"Москвичі їдуть на вихідні в Київ погульбенити". Один день у потязі "Кишинів – Москва"

– Узнайте, кого любит Путин! – ­вигукує провідниця потягу "Кишинів – ­Москва". 5 хв. тому він рушив від вокзалу в Києві. За вікном на платформі пропливають циганки з торбами, в яких видніються "Київські торти" і цукерки українських виробників.

– Покупайте российские газеты, журналы, – знову на весь вагон заводить русява провідниця в фірмовому піджаку й капцях на білі шкарпетки. – Ну же, парни, – показує журнал, на обкладинці якого фраза: "Их любит ­Путин".

– Я и так знаю, кого любит ­Путин, – бурчить худорлявий чоловік, вмощуючись на нижній полиці плацкартного вагона. – Ви краще про Юлю що дали б. Бідна жінка, посадили її в газову камеру. Звільняти треба.

Хлопці, до яких зверталася ­провідниця, вже розклали на столику смажену курку, варені яйця, помідори. Розливають горілку "Цельсій". Щоб провідниця відчепилася, беруть журнали.

– Ой, спасибо, господа ­хорошие, – ­
щебече.

– В Україні ми – пани, – каже ­товстун у шортах, які одягнув на плавки пару хвилин тому на очах у решти ­пасажирів.

– Спасибо, паны, – повторяє провідниця.

У Києві сіли зовсім мало пасажирів. Більшість прямують до російської столиці зі столиці молдовської. Потяг вирушив із Кишинева напередодні пізно ввечері, тож хоч і звернуло вже за полудень, люди посопують на свої полицях. У семи плацкартних вагонах їх – по зав'язку. Спекотно, мухи рояться зграями, сідають на голі руки, ноги. Не дрімають лише кілька мам із сонними очима, бо наглядають за дітьми. А ще хлопці глушать пиво.

У п'яти вагонах­-купе – навпаки: прохолодно від кондиціонера і напівпорожньо. Квитки в них майже вдвічі дорожчі – 900 грн проти 500 у плацкартних від Києва до Москви.

Провідник грузин Тамаз емоційно розмахує руками:

– Говорю, переходите сюда из плацкарта. Всего 500 рублей (124 грн. – "­Країна") беру. Там курить нельзя, тут – можно. Там – мухи, вонь, срань. Душатся там. Это разве дело, слушай? Жалко денег, а это ж больше суток ехать! Как цигане, честное слово.

Розповідає, що плацкарт у цьому поїзді, який єдиний забирає людей із Молдови, Придністров'я й України, завжди забитий. У своєму купе везе ящик ­помідорів.

– Себе взял, да. Ты грузинских мужчин любишь? – підморгує.

Дякувати Богу – зупинка. Конотоп.

До поїзда підскакують торговці.

– Пиво! Сємєчкі! Варенички теплі, дєвчонкі! – бігають по перону з тарілками і пакетами, чіпляються до пасажирів. – Риба жарена, торти, морожене!

Жінка, обвішана м'якими іграшками, так що й не видно її, показує свій товар у вікна пасажирам, які не вийшли на вулицю. Каже, замовляє його в Біло­русі – через провідників.

– Вот чебурашка – 120 рублей или 30 гривен, – крутить у руці гроно іграшок.

Усі торговці беруть і російські рублі, і українські гривні, і молдовські леї.

Фарбована білявка за 40 палить на пероні.

– Їду із Бендер у Москву до рідні, – каже повільно російською. – Зуби щойно зробила, не можу швидко балакати. Наших багато в Москву та Італію уриває, бо в нас зарплати маленькі. Але мій обов'язок – виховати сина, а не заробляти гроші за кордоном. Зате він у мене не п'є, не курить, спортом займається. А Київ добре знаю. Мій дядько – архітектор, станцію "Арсенальна" робив, – підіймається у свій вагон.

Поїзд рушає. Перон порожній – торговців як мітлою змело.

Провідниця роздає міграційні картки, в яких треба зазначати паспортні дані, мету приїзду до Росії.

– Про всяк випадок не ставте дату від'їзду, ви маєте право 90 днів перебувати в Російській Федерації. Раптом вам захочеться лишитися?

У поїзді нема вагона­-ресторану.

– А такі ціни заломили, що народ не ходить. Та й які з молдаван клієнти – вони грошики їдуть заробляти, – розповідає, лежачи в своєму купе, провідниця Юлія. У неї розпущене немите волосся, високий лоб, характерне для москвичок "акання". В її купе три троянди у вазі на столі та електронна книжка. Каже, що працює по дев'ять днів, потім 27 відпочиває.

– Не уявляю, як я кожного ранку буду вставати на роботу, а надвечір приходити додому. Я або на роботі весь час, або вдома.

У вагонах українських поїздів поряд із наліпкою "не палити", є й інша – з перекресленою пляшкою. У російському потязі, мабуть, випивати дозволяють – жодних заборон не ­видно.

– Якщо люди сіли вечеряти, випили пляшку та нікого не чіпають, їх теж ніхто чіпати не буде, – коментує Юлія. – Але якщо нариваються… ­Робиш усні попередження, але рідко слухають. Часто думають, що наша роль обслуговувати, а не читати нотації. Оце буквально вчора був скандал – насилу висадили пасажира. Напився, діставав мене, сусідній вагон, – міліцію викликала. А тих, що випивають, – повно. Молдавани постійно своє вино глушать, – заламує руки з "французьким" манікюром.

