Навіть дні народження не святкують. Бо всі зайняті

Японець Хіросі Катаока 13 років живе в Україні

28 листопада на вулиці сніжить. Доки чекаємо Хіросі Катаоку біля Інституту філології Університету ім. Тараса Шевченка, двірник втретє відгортає сніг на доріжках.

На прохідній вузу – затор, закінчилась перша пара. Впускають тільки за студентськими квитками. Хіросі Катаока телефонує, що він – не в університеті. Запрошує до рок-кафе "Шалена мама".

Замовляє еспресо. Коли відповідає на запитання, постійно повторює "маа" – "як це?" японською.

Як познайомилися з Україною?

– 2001 року поїхав до Петербурга на два місяці. Там є дуже хороший етнографічний музей. Ходив туди кожного дня. Там був відділ українського фольклору. Навіть не уявляв, що він є окремо, бо в Японії зовсім не було інформації про Україну. Хіба знав, що є така країна.

Приїхав сюди 2003-го на стажування. На паспорт-­контролі запитали, де живу. Відповів, що в гуртожитку Київського університету. Прикордонник запитав, якого. Я розгубився. Зі мною був друг, який трохи знав про Україну. Він пошепки підказав: "Шевченка". Я тоді не знав цього прізвища. Ні поета, ні футболіста.

В Японії ви здобули освіту російського філолога. Чому перейшли на українську?

– Колись думав, що російська – це слов'янська культура. Не знав, що є окрема – українська. В Японії під впливом пропаганди Радянський Союз був тотожний Росії. Побачив, що українська культура суттєво відрізняється від російської: орнаменти, головні убори. Перший літопис був у Києві й Софійський собор – теж в Україні.

Тут залишилося багато традицій, культурної спадщини. В Європі вже такого не знайдеш, можливо, частково – в Румунії.

 

Важким було рішення перебратись до України?

– Я твердо вирішив. Два роки збирав гроші на цю поїздку. Вчився у докторантурі й працював у магазині.

Батько сказав, що то – моє життя, і маю вирішувати сам. Мама підтримала. У нас є приказка: "Якщо любите свою дитину, то виганяйте її". Їдь за кордон і спробуй вижити.

З якими труднощами стикнулися по приїзді?

– Японія – комфортна країна. Там усе дуже швидко відбувається. В Україні завжди доводилося чекати. То немає касира, то начальника, і кажуть: "Чекайте. Скоро буде". А я ще й погано знав мову. Треба було когось просити про допомогу. Було дуже не зручно.

Але це у 2000-х. За останні два роки система змінилася. Можна швидко все зробити.

Що найважчим було у вивченні української?

– Фонетика. Дуже важко було вимовляти слова з пом'якшенням. Наприклад, гілля, життя. Ще й відчував вплив російської: я ж здобув освіту російського філолога. Між російською й українською – велика різниця у вимові. До того ж у всіх регіонах українська – різна.

Пішов на мовні курси для іноземців, я був там один. Через місяць їх закрили. Орендував кімнату в бабусі й дідуся. Просив їх говорити зі мною українською.

В Одесі був випадок. Дуже хотів пити. Зайшов у магазин. Кажу до продавщиці українською: "Дайте мені, будь ласка, водички". Налили у склянку. Подумав, що то одеський стиль. Схопив і п'ю. Гірко в роті. Потім доходить, що то – не водичка. Налили водочки, а не водички. Неправильно поставив наголос.

Ви подорожували Україною, збирали фольклор. Як реагували люди?

– Селяни ніколи не бачили японців, але я говорив, принаймні намагався говорити, їхньою мовою – українською. Спершу довелося спілкуватися з ними через горілку. Потім потоваришували, їли сало. Поринули в українську традицію. Враження від людей було дуже приємне. Тому не боявся ходити сам по селах.

Побував в усіх областях, окрім Полтавщини, Сумщини, Луганщини і Криму. Під час Євро-2012 у Донецьку працював перекладачем. Спілкувався з усіма українською. Люди спершу сміялись, але всі гарно відповідали.

Чого вам не вистачає тут? За чим сумуєте?

– За якісним життям. У Японії зручно жити. У Києві, наприклад, важко знайти хорошу і свіжу рибу. Але мені подобається оселедець. В Японії є подібні, однак з оливою – немає. Це дуже смачно. Коли до мене звідти приїжджають, то всіх пригощаю.

Що вас тримає в Україні?

– Японія – системна країна. Якщо не працюватиму регулярно, то це буде великою проблемою. Там комфортно, але не цікаво. А в Україні можна відчувати справжнє життя. Спілкуюся з друзями, гуляю. В Японії ж навіть день народження не святкують. Бо всі зайняті.

Японці дуже працьовиті. І думають, що краще перепрацювати. Через це високий рівень суїциду.

Чому не звільняються, якщо сильно перепрацьовують?

– Для українця це нормально – взяти й піти. Втекти від цього. А японець каже: "Це – моя робота. Хто її виконає, крім мене? Коли втечу, комусь буде гірше". Такий японський характер: моя робота – це моє життя.

Він допомагає вам тут?

– Спершу важко було. Адаптація зайняла півроку. Але я змусив себе жити з українцями, вчити мову. Винаймав кімнату у 80-річної жінки в Києві. Вона щодня робила якісь зауваження.

