На кожному вокзалі пропонували наркотики

Вулиці Неаполя прибирають раз на рік

Вперше виїхав за кордон 2014-го в польське місто Закопане. Потім були Греція, Угорщина, Австрія, Чехія, Португалія, Франція, Італія, Бельгія, Англія, Німеччина, Домінікана. Майже всі подорожі планували самі – бронювали квитки, готелі, іноді орендували автомобіль.

У Португалію з дружиною поїхали у весільну подорож. Нагадала Грецію – приємний клімат і люди, подібні ландшафти. Тільки чистіше, й замість моря – океан. У Лісабоні все найцікавіше – в центрі, в пішій доступності. Громадський транспорт – чистий і частий. Автобуси літають по вулицях з четвертої ранку до першої ночі. Щодня під домом працювали евакуатори, які забирали неправильно припарковані авто.

Брали меню за 4,50 євро: картопля фрі, шматок свинини та салат, скільки хочеш кетчупу й майонезу. За три дні здружилися з офіціантом. Останнього вечора пригощав вином за рахунок закладу.

У містечку Сінтра є замки, які сотні років були резиденціями португальських королів. Палац Пена розмальований у різні кольори.

Хотіли помилуватися заходом сонця з мису Сан-Вісенте. Та за кілометр до нього вже не було місць для паркування. До оглядових точок не встигли.

За 20 євро перелетіли з Лісабона до французької Тулузи. У містечках із 20-тисячним населенням є театри, кінотеатри, брендові магазини. Грають музиканти, люди попивають коктейлі в барах. О восьмій вечора на вулицях майже нікого не зустрінеш. Навіть у Тулузі, де живуть 500 тисяч людей. Ходять тільки нічні автобуси.

У Франції мало розуміють англійську. В Тулузі, Альбі та Каркассонні майже з усіма спілкувалися жестами.

В італійському Неаполі були два дні, а на третій втекли. На кожному вокзалі пропонували наркотики. У маленькому магазині власник-індус побачив у моєму гаманці 300 євро й порадив не виходити з ними в місто. Всюди намагалися здерти додаткову плату за житло, накинути кілька євро до рахунку в кафе. Цілодобово вулицями їздять мопеди. Спати неможливо.

Гарні місця Неаполя мають убогий вигляд на тлі подертих, сірих чи розписаних стін, облуплених будинків, вивішеної скрізь білизни. Місто пахне секондхендом. Його називають смітником Італії. Один місцевий сказав, що вулиці прибирають раз на рік до якогось свята.

 

У Аґрополі за 30 євро на день зняли шикарну квартиру на 90 "квадратів". Хазяїн приносив виноград із саду, поїв кавою і годував круасанами в кав'ярні сина. Усміхався. Говорив італійською, ми не розуміли одне одного.

У Домініканській республіці білосніжні пляжі, пальми, прозора й тепла вода з безліччю відтінків – від темно-синього до світло-бірюзового.

Світлошкірі там живуть прекрасно. Темношкірі – переважно дешева робоча сила. Намагаються вийти заміж або народити від світлошкірих. Вірять, що тоді буде легше чогось досягнути.

На дорогах багато американських автомобілів. Легкові – нові, вантажівки й автобуси – 1960–1980 років. Багато шкільних автобусів зі Штатів, якими людей возять на роботу. Правил дорожнього руху майже не існує. На знаки ніхто не звертає уваги. Всі сигналять, щоб попередити, що під'їж­джають до перехрестя.

Більшість намагається заробити на своєму транспорті. Популярні мототаксі. Під час прогулянок кожен третій водій авто й кожен мотоцикліст наполегливо пропонують послуги.

На домініканських пляжах багато водоростей. Готелі наймають бригади, які їх прибирають. Інколи викликають трактор із ковшем. Раз бачили бульдозер.

Автобуси до столиці Домінікани Санта-Домінго ходять тричі на день. До автостанції їхали маршруткою. Нас висадили в незнайомому місці. Добре, що трапилися поліцейські, які провели. Побігли в касу – а квитки вже розкупили. Наступного дня виїхали раніше, та ситуація повторилася. Тоді вже до автостанції добиралися на таксі. За 3,5 години були у столиці. Не вразила. Обмаль пам'яток і красивих місць. Вистачило 5 годин, щоб обійти все.

×