, щоб училася в Луцьку. Протестувала: "Хочу вступати в Києві на журналіста, а ви мене пхаєте тут на філологічний". Зійшлися на Львові. В це місто я переїхала 16-річною. Після другого курсу поїхала на практику до Києва і там залишилася. Довчилася дистанційно – бувала наїздами і за тиждень складала заліки й іспити.

Зайшла у ванну, подивилась у дзеркало – й у голові з'явився рядок

Доки мої однокурсники вивчати теорію журналістики, я працювала в пулі президента: писала для інформагентства "Укрінформ". Потім у газетах розповідала про культурні події – їздила на Каннський кінофестиваль, Євробачення, писала про концерти іноземних зірок, які до нас приїздили.

За кілька років наїлася цього. Тому пішла в піар. У цю сферу я потрапила, нічого про неї не знаючи. Довелося швидко все опановувати.

Вас у дитинстві намагалися долучити до спорту?

– Я була хворобливою дитиною і фізично не могла займатися спортом. Мала бронхіальну астму. А 1996-го, у 10 років, дивилася Олімпіаду в Атланті й мене вразила спортивна гімнастика. Захотіла стати Лілією Подкопаєвою. Але тоді я вже була застара для цього. Тому тільки вдома перед дзеркалом уявляла, що стаю на п'єдестал і отримую медаль. На тому весь мій зв'язок зі спортом закінчився.

В юності я важила на 18 кілограмів більше, ніж зараз, і мені було комфортно. Коли стало некомфортно, схудла – почала стежити за харчуванням і займатися спортом, йогою. Маю вдома тренажер. Виробила звичку щодня проходити не менш як 10 тисяч кроків.

Дієти дотримуєтеся?

– Я шалена ласунка. Раніше днями могла сидіти на тортах. На початку літа вирішила, що це залежність. Щоб позбутися її, відмовилася від солодкого. Кілька місяців обходжуся.

Готувати не вмію. Куховарить чоловік, він у цьому майстер.

Як познайомилися з чоловіком?

– Він шукав вокалістку для свого кавербенду, а я – гурт. Знайшла його оголошення на музичному форумі. Познайомилися. 2013 року одружилися. Вперше виступили на нашому весіллі. Зіграли рок.

Спочатку ми виконували кавери, а за пів року спробували записати першу пісню.

Ваш репертуар спочатку був російськомовний. Коли перейшли на українську?

– До 2014 року я була прикладом зросійщення. Не було принципово, якою мовою спілкуватися. В дитинстві читала багато російською, легко переходила з однієї мови на іншу. Більшість мого оточення було російськомовним, тому і я теж.

Ми мали цілу пісенну програму російською. А от коли почалася війна, на якомусь із концертів у Києві я раптом зрозуміла, що не можу співати цією мовою – слова застрявали в горлі. Наступного дня зробила інші тексти до цих пісень – десь переклала, десь створила нові. Наша програма стала українською. Пишаюся, що зараз пишу тільки рідною мовою.

Наскільки масові були зміни в медійному середовищі за ці сім років?

– У всіх є своя бульбашка, й ми можемо робити якісь висновки тільки в її межах. Але я боюся залишатися тільки в ній. Тому часто "ходжу наліво" та читаю пости й коментарі користувачів з інших сфер. Треба слухати думку людей, які мислять інакше, вести з ними діалог. Іноді встряю в суперечки. Але в будь-якій дискусії ніколи не кажу людям, що вони не праві. Вважаю за краще показати, яке класне українське, а не забороняти російське.

Цього року програма Одеського кінофестивалю зосереджувалася на українському кіно.

– Ми повністю змінили формат. Уперше Одеський кінофестиваль проходив із фокусом на українське кіно. Була одна програма – національний конкурс. Звісно, це певною мірою наслідок пандемії – не всі іноземні гості змогли б до нас приїхати. Але це і свідоме рішення, бо фестиваль присвятили 30-річчю незалежності України.

Які ваші улюблені українські фільми?