Купив помідори. Питає: "Де купив?" Кажу, в магазині. Вона: "Не можна". Треба було їхати до далекої станції метро і там брати, бо дешевше. Тоді кілограм коштував 2 гривні. Але на метро туди-назад – і вже одна гривня. Немає економії. Намагався пояснити їй, що немає сенсу платити за транспорт. Краще купити в магазині біля будинку. Але вона не розуміла мене.

Чим наші країни подібні?

– У нас майже однакові новорічні обряди. В Японії старий Новий рік – 15 січня, у вас – 13-го. Діти в селах ходять на поле й б'ють землю – виганяють пташок.

Напередодні старого Нового року було заведено палити вогнище. Господиня гарно прибирала піч. Потім ішла до того вогнища, приносила його частинку й кидала в піч – спалахував новий вогонь. В Японії було так само.

Дерев'яні будинки в Карпатах дуже нагадують японські.

Японці та українці поважають природу.

Що в Японії знають про Україну?

– Багато українців зараз живуть у Японії. Недавно відкрили в префектурі Токіо Українську православну церкву Київського патріархату.

Вже п'ять років у третій четвер травня українці проводять День вишиванки. Одягають їх і йдуть парадом. Для японців орнамент вишивки дуже привабливий.

Плануєте повертатись чи залишитесь в Україні?

– Не можу ще сказати. Батьки постаріли і кличуть додому. Але я полюбив Україну й не хочу повертатися. Раз на рік їжджу до Японії.

Куштували самогон?

– Достатньо пив, мені він подобається. Але багато не можу. Колись жив у дядька на Троєщині. Відчиняю двері й чую дивний запах. Заходжу на кухню. Питаю: "Що робите, дядьку Миколо?" Він: "О, Хірошик, зараз будемо робити самогон. На! Тримай деталі". Запитую, звідки деталі (самогонний апарат. – Країна). Бо не бачив їх у квартирі. Він розказує, що роздав їх по всьому будинку – щоб коли приїде міліція, його не арештували.

Дядько Микола пояснив, як усе робити. Пили потім, було дуже смачно. У важкі часи я знаю, як заробити.

Як живеться на зарплату викладача?

– Маю 5 тисяч гривень. 2012 року це було майже 500 доларів, зараз – десь 200. У мене є диплом кандидата наук. Але за нього доплачують тільки 200 гривень.

В Японії комфортно жив би, якби викладав у Хонцю. По приїзді в Київ дуже допоміг мій керівник Лідія Францівна (професор кафедри фольклористики Лідія Дунаєвська. Померла 2006 року. – Країна). І я вирішив сприяти студентам, які мріють поїхати до Японії вивчати культуру чи мову. Домовився з шістьма тамтешніми університетами про програми обміну. Кожного року 12 студентів їдуть на стажування.

Торік із візитом в Україні був прем'єр-міністр Абе-сан (Сіндзо Абе. – Країна). Він не зміг зі мною зустрітись, але з його дружиною ми спілкувалися. Для мене це була велика честь.

Чим відрізняються українські студенти від японських?

– Вони дуже працьовиті, але завжди шукають простіших шляхів. Хочуть результату якомога швидше. Японці рухаються поетапно, роблять усе за визначеним алгоритмом.

Яка у вас найбільша професійна мрія?

– Хочу писати про український фольклор. І підготувати японською підручник про українську культуру. Перекладаю "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського. Дуже подобається цей твір.

Мрію відкрити кафедру українознавства на батьківщині. Торік в університеті Кобе читав перший в історії Японії курс про Україну. 29 студентів прослухали 15 уроків. Була й лекція про Майдан. Вони не знали справжньої ситуації. Я дуже конкретно це пояснив. Реакція була хороша.

Раніше ви казали, що шукаєте наречену в Україні.

– Поки неуспішно. Але українські жінки дуже вродливі. Ще вони дуже самостійні.

В Японії багато феміністок. Вони не дозволяють собі прямо показувати: я – жінка. Несе великі сумки, однак не може сказати чоловіку: будь ласка, допоможи. Тому що ваша справа – це ваша справа.

В Японії жінки повинні пристосуватись до системи цінностей чоловіка. І при цьому бути незалежними. Через це їм важкувато. В Україні – навпаки.

Чим живете, крім роботи?

– Сам гуляю по Києву. Люблю спілкуватися з працівниками магазинів. Спостерігати за природою і атмосферою міста.

Ви релігійна людина?

– Я буддист і трохи синтоїст. Коли в Японії – на Новий рік обов'язково йду в синтоїстський храм. Але мій похорон, певно, буде в буддистському. Синтоїзм – це не релігія, а філософія. Це означає поважати природу.

У Києві подобається ходити в православну церкву у Видубицькому монастирі. Вона маленька, але атмосферна. Люблю Софійський собор – за малюнки і фрески.

Українське громадянство отримали?

– Ні. Тому що тут такі закони. Якщо одружуся з українкою і проживу з нею два роки, тоді зможу отримати довідку. Або якщо народиться дитина з українкою, то отримаю громадянство.

Хоча багато японців кажуть: Катаока-сан – більше, ніж на половину, українець.

×