На два дні до Львова з'їздила корінна донеччанка

Біля Львівського оперного театру робітники порпаються у вологій глині. Працює екскаватор, хоча субота. Падає дрібний дощ, перетворюється на снігову крупу й одразу тане. Поряд із пам'ятником Шевченку хлопець ліву долоню прикладає до серця, праву піднімає, копіюючи позу монумента. Дівчина фотографує його на мобільний.

– Януковича до дупи, – перше, що каже літній чоловік, дізнавшись, що я приїхала з Донецька. Він грає в шашки на мокрій лавці на просп. Свободи.

– Бувай, Іван Миколайович, – його товариш, почувши прізвище президента, встає й іде.

– Чого? Боїшся? – грізно говорить йому вслід той.

Товариш, не обертаючись, махає рукою.

– Ви, пані, не хвилюйтеся, я не буду матюки перед вами гнути. Але як же то можна зека поставити державою управляти? – наприкінці фрази чоловік підвищує голос.

Третій любитель шашок укриває лаву газетою "Вісник Української партії", запрошує мене сідати. Сам складає шашки й теж іде. Іван Миколайович у теплому кашкеті, на лівому зап'ястку висить ­господарська сумка.

– Гальваніком проробив 42 роки на заводі. Раніше на ньому ракети виготовляли, а зараз роблять пральки. Було закрите підприємство – я місяць чекав, щоб стати до роботи. Бо в мене дід ще за Першої світової був висланий у Саратов, воював із Росією в лавах Австрійської армії.

Іван Миколайович отримує 978 грн пенсії. У квартирі, каже, не вижив би, але за радянських часів збудував дім. Разом із жінкою мешкають у передмісті.

– Маю бульбу, буряки, а ще маю сваху, яка тримає кабана, – з того харчуюся. У Львові підробляю неофіційно охоронцем, маю з того 60 гривень на день, бо хочеться допомогти ще й онучкам. Я не хвалю радянську владу, пані, але тоді мав дещо краще в житті.

Іван Миколайович проводжає до університету Франка – там почався концерт із нагоди 69­-ї річниці створення Української повстанської армії. Йдемо вулицею Петра Дорошенка. На стінах кількох будинків помічаю трафаретний напис: "Львів понад усе".

– Річниця УПА – то свято в душі, мітингувати мені не тре, – говорить мій супутник. – Батько розповідали, як 1946­-го пішли в ліс усім селом, а зброї не отримали. Бо хлопців сотні, а рушниць ніц. Я колись так само був би голову відрізав за Ющенка, а тепер такий розчарований.

– "Січ наша на москаля йде", – співає зі сцени аматорська молодіжна група.

Концерт слухають близько двох десятків людей. Стоять під парасолями. Дехто пританцьовує від холоду. До одягу приколені червоно­чорні стрічки. Неподалік чергує група міліціонерів. Ще троє із собакою ховаються між дерев.

Двоє слухачів у військовому одязі часів Другої світової. За плечима – речові мішки, на ногах брюки­-галіфе й важкі чоботи. Дівчина поверх короткого волосся наділа пілотку захисного кольору. На шию намотала квітчасту хустку, вдягла кептар, прикрашений вишивкою. Підперезана солдатським ременем, на боці військова фляга. У хлопця на поясі затягнута портупея.

– У предків не було однострою, ­тобто єдиної форми, бо УПА не мала фаб­рик, – розповідає 36­-річний Макар ­Гаталяк. Називає себе корінним львів'янином. – Що взув боєць, у тому й став до бою. Тому ось у мене, бачите, англійський кашкет, кітель польський, а кирзаки радянські.

– Усі вільні гроші витрачаємо на відтворення історичних костюмів та подій. Реконструкція – то не лише театр, то є особистий розвиток, – додає Надія Турко, 28 років. Запрошує на постановку. Каже, що наступного дня разом із друзями зберуться в лісі й будуть імітувати битву між упівцями та енкаведистами. Макар працює адвокатом, ­Надія – його помічниця.

– Наш службовий роман переріс у спільне життя, – усміхається Макар. До них підходять хлопець та дві дівчини.

– Дозвольте з вами сфотографува­тися нашій гості з Америки?

