Найчастіше крадуть книжки Семесюка й Полежаки

"Раніше читали ще менше і переважно російське. Ситуація стає кращою"

– Щойно повернувся з відрядження. У Львові мав зустрічі з білорусами. І попрацював, і відпочив, – каже 47‑річний Андрій Гончарук. Говоримо у його видавництві "Люта справа" на вул. Богдана Хмельницького в Києві.

Під час протестів у Білорусі "Люта справа" видала антологію "Бум-Бам-Літ" – збірку білоруської літературної формації 1990‑х. Це був жест солідарності?

– Це логічне визрівання. Торік улітку "Бум-Бам-Літу" виповнилося 25 років. Через пандемію видали збірку взимку. Хотіли підтримати сябрів. За цю ідею вдячний Юркові Позаяку (поет, перекладач, справжнє ім'я Юрій Лисенко. Працював у посольствах України в Хорватії та Сербії. – Країна). Він порадив видати антологію "Хорватські поетичні хулігани". Так з'явилася думка і про білоруську. На Книжковому арсеналі в Києві познайомився з поетом В'ячеславом Левицьким. Він став упорядником і одним із батьків антології. У ній 432 сторінки поезії та публіцистики 21 автора.

Як зреагували білоруси?

– Диктаторський терор у Білорусі не сприяє культурному спілкуванню з Україною. Антологія легально не може перетнути кордон. Бодай тому, що на обкладинці біло-червоно-білий стяг. Автори, які читали верстку, задоволені. Білоруси такої антології не мають. Тепер думаю про польську збірку нонконформістів, а ірландську вже майже уклав.

 

Маєте однакове прізвище з експрем'єром уряду Зеленського. Вас не плутають?

– Завжди жартував, що це мій молодший брат. Але цей урядовий "родич" ніяк мені не допоміг.

Президент України згенерував низку рішень: закон про боротьбу з олігархами, університет майбутнього, держава у смартфоні. Куди рухається Зеленський?

– Я приймаю те, що в нас є президент, якого вибрала більшість. Друзям і однодумцям казав: "Не переймайтеся. Протокол не дасть йому знищити державу". Вони переживали, що президент не говорить українською. Так Кучма теж нею не володів, але посада його навчила говорити, а згодом і думати українською.

Громадянське суспільство – холодний душ для Зеленського. Воно не дає схибити. Коли він не дбає про національний інтерес, показує жовту картку. Треба пам'ятати, що її можуть змінити на червону.

Зеленський не у своїй тарілці. Здається, що побився об заклад: я зможу стати президентом. Вийшло. А що далі? Не знає. Часу на еволюцію в нього мало. Поруч є люди, які вміють підказати. Шкода тільки, що вони тримаються антиукраїнського вектора.

Україна має дві гучні кримінальні справи. Проти блогера Сергія Стерненка, він уже на свободі. І проти музиканта, військового Андрія Антоненка, військового медика Яни Дугарь і дитячого кардіохірурга Юлії Кузьменко. Їх підозрюють у вбивстві Павла Шеремета. Перебувають під домашнім арештом. Кому вигідно дискредитувати активістів?

– У випадку Стерненка це маніпуляція. Давно він зробив одне, а винуватять в іншому. Влада демонструє силу. Хоче втихомирити Сергія й залякати громадськість. Справа Шеремета – це повна вигадка. Не думаю, що Антоненко, Дугарь і Кузьменко перейшли дорогу владі. Вочевидь, це випадково обрані й призначені жертви. Люди, на яких випав жереб і яким приклеїли ярлик винних. Замість визнати їхню невинуватість десятки суддів продовжують на біле казати чорне й бути пішаками чужої гри. Можу впевнено сказати, що це фантазія.

Ми з Андрієм знайомі з дитинства. Ходили в одну школу, росли в одному районі. Я був менеджером його гурту Riffmaster. До того допомагав у DAZ Machine. Хотів підтримати сучасну музику. Потім був Майдан, почалася війна. Я пішов у видавці, а Андрій продовжив робити свою справу.

Як держава могла би підтримати українську книжку?

– Багато чого зроблено. Після 2014 року з українського ринку пі­шли російські видавництва. Це розв'язало нам руки. З'явилися Український інститут книги й Український культурний фонд. Їхня підтримка істотна й важлива.

Варто придивлятися, що роблять для своєї книги росіяни. Скажімо, нам теж варто скасувати податок на додану вартість для видавництв. Це значно здешевить продукцію. Держава може на це піти. Іміджеві переваги будуть значно більші за фінансові втрати. Гірше те, що в нас майже не читають. Хоча ситуація кращає. Раніше читали ще менше й переважно російську літературу.

Думаю, книгам потрібна реклама. Маємо їх чимало, але багато людей не знають. Зростання пропозицій також ускладнює вибір. Читач губиться: "Яку зі ста книжок вибрати? А ну їх, краще куплю помідорів". Частина активних книголюбів, на жаль, віджила. А молодша зміна – адепти нових технологій, які певною мірою стають кілерами паперової книжки. Ґаджет конкурує з традицією. Однак нове теж треба розвивати. Якщо молодь читатиме, то робитиме це й у зрілому віці.

Видаєте електронні книжки?

– Я на етапі переговорів і роздумів. Хочу зробити це бомбічно. Електрон­на книжка – це більші прибутки. Певна річ, є піратство. Але воно з часом відімре. Нас рятує те, що більшість людей, які читають, свідомі, що красти – це погано. Хто купує паперове, купить і електронне.

