Середа, 24 квітня 2019 13:45

Нас виставили на площі для жалоби. А ми давай підкидати шапки і кричати: "Ура! Нарешті московська імперія рушиться!"

На мідних рудниках легені відмовляють через два місяці

Мав два вуйки і два стрийки – маминих і татових братів. Вони мене любили, вчили писати, рахувати і балакати по-польськи. Старший стрийко Михайло навчався у Городку в рольничій (аграрній. – Країна) школі. Казав мені: "Грицьку, ніколи не нервуйся, бо всі хвороби йдуть від нервів. Якщо тобі скажут, що падає небо, повернися й іди в другий бік". Мені було років 6, то не дуже те аналізував. А як став підростати, то зрозумів, що справді нічого нервуватися.

Через тиждень, як пішов до школи, повернувся після уроків додому. Дідо по батькові дав мені їсти, аж тут приходить Михайло. Я саме відкрив польський буквар і дивився на пана маршалка Пілсудського (Юзеф Пілсудський – польський політичний і державний діяч, засновник польської армії. Національний герой Польщі. Вів агресивну політику щодо Західно-Української Народної Республіки, 1930-го за розпорядженням його уряду на окупованих Польщею українських етнічних землях прокотилися масові каральні акції. – Країна). Михайло до мене: "Грицю, що ти дивишся на ту свиню? Виколи йому очі!" Проштрикнув їх пером. На третій день хтось це побачив і доніс директору пану Лелі. Той приходить: "Покаж ксьонжкі!" – "Якє?" – "Польськє!" Витягнув і поклав на стіл. Директор подивився на виколоті очі маршалка і спитав, хто це зробив. Спершу мовчав, а потім признався. Директор узяв дерев'яну лінійку і по кожній руці мені по 25 разів лупанув. У куті класу стояв дерев'яний трикутник із насипаною гречкою. Штани підкотив і на колінах вистояв урок. Відтоді я "полюбив" Польщу.

З дитинства був непосидючий. Село було велике – 430 дворів, а посередині – став. Батьки приходять увечері з роботи, мене нема – шукають. Дідові за це попадало. У дворі від стайні до стодоли був напнутий дріт, до якого собаку Нерка прив'язували. То дід довго не думав. Пса спускав, нашийник – мені на голову. Як батьки верталися, тато питав: "Чого ви з нього песика зробили?" Дід: "Не встигаю за ним бігати".

  Григорій ГІДЕЙ, 90 років, зв’язковий і розвідник Української повстанської армії. Народився 28 березня 1929 року в селі Завидовичі Городоцького району на Львівщині. Батьки мали власне селянське господарство. Батько був дяком. У 14 став зв’язковим Організації українських націоналістів. За нацистської окупації вчився в німецькій гімназії у Львові. Після війни вступив до Львівського медінституту. 1950-го арештований за зв’язки з ОУН і засуджений на 25 років таборів. Відбував покарання в казахстанському Карлазі та в російській Воркуті. Амністований через шість років без права виїзду. Після закінчення Московського заочного політехнічного інституту отримав роботу у відділі архітектури Воркутинської міськради. Працював там до 1987-го. Був інженером проекту тамтешнього палацу піонерів та школярів. Із 1987 року живе у Львові. Працював начальником відділу  у проектному інституті. Староста самодіяльного хору політв’язнів і репресованих ”Нескорені”, секретар комісії з визначення учасників бойових дій Української повстанської армії при Львівській облдержадміністрації. 50 років живе у шлюбі з Риммою Іванівною – російськомовною українкою. Познайомилися у Воркуті. Після одруження вона перейшла на українську. Мають двох дітей – Оксану та Мар’яну, п’ятьох онуків і трьох правнуків
Григорій ГІДЕЙ, 90 років, зв’язковий і розвідник Української повстанської армії. Народився 28 березня 1929 року в селі Завидовичі Городоцького району на Львівщині. Батьки мали власне селянське господарство. Батько був дяком. У 14 став зв’язковим Організації українських націоналістів. За нацистської окупації вчився в німецькій гімназії у Львові. Після війни вступив до Львівського медінституту. 1950-го арештований за зв’язки з ОУН і засуджений на 25 років таборів. Відбував покарання в казахстанському Карлазі та в російській Воркуті. Амністований через шість років без права виїзду. Після закінчення Московського заочного політехнічного інституту отримав роботу у відділі архітектури Воркутинської міськради. Працював там до 1987-го. Був інженером проекту тамтешнього палацу піонерів та школярів. Із 1987 року живе у Львові. Працював начальником відділу у проектному інституті. Староста самодіяльного хору політв’язнів і репресованих ”Нескорені”, секретар комісії з визначення учасників бойових дій Української повстанської армії при Львівській облдержадміністрації. 50 років живе у шлюбі з Риммою Іванівною – російськомовною українкою. Познайомилися у Воркуті. Після одруження вона перейшла на українську. Мають двох дітей – Оксану та Мар’яну, п’ятьох онуків і трьох правнуків

У польську тюрму я пОпав у 7 років. Біля нас проходила траса Львів – Самбір, а за нею була німецька колонія Вальцманівка. За перехрестям траси поляки жили, їхні діти ходили до нашої школи. Якось організував хлопців: після уроків вийшли за село і побили камінням польських дітей. На третій день приїхали два польські постерункові (поліцейські. – Країна) з Городка. Нас трьох схопили, мотузком пов'язали і відвезли до тюрми в Городок.