– "Додому" Нарімана Алієва, "Атлантида" Валентина Васяновича, "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча й "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик. Спочатку не вірилося, що вони можуть так зачепити.

Літературне й музичне українське середовище відкрите для нового?

– Навіть надміру. Зараз кожен може стати письменником чи музикантом. Наприклад, написати пісню "кров-любов-кеди-напівкеди", викласти в тікток і отримати мільйони переглядів. Це не завжди добре, тому що страждає якість. Я за те, щоб була певна фільтрація, бо нам треба виховувати смаки.

Готувати не вмію. Куховарить чоловік

Якщо людині подобається слухати російський шансон, то не можна їй це заборонити. Але можна показати іншу музику. Подібну, але кращу. І тоді людина зробить висновки.

Мене кілька разів за літо запитували, хто такий Сергій Жадан. Про нього нічого не знали. А я, сидячи у своїй бульбашці, думала, що це ім'я відоме всім.

Треба ці бульбашки між собою єднати.

– Тому я іноді заходжу в чужі спільноти. Сьогодні багато читала про прайд. Із коментарів зрозуміла, що потрібно ще багато пояснювати, що прайд – це не про те, хто з ким спить, а про права.

Хейтери для мене стають феноменом соцмереж. Людина, з якою маємо купу спільних друзів, раптом пише, що всіх цих "гоміків" треба розстріляти. Запитую: "Ви бажаєте людям смерті? Хочете їх розстріляти просто за те, що вони інакші?"

Можливо, добре, що люди виливають агресію в соцмережах, а не на вулицях. А з другого боку, лякає, що її забагато.

У вас теж є ненависники?

– Так. Буває, пишуть щось неприємне про мене в соцмережі, а коли зустрічаємося на вулиці, ніяковіють. Дивлячись в очі, не можуть повторити написаного. Кілька людей то банять мене, то розбанюють. Коли заходжу на їхні сторінки з іншого акаунту, там серія постів присвячені мені, з моїми віршами і фото.

Довгий час жінка з Луцька запевняла всіх, що я – наркоманка. А ми навіть не знайомі. Ще один чоловік всюди пише, що я – бездарність. Мене це навіть розважає. Люблю поскролити стрічку в мережі. Але коли подібного забагато, йду дивитися серіал.

Ніколи не хотіли виїхати з України?

– Іноді хочеться, що гріха таїти. Не битиму себе в груди, що в нас усе прекрасно. Та не поїду, бо це моя країна. Робитиму все, щоб вона ставала кращою. Але розумію тих, хто наважується їхати за кордон. Так зробили багато друзів. Тепер люблять Україну на відстані.

Насправді це болючий момент – важко розривати зв'язки тут і шукати себе десь за кордоном. Не всім це вдається.

Може створювати міжнародні проєкти

– Якось Євгенія Чуприна, я і Таня зустрілись у столичному кнайп-клубі "Купідон", – розповідає координаторка театральної сцени фестивалю "Ше.фест" 35-річна Єлизавета Красніченко. – Говорили про її майбутню книжку. І вона каже: "А давайте організуємо якийсь захід у "Купідоні"? Ми з Євгенією були не проти. А за кілька годин Таня створила спільний чат у фейс­буку, де ми почали організовувати поетичний двіж. Наступного дня була сформована програма. А за кілька днів запустили рекламу.

Таня – людина дії. З її легкої руки за лічені дні організували фестиваль урбаністичної поезії "Купідон". Після його проведення ще довго отримували позитивні відгуки від учасників і гостей.

– З Тетяною ми працюємо з 2018-го, – каже генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Анна Мачух, 35 років. – Вважаю її однією з найталановитіших піар-директорок на українському ринку. Вміє не тільки керувати великими командами, планувати й реалізовувати піар-стратегії на всі випадки життя, а й надихати і мотивувати всіх навколо. З нею можна створювати проєкти міжнародного масштабу.

Зараз ви читаєте новину «"Не можу співати російською – слова застряють у горлі"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі