Іван Тиренко провів у полоні 598 днів

2015-го з братом вирішили служити, пішли у військкомат. Сашка взяли у розвідку, мене залишили. Щоб не чекати, записався в загін територіальної оборони. Пройшов тримісячну підготовку і поїхав на фронт.

Отримав завдання – зібрати інформацію на території терористів. Сів у автобус як цивільний. На пропускний пункт "Оленівка" Волноваського району на Донеччині зайшли бойовики з автоматами. Перевіряли всіх хлопців. Побачили мене – дали прикладом в обличчя. Поклали на землю, вперли дуло в потилицю. Мали орієнтування з моїм прізвищем, ім'ям, місцем служби, фото з "учебки". Здав хтось зі своїх. Цим займається Служба безпеки України.

Повезли на підвал УБОЗу. Допитували 12 годин. До ночі лежав на підлозі. Інколи підіймали, "робили тапік" – підключали до рук і ніг польовий телефон і пропускали струм. Били, зламали ребра. Їхній лікар перев'язав бинтом і сказав: "Здоровий". Називали "укропом", "каратєлєм", "людоїдом". Було страшно, хотів померти. Просив не бавитися, а розстріляти. Опівночі прив'язали до сейфу й залишили.

 

Вранці перевезли в ізолятор. Сидів сам. Випустили на 30-й день. Тільки вийшов – знову завезли у підвал. На вісім діб. Вони здалися дуже довгими. Терористи заходили в будь-який час і катували. Не розуміли, хто я – правосєк, азовець чи айдарівець. Отримував за всі батальйони одразу.

Я нікого не здавав. Сказав, що болгарин і не розмовляю ні українською, ні російською. Вмикати дурника вчили в "учебці". Називав недоречні дані – ім'я однієї людини, прізвище іншої.

На розстріл вивозили двічі. Ставили в полі перед ямою, на голову вдягали пакет, на руки – наручники. Перший раз стріляли в повітря. Вдруге направляли дуло в голову, різко прибирали і стріляли. Страшно було, коли куля пролітала поряд. А в якийсь момент стало байдуже.

Перевезли у МДБ ("міністерство держбезпеки" бойовиків. – Країна). Там допитували люди з російських спецслужб. У кожного з них був погляд наркомана – мутні очі, розширені зіниці.

Плоскогубцями зірвали ніготь. Після цього начальник вичитав їх за те, що перестаралися.

У вересні 2016-го посадили в камеру. Де я перебував, не знав ніхто – ні батьки, ні друзі. Думав, як повідомити їм. Маю виразку шлунку і алергію на знеболювальні. Попросив їх у медсестри, випив півпачки. За півгодини стало зле, мене перевезли в лікарню. Там сказав про алергію. Попросив подзвонити рідним, щоб випитати, які ліки мені можна приймати. Лікарі зателефонували. Сказали, що я в Донецьку, на вулиці Молодіжній, 14.

Медики думали, що я злодій чи алкоголік. Коли зрозуміли, що "укроп", сказали: "Хай він здохне". Лікувати мене їх змусив якийсь начальник.

22 листопада позаторік перевезли в Макіївську виправну колонію №97. Був там до звільнення. Сидів у чотирьох стінах із Сашком Даркіним (полонений, якого звільнили 27 грудня 2017-го. – Країна). Спочатку виводили на прогулянку на 2 години, потім – на одну. Щоб не збожеволіти, писав листи й вірші. Походив, перечитав, не сподобалося – викинув.

Спочатку з нами сидів ще Олександр Поляков – Він – ветеран АТО, при затриманні мав посвідчення учасника бойових дій. Поляков збожеволів. Зробив спідницю і ходив ночами по камері. Його кудись перевели.

Листи отримував найчастіше від мами. Перший – у березні 2017-го. Вивчив його напам'ять. Мати підтримувала, писала, що я сильний. Це допомагало. Усі листи зберігаю.

За півроку до звільнення листи перестали приходити. Вирішив, що про мене забули. Написав гнівного листа, але викинув його. Якби рідні прочитали, перестали б зі мною спілкуватися. За місяць до обміну принесли шість листів – за півроку.