До втрат ставлюся з гумором. Коли на ярмарках у нас крадуть паперові книжки, складаємо рейтинг. Поки що в лідерах Семесюк і Полежака.

Як позиціонуєте себе на ринку?

– "Люта справа" – нонконформістське видавництво (норконформізм – критичне сприйняття норм, цінностей, які панують у суспільстві. Готовність відстоювати свою позицію, коли вона суперечить думці більшості. – Країна). Недарма я починав з видань покійного Олеся Ульяненка. Швидко підтягнулися автори, які відповідали критеріям літературних бандитів і хуліганів, але зараз спектр значно розширився.

Ви видали книжку Олафа Клеменсена "Літо АТО". Як війна змінила видавничу політику?

– Наш обов'язок – видавати авторів, які пишуть про це. Такі книжки мали би роздаватися безплатно на кожному розі. Маємо зрозуміти, що війна – це серйозно й надовго.

2014‑го пішов у військкомат: запишіть мене до армії. А вони: сьогодні субота. Я аж оторопів. На Донбасі танки й війська табуном заходять, а в них вихідний. Приїхав удруге. Кажуть: "Вам 41, непризовний вік". Написав заяву, що згоден продовжити термін до 50. Не подзвонили.

Чому видаєте переклади російськомовних творів?

– Чимало українських авторів пишуть російською. Це рудимент совка. Його нелегко здолати, якщо тобі за 40 і ти досі писав іншою мовою. Вони талановиті, але мовно вредні. Кажу їм: "Ви пишете російською. Першу книжку я вам перекладу. А другу – вже самі". Отака лагідна українізація.

Можливо, що видаватиму й російською. Маю авторів, які потенційно можуть бомбонути й у Росії. Якщо українські автори матимуть успіх там, вважатиму, що приніс користь нашій літературі. Але це все згодом, коли позитивно владнаються політичні питання з Кримом і Донбасом.

 

Іван Семесюк казав, що російський книжковий ринок пішов шляхом базарів, а український – у книгарні. Наш вектор цивілізованіший?

– Так, але він теж застарів. Якщо людині конче треба книжка, вона купить її через сайт видавництва чи в інтернет-магазині. Якщо ж їй важлива атмосфера, хочеться випити кави й погортати новодруки, піде у книгарню. Це змусить магазини книг модернізуватися.

Ви з небагатьох, хто друкує українських молодих поетів. Як вдається зробити ці книжки комерційно успішними?

– Постійно про них говорю. Тільки розігнався, бахнула пандемія. У поетичному сегменті це ампутація ніг. Мої автори – імпозантні, яскраві й артистичні. Поетів треба показувати і слухати наживо.

Пандемія сильно вдарила по нас. Змінився алгоритм просування у фейсбуку. Раніше тебе бачили маси читачів. Тепер 10 людей із 10 тисяч підписників. Доводиться платити за рекламу. Адже найкращий роман без промоції приречений на смерть. Використовую телеграм. В інстаграмі хочемо провести конкурс на найліпше фото з книжкою нашого видавництва. Переможці отримають грошову винагороду.

Коли ви усвідомили себе українцем?

– 1988 року, школярем. На мій світогляд вплинули вінницькі земляки батька. У нас вдома завжди збиралося багато письменників, акторів, інтелігенції. Всі були україномовні. Пішов на українську філологію. Хоча навчався в російській школі і ріс у русифікованому Києві. Потроху еволюціонував.

Важко було з дизайнера стати видавцем?

– Це як із закоханого хлопця перетворитися на батька. Зростання над собою. Дивишся на справу ширше і з нової висоти. Починав із майданних плакатів Андрія Єрмоленка й "Щоденника україножера" Івана Семесюка. Далі були Антін Мухарський, Сергій Прилуцький. І пішло-поїхало.

Зараз готую поетичну антологію, присвячену війні. Буде 10 авторів. Одна з авторок – поетка-парамедик Оленка Герасим'юк, яка цьогоріч видалася зі збіркою "Тюремна пісня".

У видавничих справах допомагає син. Він – один із моїх найважливіших кадрів: і редактор, і порадник, і перекладач. Якби перейняв справу, то я спокійно пішов би на пенсію. Пив би смузі з пінгвінами десь у Новій Зеландії.

Уже вакцинувалися?

– Збираюся. Спочатку піде дружина, а я за нею. Тим паче, що планую робочі поїздки за кордон. Хорвати видають антологію української поезії та прози.

Як познайомилися з дружиною?

– Я пробував робити дизайнерське бюро. Орендував кімнату в художній галереї Євгена Карася на Андріївському узвозі. Олена працювала його помічницею. Чотири місяці ми сиділи в одному офісі спинами одне до одного. Коли розвернулися, закохалися.

Як робили пропозицію?

– Привів її додому і сказав: "Мамо, це Олена. Вона житиме в нас". Майбутня дружина була шокована, а мати сказала: "Ну, що ж, живіть".

Сваритеся?

– Ми разом 21 рік. Нам уже нема про що сваритися. Притерлися. Та й робота не дає думати про дурниці. Кожен здобуток треба вигризати. Коли вдається, радіємо разом.

Що таке любов?

– Це вміння сміятися разом з одних жартів. Коли можеш пожертвувати собою заради іншого. Це довіра. І взаємозамінність – можеш її поставити замість себе, а сам піти на її місце.

×