– Звичайно!

Макар і Надія стають по обидва боки американки. Усі троє на фото мають надзвичайно задоволений вигляд.

Увечері сиджу в пабі, де мене знаходить представник власника квартири, в якій зупинилася. Заклад Mons pius розташований у глибині двору, на вулиці немає ні вивіски, ні покажчика. Доводиться виходити, щоб зустріти людину.

– Звідки львівські кнайпи знаєте краще за мене? – запитує 38­-річний Микола. Він приніс квитанцію до прибуткового касового ордера, без якої вдень я не погодилася заплатити за житло.

Винайняла "готельку" в старому будинку на вул. Академіка Люльки. Кухня сполучена з передпокоєм, площа санвузла 1,5 кв. м. Але до оперного театру 7 хв. пішки й ціна оренди нижча за середню – 220 грн на добу.

– Життя й без того непросте, навіщо ще ускладнювати? – важко зітхає Микола, дістаючи папірці. – Мені через вас дісталося, бо гроші не приніс, а ключа віддав.

Щоб загладити вину, пропоную Миколі келих пива. Він сідає за стіл, не знімаючи потерту шкіряну куртку, картуз кладе на коліна. Замовляє 50 г горілки та сало, порція якого коштує 34 грн. За чаркою згадує, як працював травматологом за 900 грн.

– Соромився брати з хворих хабарі. ­Перейшов у нерухомість заради грошей. Почав отримувати 3 тисячі на місяць. Але дружина все одно кинула. Кожні 10 хв відповідає на телефонний дзвінок: "На жаль, нічого вільного зараз немає". Проводжаючи мене до квартири, намагається залицятися. Микола має косоокість. Повторює комплімент:

– Ти себе в дзеркало бачила?

Біля входу до свого тимчасового житла помічаю вивішений звіт комунального підприємства про доходи та витрати. Дивуюсь, бо донецькі комунальники перед мешканцями не звітують.

Під'їзд не зачиняється й не освітлюється. Хитаються напівпровалені дерев'яні сходи. Однак майже всі квартири заселені туристами.

У неділю зранку вирушаю по молоко. Жінка, років 50, забігає в магазин переді мною.

– Дайте швидше сигарет, бо біжу до церкви, – вигукує. У крамничці трьом людям тісно. Щоб жінка могла вийти, притиска­юся до холодильника з напоями.

– А ви з Києва приїхали? – запитує продавець, чоловік років 55.

– Да, – брешу у відповідь.

– Це нецікаво. Краще були б із Криму або з Луганщини – їх там налякали, понапридумували про нас усіляких дурниць. А ось подивилися б на власні очі, які у Львові чемні люди. Чоловік розповідає, що товар – його власність, а приміщення орендував. Але збирається закривати бізнес.

– Ще рік тому на єдиному податку можна було крутитися, а зараз ні в кого немає грошей. У вас в столиці, кажуть, життя багатше?

Опівдні від пл. Митної до ­міської ­Ратуші марширують вояки УПА. ­Попереду три вершники з ­червоно­-чорними прапорами. Окрім ­пістоле­тів і рушниць, на плечах у декого справжні кулемети. У колоні помічаю знайомих – Надію та Макара. Наймолодшому воякові на вигляд років 8. Картуз у нього набакир, піджак завеликий. На зріст хлопець трохи вищий за рушницю, що бовтається в нього за спиною. Іноземці знімають ходу на фото та відео.

У школі №62 на вул.Театральній депутати від ВО "Свобода" спілкуються з виборцями. У актовому залі старі скрипучі стільці, потерта підлога. На сцені висить ікона з ликом Ісуса Христа.

– 1325! Ось скільки людей працюють зараз у мерії. Навіть є чотири ветеринари в одному лише житловому управлінні. Невідомо – для чого вони? – каже 42­-річний керівник фракції "свободівців" у міськраді Руслан Кошулинський.

– Бо нас вважають худобою! – кричать із залу.

– 44 помічники має мер! А ще ж є радники – то окрема пара калош, – продовжує виступаючий. – Якщо скоротити 100 – 120 осіб з цієї бюрократичної ланки, місто збереже 6 мільйонів гривень.