Люди про те розповіли батькам. З роботи вони приїхали до школи. Мама підняла крик. Хотіла, щоб батько їхав у Городок. Він відмовився: "Пізня година. Хто там із нами розмовлятиме?" Приїхали вдосвіта. Мене вивели і сказали татові: "Видер пану Пілсудському очі в букварі, б'є польських дітей. Що з нього буде?" Тато почав кричати: "Як то ти нашому батькові пану Пілсудському очі виколупав, та шляк би тебе трафив, заразо!" Ухопив мене за ковнір, розмахнувся бити, а я вирвався і втік. "Куди біжиш, марш на фіру!" – кричав мені. Заплатив штраф – 5 злотих. Корова тоді коштувала 25–30. Удома мені нічого більше не говорив.

Після смерті Євгена Коновальця (голова проводу українських націоналістів, перший голова Організації українських націоналістів. – Країна) 1938 року в село приїхав представник ОУН зі Львова. Сказав: "Ми не знаємо, хто його вбив. Але, скорше за все, у цій справі є московський слід". Пообіцяв, коли хлопцям буде по 14–15 років, їх візьмуть у молодіжну ланку ОУН. Бо "люфа (дуло. – Країна) біля скроні вирішує все".

Молодший вуйко Іван входив у СС "Галичина". На ви­школі був під іспанською границею, і німаки відправляли їх у Бродівський котел (у битві під Бродами 13–22 липня 1944 року між армією Вермахту, до складу якої входила 14-та гренадерська дивізія СС "Галичина", та радянськими військами загинули близько 38 тис. німецьких та українських вояків, ще 17 тис. взяли в полон. – Країна). Він вижив, був у підпіллі. Дав телеграму старшому брату Михайлу. Під час зустрічі той казав: "Іване, ми – українці, чому маємо захищати німаків? Най ідуть к чорту! Маєте голову, маєте зброю, організуй хлопців!" За Львовом він підбив 20 хлопців утекти до лісу. На початку 1945-го я зустрівся зі стрийком Іваном, коли його скерували у районову службу безпеки ОУН. Він із побратимами переховувалися в селі Вовчухи. Мене до них повів лісничий. Іван казав: "Москалі кругом роблять облави, а тут – ні". Я припустив, що, можливо, їх хочуть зібрати в одному місці. Через місяць село оточили, але повстанці встигли звідти вийти.

Із 14 до 20 років був зв'язковим і розвідником, мав псевдо "Шолом". Працював на кілька районів – Городок, Яворів, Рудки, Комарно і Любінь Великий. Мав виклик на Білогорщу до Шухевича (мікрорайон Львова. Там в останні тижні життя переховувався головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич. 5 березня 1950-го убитий автоматною чергою. – Країна).

Коли мене арештували, я закінчував перший курс Львівського медінституту. Подобалася хірургія. Жив на вулиці Пекарській. Приходив додому, обідав, халат під пахву – і в анатомку. Там вовтузився з трупами – кістки треба було вчити латиною і російською. Латину я знав, бо вчився у німецькій гімназії.

3 квітня 1950 року, у Великодній понеділок, мене арештували біля Порохової башти. За "ізмєну родіни" припаяли 25 років таборів і п'ять – позбавлення громадянських прав. Тоді подумав: "Мені буде 46. Скорше, Радянський Союз шляк трафить, як я вийду". 29 вересня відправили на етап. У Караганду в Казахстані везли аж до 30 грудня. У таборі питали: "Ти откуда?" – "Із Центральной Європи". – "А гдє ето?" – "Завидовичі Львовской області".

У таборі було вісім тисяч народу. Працювали у шахті й на будівництві. Мене запитали, чи маю якийсь талант. Сказав, співав у школі та інституті. Взяли до хору. Перед святами – майськими, жовтневими і новорічними – усіх хористів і артистів на місяць звільняли від роботи, щоб могли репетирувати.

У хорі співав Володимир Кудревич. Його засудили за те, що виступав за незалежну Україну і був учасником хору Олександра Кошиця (Українська республіканська капела, створена 1919 року за рішенням уряду Директорії. Того ж року хор на чолі з диригентом виїхав на гастролі в Європу та Америку. Через встановлення на українських землях більшовицької влади назад не повернувся. – Країна). Він розповідав: "Їздили по всьому світу і прославляли Україну – розказували, що є така нація і держава. Коли виступали в Лондоні, на сцену вискочив Черчилль (прем'єр-міністр Великої Британії під час Другої світової війни. – Країна) і сказав: "Я знаю, що в Європі є така нація – українці. Якби ви були такими політиками і дипломатами, як співаками, то давно мали би свою незалежну державу".

