Українці соромляться економити, бо вважають це ознакою бідності
"Удень ми красиві, увечері розумні" – сповіщає банер на стіні перед входом у коворкінг "Шити легко", який Поліна Башкіна відкрила 2016-го. Вона зустрічає в довгій сукні з квітковим принтом і бавовняній масці з тієї ж тканини. Організований нею простір для творчості має два поверхи: на першому – зона для шиття, на другому – для лекцій. Стіни насичених кольорів морської хвилі, салатового, жовтого сусідять із фактурною цегляною кладкою. Дзеркало на пів стіни і невеликий подіум дають змогу роздивитися себе в дальній перспективі.
– У це приміщення переїхали недавно. Тепер є цілий поверх, щоб реалізувати проєкт школи саморозвитку "Жити легко". Це моя культурна філософська віддушина: кінопокази, концерти класичної музики, лекції філософів, літераторів, культурологів, квартирники з бардівською піснею.
Вам подобається міксувати різні сфери життя?
– Для мене це як мистецтво. Як стрічки Мебіуса.
Колись під час подорожей пустелею я була в оазисі Сіва, де Олександр Македонський отримував пророцтво від оракула. Там немає електрики. Господар невеликого готелю сказав: "Давайте мені свої речі. Я з'їжджу в місто і попрасую".
Так вирішили створювати одяг, що не мнеться. Пішла на курси шиття. Вони були організовані жахливо. За два місяці вирішила створити свої.
Як вашому бізнесу вдається виживати під час карантину?
– Безумовно, спад є. У кризу з колосальним фактором невідомості на курси записуватися не поспішають. Люди витрачали гроші на їжу й інтернет.
Восени буде друга хвиля коронавірусу. Розробили стратегію: використай літо, щоб набути нової професії, яка прогодує у кризу. На карантині наші викладачі заробляють, шиючи на замовлення – від масок до одягу. Речі, звісно, не перша необхідність, але їх замовлятимуть.
Я давно не отримувала такого задоволення від життя. Карантин нагадав дитинство, літні канікули. Коли забуваєш, яке число на календарі й не дивишся на годинник. Люди скаржаться, що перші дні не знали, де себе діти. Їли, пили, спали, дивилися кіно і відчули, що деградують. Я кілька днів теж прокидалася о 15:00. Почало шкрябати почуття вини. А потім вирішила: це ж так приємно – навчитися слухати свій організм, коли хочеться – спати, їсти, читати чи писати. Це новий рівень відчуття себе і свободи.
У різних сферах ви теж шукали свободу?
– Так. Перед тим була змученою, загнаною, знесмисленою. Тому невідомість, у яку йшла, ставала спасінням. Здавалося, все добре: улюблена робота, зарплата в тисячі доларів, квартира в центрі Києва, BMW. Але потім ніби побачила себе збоку і замислилася: на що я витрачаю життя?
Зміна професій дала вам відповіді?
– Люди бояться залишитися без коштів. Але вони переоцінені. Я мала купу грошей і не розуміла, куди вони розходяться. Не ходила по клубах, не обідала в дорогих ресторанах, не купувала брендового одягу. А гроші витікали, як пісок крізь пальці.
Коли я пішла в нікуди, виявилося, гроші потрібні лише на проїзд, інтернет і мобільний зв'язок. Їжа: є мамина консервація, паста, яку колись привезла з Італії, є побачення, на яких завжди нагодують. Єдине, де не обійтися без грошей, – подорожі.
Уперше заробляла фізичною, а не розумовою працею. Це було нове.
У хоспісі щодня спостерігала, як люди вмирають. Бачиш чоловіка чи жінку, а наступного дня – порожнє ліжко і вузлик речей. Розуміння, що ти робиш щось потрібне в цьому механізмі – миєш підлогу чи годуєш хворого, – давали енергію.
Я думала, там люди переоцінюють життя. Та чула: "Я правильно жив, одній дитині купив квартиру, другій, усе життя працював". Перед смертю нікому не хочеться зізнаватися, що робили щось не так.
Чому вирішили пожити в монастирі?
– Хотілося налагодити стосунки з Богом. Звичайно, не конче робити це в монастирі. Але я мала знайти 12-ту професію. Пропонували акушерство – асистувати на пологах. Була на восьмому місяці вагітності, але пологовий мене не цікавив.
Не буду лукавити – благодаті і святості там не зустріла. Але навчилася притихати. Намагалася прийняти строгі правила. От тільки продовжувала ночами з ліхтариком під ковдрою читати книжки. Час від часу мене викривали й забороняли це робити. Я відчувала протест. Але врешті знайшла спокій.
Які професії сподобалися?
– Робота з астрономами і вченими-генетиками. Перші вивчають світ угорі, другі – речі мікроскопічні. Це дало відчуття масштабу в обидва боки.
Ви об'їздили пів світу. Розкажіть про мандрівки.
– Частково це була цікавість, частково – тікала від себе. За 17 років побувала в Єгипті, Індії, В'єтнамі, Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Словаччині, Словенії. Норвегії, Фінляндії, країнах Балтії, Шрі-Ланці.
В Індію потрапила у 23 роки. Поїхала з другом, але він почав грубіянити, і наступного дня ми розійшлися. Довелося самій оплачувати послуги таксиста.