Кошулинський розповідає, що "Свобода" відправила у відставку міськ­виконком, а мер Садовий на це рішення наклав вето.

– Слава Україні! – починає виступ 47­-річна депутатка обласної ради ­Ірина Фаріон. На ній сукня, що підкрес­лює струнку фігуру, і чорні лаковані боти, які облягають тонкі ­щиколотки.

– 9 Травня засвідчило, що ми знаходимося в стані війни з центральною владою, ми люди з різних епох. Українець має бути месником, а інакше ще довго матиме Януковича на чолі. Лунають оплески. Доповідь слухають близько 50 людей.

Ірина Фаріон переходить до теми освіти. Називає міністра Табачника Дімою та природним явищем.

– Я своїм студентам кажу: "Якщо підручник має гриф Міносвіти, попереду має бути "Обережно".

Депутатка говорить про правильні українські імена. Обіцяє презентувати такий словник та продовжити просвітницьку діяльність у дитячих садках.

– Усі ці Стьопи, Федічки, Ванічки, Альони й Петічки – то прояви колоніалізму. А кому не подобається, то мені байдуже.

У першому ряду сидить Лариса Колодій. Жінка років 60, у накидці, прикрашеній хутром, прийшла скаржитися на тарифи. У неї теракотова губна помада й вимова колишнього діяча культури. Ларисі Олексіївні несправедливо нарахували борг 30 грн.

– Сума невелика, але справа принципова, – шепоче. Не дочекавшись закінчення промови, йде. – Тут лише ідейна спрямованість, – каже на прощання. Інша жінка скаржиться Ірині Фаріон на "москальську музику", що постійно грає в маршрутці. Ще одна – на польську назву одного з генделиків. Депутатка закликає писати звернення, не мовчати.

– Я виявила на Торговій кнайпу з назвою "Блинок". Ми почали тиск та вже зжерли той "Блинок"! Стосовно ­музики – я теж їжджу в маршрутках: ­підходжу до водія, прошу вимкнути, він посилає. Я пишу начальникові транспорту – про те, як мене було обматюковано, та отримую документ: "­Звільнено без права кермувати".

– Як повисіти рівень духовності? – запитує виборець.

– "Повисіти" багато кого хотілося б, – строго відповідає Ірина Фаріон. – А підняти рівень можна. Змінимо владу – змінимо духовність, бо вона з тюремних нар пересіла в м'які крісла.

Після зустрічі з виборцями домовляє­мося на розмову за чашкою чаю. ­Ірина Фаріон запрошує у "Віденську кав'ярню", розташовану неподалік.

– Це кафе тримає один із наших депутатів, – говорить. У закладі жорсткі дерев'яні меблі, простий інтер'єр у коричневих та бежевих тонах. На стінах круглі плафони й чорно­-білі фото вулиць. Ціни вищі за середні львівські, але нижчі, ніж донецькі. Чайник заварного чаю, який зазвичай замовляє Фаріон, коштує 17 грн. Кава – від 10 до 37 грн. До чаю просить подати мед. Пригощає мене випічкою.

Туристи за сусіднім столом взяли по комплексному обіду за 50 грн.

Розповідаю, що депутатів Донецької обласної ради не побачиш у закладах, доступних пересічним громадянам. Наші депутати – це або бізнесмени з мільйон­ним достатком, або топ­­менеджери. Їхні зустрічі з громадою відбуваються ­тільки напередодні виборів.

Депутатка каже, що живе на викладацьку зарплату. Працює на кафедрі української мови в університеті "Львівська політехніка". Політикою займається у вільний час, а ночами пише докторську дисертацію.

– Дисертація – то є моя реанімація, а політика – спосіб життя. Коли думаю, скільки тих, хто хотіли дістати цю державу і скільки її ненавиділи, стаю сталева.

Ірина Фаріон розлучена, живе в 2­-кімнатній квартирі з 22­-річною донькою Софією й кішкою Белою. Донька працює у відділі інформації міськради й очолює молодіжну ланку "Свободи" в Шевченківському районі Львова.

– Ми максималістська організація – Софійка сама нею загорілася. Коли розлучалася, не мала образи на чоловіка та ніколи не говорила про нього погано. Може, тому моя мала узяла від батька найкраще.