Мої листи читали і МДБ, і СБУ. Не ображав ні тих, ні інших. Писав чесно – тримають і годують, як собак.

Годували так, щоб сил вистачало лише дихати. Давали кашу на брудній воді. Саша Даркін знайшов там мишачий послід.

Спортом займатися не дозволяли. Рятувала Біб­лія. Уперше прочитав її у неповні 20 років, коли розбився на машині й пережив клінічну смерть. Удруге – за ґратами.

Зеки через стіну кричали, що ми молодці. Просили розбити цей "курятник". А деякі бажали нам смерті. Напряму із зеками ми не спілкувалися. Лише з бойовиками-штрафниками, які потрапляли в ізолятори. Жили в такому ж режимі, як ми.

Гнітили стіни, грати, постійна вологість. Переживав, що захворію на туберкульоз. Після звільнення перевірився – все гаразд.

Для гігієни в камері була лише холодна вода. Взимку 8 градусів тепла вважалося спекою. Спав, доки не починало трусити від холоду. Прокинувся – поприсідав, походив. Ліг, знову трохи поспав. Так усю ніч.

Ходили в одязі, який мали при затриманні. У мене забрали спортивний костюм і джинси. Рідні передавали речі гуманітаркою. Мені написали, скільки чого вислали. Але найкращі речі бойовики забрали собі.

У колонії часто вмикали радіо, де весь час говорив Едуард Басурін ("командувач міністерства оборони" ДНР. – Країна). Як комікси розповідав: "Украина 800 тысяч раз обстреляла позиции ДНР". 25 грудня торік по радіо почув, що нас обміняють. Але до останнього не знали, хто потрапить у списки. Коли їх повідомили, не всі повірили. Бо про обмін домовлялися ще 2016-го.

Сказали, що я виходжу, а залишаються мої хлопці: Сергій Глондар, Богдан Пантюшенко, Роман Савков, Роман Твєрдой, Олександр Поляков і Олександр Корєньков. Стало неприємно. Вони – військові, Твєрдой – прикордонник. Познайомилися на гауптвахті, потім сиділи в різних камерах, спілкуватися не дозволяли.

Говорили про хлопців першому віце-спікеру Ірині Геращенко, президенту, в Службі безпеки. Обіцяли звільнити до кінця січня. Мене не влаштовує те, кого обміняли 27 грудня. Серед звільнених є цивільні, яких посадили за крадіжку. Першими треба забирати тих, кого захопили при виконанні військових обов'язків.

Під час обміну в наметі дали зателефонувати рідним. Подзвонив додому, слухавку взяв брат. Не вірив, що то я. Просив дати дружину – вона в нас жила. "Не засмучуйся, але вона виїхала". Покинула мене і подалася в Єнакієве, звідки родом. Це була моя друга дружина, неофіційна.

28 грудня в Києві мене зустріли люди. Вони мене знали, а я їх – ні. Провідували в лікарні, привезли одяг. Із рідними побачився 3 січня. Мама плакала. Втік, щоб не бачити цього.

Новий рік святкував у Києві на Софійській площі. Біля мене впала петарда. Повалився на землю як від гранати. Стало соромно.

Засинаю о четвертій ранку, прокидаюсь о сьомій. Часто сниться затримання.

Після допитів у мене зламані ребра, застаріла гематома, вибиті чотири зуби. Ребра зрослися неправильно, гематома за два роки не розсмокталася. Але вдруге ламати ребра не дам.

У Феофанії до нас ставляться, як до героїв. А я хочу, щоб як до простих людей. Якби був героєм, мене б тут не було.

Усі кажуть, що змінився. Інакше ставлюся до життя і людей. Не вірю нікому, не підпускаю близько, часто дратуюся. Інколи нагадую психа. Хтось щось не так сказав – кидаюся. Але залишився патріотом.

У полоні зрозумів, що не потрібен нікому, крім рідних.

Повернуся служити в АТО. Не можу зрозуміти, чому мене зробили цивільним. Питав у міністра оборони. Президент також цікавився мною. Обіцяв, що після реабілітації відновлять на посаді.

×