Під час екскурсії до будинку Миколи Реріха через сильну спеку зняла кофтину, талія трохи привідкрилася – в Індії це вважається непристойним. Почула за спиною громоподібний голос російською: "О, цю дівчину не відпустимо, з собою заберемо!" Озираюся і бачу високого сивого чоловіка років 70. То був російський посол. За кілька днів подзвонили його помічники: "Якщо не поїдеш із ним на вечерю, нас звільнять". Посол виявився не дуже цікавим співрозмовником, але поводився ввічливо.
На вечері мені порадили стерегтися свого водія: "Минулого тижня туристку з Німеччини тут зґвалтували й пограбували". Ще й таксист почав дивно поводитися: намагався зайти до мене в кімнату й залишитися ночувати під різними приводами.
Росіяни запропонували поселитися в їхньому готелі. Пили по-чорному. Вночі Трубніков напідпитку починав ломитися до мене в номер. Вдень, коли тверезішав, вибачався.
На Шрі-Ланці вперше побачила океан. Хвилі настільки сильні, що ризикуєш життям, запливаючи на глибину. Я пірнала і пропливала під хвилями, доки не опинялася у спокійній частині. Для мене це стало метафорою. Я часто змагаюся з вітряками. Дію напряму – без хитрості, без дипломатії. Так втомилася від цієї війни, що вирішила: можна ж пірнати під хвилі.
Говорячи про карантин, ви згадали безтурботне дитинство. У вас воно було таким?
– У мене погана пам'ять, з дитинства залишилися тільки уривки. Зате маю незвичні вміння. Одного разу виграла в казино завдяки віщому сну. Наснилася цифра, на яку треба поставити. Знаю за кілька хвилин, хто мені подзвонить, можу руками знімати біль, тримати предмети на тілі. Маю сильне біополе.
Поліна бере пластикову ручку і вертикально прикладає до руки, катає її по долоні. Ручка не падає.
Чим зацікавила книжка Вішена Лак'яні "Код екстраординарності", яку ви озвучуєте у своєму блозі на YouTube?
– Вона часто траплялася мені на очі. Читаю цю книгу і відчуваю певний сором, колосальне відторгнення цієї хвилі експертності, яка модна зараз. Йдеться про вміння бути не таким, як усі. Кожен другий вважає себе спеціалістом. Людей переконують: "Не сумнівайся у своїх уміннях. Один раз поголодував – вже можеш навчати інших". Псевдоексперти вчать, як написати книгу за три місяці. Чи має вона цінність, нікого не хвилює. Сучасний експертний мас-маркет викликає в мене колосальне відторгнення. Книжка Лак'яні дотична до нього. Прочитати таку – як з'їсти фастфуд.
У нас мало професіоналів?
– Неймовірно мало. Два роки тому вирішила перестати критикувати. Але днями прибиральниця залишила столи зі слідами кави і непомитий посуд – я не змогла стриматися. У такі моменти хочу робити справу, за яку відповідатиму сама.
Ви працювали політтехнологом. Комфортно було в цій сфері?
– Мала кілька виборчих кампаній: президентська, парламентська – в Україні й Молдові, вибори мера в Світловодську Кіровоградської області. Політична сфера – родючий ґрунт для розвитку. Вона зробила мій інтелект пластичним.
Який образ політика добре продається?
– Проукраїнський, який уболівав за країну. Професіонал, який знає, що робити.
Ви заснували волонтерську ініціативу Energy Evolution UA. Що робили в її рамках?
– Коли почалася війна і Путін заявив, що перекриває нам газ, вирішила зайнятися темою енергоефективності: розповідати, як економити ресурси. Українці до цього не звикли. Економити соромилися, бо вважали це ознакою бідності. А ми їм дали іншу мотивацію: ви допомагаєте країні стати енергонезалежною.
На який вік почуваєтеся?
– Набагато старшою за свій. Живу насичено. Мала багато досвідів.
Біологічно почуваюся на 30, якщо не маю депресивного настрою. А як приходить апатія, здається, що майже мертва. Я інтроверт і не оптиміст. Коли відчуваю, що вичерпуюся, мені стає душно й тісно.
Два останніх рази, коли відчувала, що вигораю, допомогла творчість. Зрозуміла, що моїм покликанням є письменництво. Ні в чому іншому не відчуваю такого стану потоку, коли перестає існувати час, забуваю про сон і їжу. Це можна тільки з любов'ю порівняти.
Змінила імідж Генпрокуратури
– Я познайомився з Поліною Башкіною, коли був модератором і продюсером на українському телебаченні, – розповідає Сергій Васильєв, 61 рік, керівник футбольних інтернет-проєктів. – Моя програма на телерадіоканалі "Право" співпрацювала з усіма правоохоронними структурами. Поліна була прессекретарем генпрокурора Святослава Піскуна.
Пам'ятаю часи, коли цю посаду обіймали винятково статечні чоловіки. А тут з'явилася жінка з неформальним світосприйняттям. Вона змінила імідж Генпрокуратури в суспільній свідомості. Поєднувала сміливість до експериментів і відповідальність. Спілкувалася не натягнуто, без помпезності.
У ті роки все було зашліфоване. Журналіст, який приходив на пресконференцію, знав, що головне – отримати офіційний матеріал. Жартували: генеральному прокурору запитань не ставлять. Подякуйте, що він їх вам поки що не ставить. Поліна ж намагалася організувати діалог, створити таке спілкування, коли сторони чують одна одну.
Допитлива. Консультувалася зі мною і колегами: як краще, що можна зробити. Вона активно споживає і сприймає інформацію навколо себе, трансформує її в корисні ідеї.
4 
1
Коментарі