1953 року повернулися з роботи, а черговий каже: "Сталін захворів". Ми такі: "О, скоріше б його шляк трафив". Наступного дня, питаємо: "Ну що?" – "Легше не стало, але ще живий". На третій день повідомив, що полегшало. Ми всі стали злі, а наступного дня дізналися, що він помер. 5 березня нас на роботу не вигнали. Виставили на площі колонами по п'ятеро, аби слухали, як у жалобі гудітимуть фабрики й заводи. Як тільки почалося, ми давай підкидати вгору шапки і кричати: "Ура! Нарешті московська імперія рушиться!" Охоронці бігали: "Молчать, сволочі! Тихо, ми хороним свого патрона!" Наглядачі розігнали нас по бараках. Шапки зосталися на площі. Уже як пішли на обід, познаходили свої по номерах.

Думали, що почнуть випускати. Коли цього не сталося, ми вирішили підняти повстання. Не вдалося – нас почали розвозити. Посадили в товарні вагони. Боявся, щоб мене не відвезли на Джезказган (місто у Карагандинській області Казахстану. Зараз – Жезказган. – Країна) на мідні рудники. Там за два місяці легені відмовляють – і людина йде на той світ. На сьому добу привезли нас у Воркуту. 10 днів пробув на карантині й попав на будівництво теплоелектроцентралі.

1956-го мене амністували. Але три роки не мав права виїжджати із Заполяр'я.

Коли вийшов із табору, спустився до річки і пішов на міст. Побачив знайомого, якого трохи раніше випустили. Сказав, що мене шукає сестра. Не розумів, яка – моїх батьків і сестру вивезли в Тюменську область, вони звідти писали. Але таки пішов. Виявилося, це двоюрідна сестра Ганя із сусіднього села. Її чоловік Йосип теж був арештований, вийшов на волю без права виїзду. Жінка із сином до нього приїхала. Йосип і Ганя агітували мене йти на роботу. Та я наступного дня прийшов у вечірню школу. Там сиділа симпатична росіянка. Спитав, чи дозволять відвідувати заняття, щоб я повторив програму за 10-й клас. Відповіла: "Пожалуйста". Я подякував. Вона встала і подала мені руку. Як європеєць поцілував, а вона жахнулася.

Влаштувався будівельником. Тоді у Воркуті відкривали одне з відділень Московського всесоюзного заочного політехнічного інституту. Познайомився з його директоркою. Сподобався їй. Запропонувала допомагати формувати це відділення. Перевела мене в гуртожиток. Склав вступні іспити і став студентом. До нас приїздили професори й академіки з Москви і Ленінграда приймати екзамени. Через три роки, коли мені дозволили виїжджати, складав іспити в Москві. Там же захистив диплом.

На дипломну роботу розробив будівельний план 20-поверхового готелю в Києві. На екзамен пішов першим. Розповів про проект, відповів на запитання про архітектуру, електрику, труби, газ. Якась пігаліца спитала: "Какой иностранный язык вы изучали?" Я засміявся: "Якби ви спитали, який люблю язик, я вам сказав би". – "И какой?" – "Свіной і поджарений на сковородке!" Комісія – в регіт. Коли відповів, що вивчав німецьку, пігаліца почала ставити запитання цією мовою. На три відповів, а четверте попросив повторити, бо не зрозумів. Коли дав відповідь і на це, вона піднялася і заплескала в долоні: "Ґут, бессер ґут!"

З дипломом у Воркуті "пробрався" у відділ архітектури міськради. Отримав квартиру і батьків перетягнув до себе. Вони повернулися додому, коли отримали право виїзду.

1987-го, коли повернувся до Львова, ми з жінкою поїхали до польського Кракова. Гід повів нас до Вавеля (замковий комплекс на однойменному пагорбі. Тут поховані польські королі та маршал Юзеф Пілсудський. – Країна). Запитав адміністрацію, чи можу подивитися на могилу Пілсудського. Над нею сказав: "Абись ти перевернувся вліво і вправо по 25 разів!" Жінка здивувалася. Коли розказав їй, як мене покарали за те, що проколов очі маршалу на портреті, назвала мене мстивим. Відповів: "А чому? Він прийшов на мою землю та ще й мене за це бив".

Зараз ви читаєте новину «Нас виставили на площі для жалоби. А ми давай підкидати шапки і кричати: "Ура! Нарешті московська імперія рушиться!"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 334
Голосування Чому не можна розпускати Верховну Раду?
  • Це суперечить Конституції
  • Хай знімуть недоторканість, ухвалять закони про імпічмент, про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення і новий Виборчий кодекс і можуть йти
  • За нинішніх умов на дострокових виборах у ВР не пройдуть нові партії
  • Мені байдуже до їхньої роботи. Їхні обіцянки на хліб не намастиш
  • Я не проти розпуску. Владу в країні треба перезавантажити повністю
  • Я проти будь-яких ініціатив президента
Переглянути
Погода