За ставленням до України всі росіяни – однакові
У 1991 році під час підготовки референдуму два місяці працював в організаційно-ідеологічному відділі Всеукраїнського штабу "Референдум" у Києві. Потім – акція "Україна без Кучми", помаранчева революція, Революція гідності. Легкий на підйом, коли справа стосується нашої державності.
Моя справа у військкоматі була списана в архів. Упросив відновити її. Зі скрипом, а все ж пройшов медичну комісію. 13 лютого 2015 року пішов до військкомату, а ввечері отримав повідомлення, що наступного ранку маю бути на призовному пункті. З Тернополя на Рівненський полігон нас поїхало п'ятеро. Взяли одного, а решті кажуть: вертайтеся додому. Умовляв, щоб мене залишили. Пані, яка відбирала, побачивши мій розпач, сказала: "Бог із тобою, іди!"
Із сім'єю старався зідзвонюватися щоденно. Говорив на позитиві. Мамі не казав, що пішов воювати. Вона дізналася про це після демобілізації.
На війні боявся слабкодухості й каліцтва. Думав і про те, що можу не повернутися. Залишив рідним листа: "Якщо ви читаєте ці рядки, значить – щось пішло не так…"
Окрім воєнних дій, найбільше дошкуляв пісок. Він був усюди, на спальниках, під ногами, в повітрі. А ще – спека: в наметі понад 40 градусів. Не було місця, де можна сховатися. А ми весь день копали окопи – не знаю, звідки бралися сили.
Бачив хлопців, які не мали за плечима навіть військової кафедри. Коротка підготовка на полігоні мало що давала – навчали всього потроху й не надто якісно. Воювати повинні ті, хто має хоч якийсь досвід.
Середовище було строкате. Переважали хлопці із сіл. Із вищою освітою – відсотків 20.
Українська армія – це значною мірою вояцький ентузіазм. Бувало, скидалися грішми, щоб купити запчастину до бойової машини.
Голодними не лишалися. Куховарили самі, субпродукти отримували від тилових служб. Мій університет направив до підрозділу, де я служив, доверху завантажений необхідними речами й продуктами автобус. На моє ім'я часто відправляли посилки з Тернополя, Києва, Харкова – смаколики, берці, літню форму, кобуру для мого ПМ, тактичні окуляри, а найголовніше – довгий офіцерський, ще радянський дощовик без рукавів. Боже, яка то була необхідна річ! Хто йшов у караул, брав його. І не промокав, і від вітру захищав.
У зону бойових дій потрапив у середині 2015 року, коли вже тривала позиційна війна. Моє прагнення бути на "передку" обмежувалося регулярними поїздками туди – конвоювали відремонтовану техніку й забирали пошкоджену. Страху не відчував. Морально налаштовувався на це з перших днів. Для себе вирішив, що в полон не здамся – бо мої наукові праці русофільством не вирізнялися.
Кількох побратимів війна наздогнала після демобілізації – померли від серцевих нападів. Смерть незнайомих вояків сприймаю гостріше, ніж цивільних.
Коли наша бригада їхала через Запорізьку область, люди селами виходили назустріч – дідугани, бабусі, матері з дітьми. Махали нам руками, хрестили. Це було зворушливо. Та, коли перетнули адміністративну межу Донеччини, ситуація змінилася. За нами їхали незрозумілі машини, і жести вже були не ті. Пізніше я написав у соцмережі, що на Донбасі легше знайти спільну мову із собаками, ніж із їхніми господарями.
Одного разу облаштовували фортифікаційні позиції табору. Близько 2 годин дискутував із місцевим українофобом. Чув образи, але стримувався, оскільки був зі зброєю. У селі неподалік табору побратим майже весь день допомагав старшій жінці пиляти дрова. Коли закінчив роботу, вона сказала, що не любить Україну. Мати двох малих дітей, вагітна третьою, охоче брала гостинці – цукерки, згущене молоко, консерви. Згодом виявилося, що передавала дані про нас ворогу.
Коли вийшла постанова уряду про звільнення з війська викладачів вузів, я написав рапорт, що залишаюся на передовій як доброволець. Через півроку перевели далі від фронту. На нас чекала передислокація на полігон. Уже не бачив сенсу там бути. Все, що міг, зробив. Не щось особливе. Але не так просто, наприклад, розвантажувати снаряди для реактивних систем залпового вогню. Важать, трапляється, до 100 кілограмів. Півдня попрацюєш – не чуєш ні ніг, ні рук. А ще накопався окопів і нарубався дров, напевно, на решту життя. Війна – це важка робота.
Зростав у національно свідомій родині. Стрий (брат батька. – Країна) Микола Лазарович на псевдо "Недоля" був кулеметником сотні "Мороза" в Українській повстанській армії. 20-річним під час бою поблизу Яремчі, нині Івано-Франківської області, пораненим потрапив у полон і 1946-го був засуджений на 25 років таборів. Сидів в одиночній камері. Йому заборонили повертатися до рідного краю. Усі, хто знав його, кажуть, що я схожий на стрия. Назвали на його честь.
Батько знав напам'ять багато колядок й українських пісень, більшість творів із "Кобзаря" Тараса Шевченка та "Співомовок" Степана Руданського. Мав велику бібліотеку. Зокрема книжки, за які можна було потрапити до в'язниці. Тож якоїсь ночі заборонену літературу запакував у скриню і закопав. Через багато років сховок відкрили, але все вкладене перетрухлявіло.
Був на Майдані в Києві. На місяць переніс захист докторської дисертації, бо мав упевненість, що народ переможе на початку 2014 року. А захист випав якраз на час, коли полилася кров героїв Небесної сотні. Гнітило, що у вирішальну мить не мав змоги стояти поруч із ними.
Воєнні сни досі бачу. Вони хаотичні. Після війни став терпиміший до людей та їхніх поглядів. Допомагає досвід співжиття у великому колективі протягом року.
Не покидає бажання повернутися на війну, де відчував себе потрібним.
Удома доводилося чути: навіщо ви йшли захищати цю корумповану владу? Як можна не розуміти: агресор захопив українські землі не по Дніпро тільки тому, що на Донбасі борються і гинуть наші хлопці.
Теперішню владу немає за що хвалити. Але якби 100 років тому Україну не захопили більшовики, то 1932–1933-го не було б Голодомору. Своя держава такого не допустила б.
На початку російсько-української війни звернув увагу на такий допис у Facebook: "Яка неймовірна конструкція: українець, убитий росіянином". Це неймовірно лише для тих, хто погано знає минувшину. Українська історія з кожного свого рядка волає про ворожість до нас московитів. Нинішня війна Росії проти України є продовженням їхньої звичної політики. Це той же ворог, що і кількасот років тому.
Часто кажуть, що проблема в Путіні. Але ми не повинні повестися на підміну понять. Проблема в російському народі – спільноті, яка сформувалася з нацистською ментальністю й ненавидить усе, що в її розумінні має ознаки інакшості. Усюди, куди приходять росіяни, – там біль, страждання, смерть. Не шукайте серед росіян кращих і гірших – за ставленням до України вони однакові.
Коли закінчиться війна, представники "русского мира" змінять тактику. В Україну потягнуться діячі культури, вчені, письменники. Падатимуть на коліна, пропонуватимуть "дружити з чистого аркуша". Ще один висновок із нашої історії: росіянам не можна вірити за жодних обставин.
Україна переможе. Питання лише в тому, скільки ще жертв забере московський молох.
8 
35413
Коментарі