15 хв. говоримо про її доньку, ­батьків та студентів. У голосі "сталевої" ­Ірини Фаріон з'являються ніжні ноти, усмішка стає жіночною, рухи ­м'якими. ­Розповідає, що в її житті з'явився близький чоловік.

– Йшла до цієї любові досить довго. Напевно, тільки зараз заслужила, бо кожен заслуговує тих людей, яких має поруч. Так само, як народ заслуговує на свого правителя.

У мене закінчується зошит, в якому веду запис. Фаріон вириває зі свого блокнота декілька сторінок, звідти випадає маленький жовтий листок.

– Любов – то капітуляція, в таких стосунках я капітулюю з величезним задоволенням. Якщо бачу перед собою сильнішого чоловіка. Тільки любов дає можливість людині пізнати себе до кінця, тільки в цьому стані актуалізуємо всі наші резерви. Розповідає, що минулої ночі хтось ломився в її двері.

– Подзвонили о п'ятій ранку. Відключила дзвінок, почали стукати. Можливо, з метою вплинути на мене під час сесії. Наступного дня на облраді вимагатиму порушення кримінальної справи проти міліціянтів, які стягували мене зі сцени під час святкування 155­-ї річниці Івана Франка. Напали два охоронці Гані Герман. Вона, Лавринович та інші істоти – ця звірина посміла вдертися в Нагуєвичі, в серце франківського духу!

Тонкі доглянуті пальці з перламутровими нігтями виписують у повітрі візерунки в такт емоціям.

– Після кожного з етерів на телеба­ченні – правильно казати етерів, а не ефірів – після спілкування з Олесем Бузиною, Оленою Бондаренко приходили есемески, в яких обговорювали мій бюст, мій вік. Хтось писав, що я – відьма, бажав зла, слав прокляття. Ці етери виснажують. Бо там же сидять відкриті вороги, що атакують і подумки, й енергетично. А потім ти йдеш і довго стоїш під душем, а іноді плачеш. Хтось сказав: "Смійтеся перед людьми, плачте перед Богом".

Прощаючись із Іриною Фаріон, ­жалкую, що в українській політиці мало таких щирих у своїх переконаннях людей.

Увечері зустрічаюся з другом юності, якого не бачила 19 років. Смугастий шалик на шиї Богдана пов'язаний на французький манер – вузлом. Він стрункий, у 42 роки виглядає на 35. Володіє двома бізнесами – частиною в спільному з німцями виробництві й фірмою з міжнародних перевезень. Побудував у місті 4­-поверхову віллу площею 400 кв. м. Хоче продати її, бо жити у великому будинку невигідно.

– Я предпочитаю за городом – чтобы рядом лес, чтобы птицы будили, – з люб'язності говорить зі мною російською.

У Донецьку заведено пускати пил у вічі. Богдан не має такої звички. Він їздить на Peugeot за $15 тис., хоча міг би дозволити собі автомобіль бізнес­-класу. Запрошує в кав'ярню на пл. Ринок. ­Замовляє по чорній каві та по 50 г естон­ського лікеру.

У Богдана троє маленьких дітей і дружина­-домогосподарка. Розповідає, що життя сім'ї будує раціонально.

– Твердий сир купую в Німеччині, олію – в Білорусі. Телятину беру в селі тушами. Обробляють батьки та зберігають у себе в морозильній камері, що залишилася з часів, коли мали власне кафе.

Політикою не цікавиться. В його родині говорять українською, але вчать дітей російської нарівні з англійською.

– Нещодавно зустрів знайомого мільйонера. Дізнався, що він став депутатом від "Свободи". "Так ти тепер партайгеносе?" – жартую. "Взагалі не звертай на це уваги", – відповів.

Інший приятель в останню кампанію агітував за Партію регіонів. Обіцяли йому преференції якісь, та кинули. Досі скаржиться. Я на вибори давно не ходжу. А дружину 2004­-го силоміць утримав ­удома – ­рвалася на ­Майдан. Повторювала цю безглузду фразу: "Якщо не я, то хто?"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На два дні до Донецька з'їздив корінний галичанин

×