– І росіяни, і українці завжди привітаються – а з молдаван слова не витягнеш. До кризи в Москві багато працювало. Раз їхала зі мною родина: чоловік і жінка. Вони працюють двірниками – отримували по 18 тисяч. Це десь 600–700 доларів. Казали, що речей не купували, підбирали зі смітників – москвичі багато хорошого викидають. Після кризи вкалують за копійки. Ще й мєнти ганяють, щоб легально влаштовувалися. Тому зараз більше в Італію, Румунію їдуть – сиділками біля старичків. Офіціантка в Молдові отримує 100 доларів, а її подружка приїхала з Італії – за ту ж роботу 40 євро за ніч має.

Я хочу сказати, що скрізь однаково: живе центр. У Кишиневі машини не гірші, ніж у Москві чи Києві. Фрукти ми купуємо в Молдові, м'ясо в Жмеринці – за 45 гривень будь­яку вирізку можна взяти. Це вдвічі дешевше, ніж у Московській області, де я живу. ­Коньяк беремо в Придністров'ї – 10­річної витримки по 85 гривень за пляшку. Горілка в Україні якісна. І значно дешевша за російську, та й знаєш, що не підробка.

У коридорі вагона плакат "­Внимание терроризм! Возможны взрывные устройства в вагоне" і величезний перелік правил, як поводитися.

– Ну в поїзді в нас нічого такого не буває, – каже Юлія. – А після теракту в московському метро всі наступного дня ходили, наче нічого й не сталося.

На прикордонному пункті митники, які ходять вагонами, запитують, що веземо в наплічниках.

– Особисті речі.

Прикордонники із електрошокерами і наручниками, прикріпленими до поясів, дивляться в паспорти.

– Ану, девушка, не улыбайтесь, – капітан вдивляється в обличчя дівчини з довгим волоссям та в її фото, де волосся коротке. Перепитує прізвище. Перевіряє його в базі, розташованій у пристрої, подібному до електронної книжки.

За годину перевірка повторюється, але вже російськими прикордонниками. Вони забирають половину міграційної картки. Іншу треба берегти для повернення.

– Дивно, що ви в Москву їдете гуляти, – заходить у купе до двох українок електромеханік поїзда Андрій. На ньому – дорогі черевики, на плечі – сумка з інструментом. Усміхається на всі 32. – Зазвичай москвичі їдуть на вихідні в Київ погульбенити, – пригощає молдовським виноградом. – Давайте в Москві я звожу вас у ресторан "Елки­палки". Платиш 350 рублей (87 грн. – "Країна") і їж, скільки влізе.

Дівчата сміються. Запитують, що краще в Москві подивитися.

– Найвищий пілотаж – потрапити в діамантову палату в Кремлі. В "Третьяковку" сходіть. Коли Третьяков заповів свою колекцію Москві, попросив: "Єдина умова – зробіть безкоштовний вхід". Але деруть по 180 рублів (44,5 грн. – "Країна"). Дівчата, їжте виноград із кісточками, там такі речовини, яких більш ніде нема.

– Давайте проверим, как вы знаете украинский язык, – заграє Андрій. – Как будет "Пролетарии всех стран, объединяйтесь"?

Дівчата добросовісно перекладають.

– Вот и нет! Буде: всі злидні до купи – гоп! – заливається сміхом. – А чем украинка от хохлушки отличается? Украинка живет на Украине, а хохлушка, – витримує паузу, – там, где лучше. И еще: украинка пишет слово Украина с большой буквы, а сало – с маленькой. А хохлушка наоборот, – купе трясеться від реготу. – Я считаю, что украинский язык – это древнерусский, на котором когда­то говорили мои предки, когда жили на территории Киевской Руси.

– От і ні, – заперечує Ольга, русява, в джинсах із безліччю кишень пасажирка. – Я давньоруську вчила в інституті. Вона не схожа ні на російську мову, ні на українську – абракадабра.

– Ну, може, – нехотя погоджується Андрій. І переводить розмову на політику. – Боженька каже: "І коли Україна заживе по­людському? Я, мабуть, не доживу". Ваша Юля – велика аферистка й артистка, вольова мадам. Вона себе ще покаже, коли Януковича приберуть. У неї є всі шанси стати президентом. А Янукович – е­е­е, не можу нічого сказати ні поганого, ні хорошого, – міцний директор заводу. Та при будь­якому керівнику Україна житиме гірше за Росію, бо у вас нафти й газу нема. Наш Медведєв – під Путіним, що там говорить. А Путін завжди каже те, що хоче народ чути. Кегебешник він, і в тісній змичці з олігархами. Тому не може їх жорстоко покарати. На Рубльовці зачуханий прокурорішка одного з підмосковних районів має будиночок за 5 мільйонів баксів і поряд синуля побудувався.

До купе зазирає провідниця Юлія:

– Андрій, там тобі хтось пляшку приніс. Забула, хто. Хтось із грузинів.

Той не зважає. Хвалиться, що раз їхав у поїзді з Олегом Блохіним, раз – з Іриною Алфьоровою.

– А недавно Максим Покровський із гурту "Ногу свело" їхав до вас у Київ, то ми наклюкалися. У капюшоні виходив – думав, що фанати налетять. А ніхто не прийшов.

У купе від кондиціонера стає холодно. Доводиться мотатися в ковдри. Андрія просять пройти в інший вагон, там протікає бачок у туалеті. Він повертається за 10 хв.

– Раз їхав у поїзді один чеченець, так обкурився, що заліз на дах і бігав по вагонах. Це небезпечно, там провід 300 вольт, убиває на відстані – і торкатися не треба. А його не вбило. Бігав і пісні чеченською горлав.

У коридорі заряджає мобільний теле­фон молдаванка Наталя в довгій футболці й лосинах. Їй за 40, кола під втомленими очима вказують, що вона недосипає вже давно. Тихенько й повільно розповідає, що її покинув чоловік.

– Залишив у найважчу хвилину. Поїхав у Москву заробляти гроші старшій донці на випускний, там і женився. Я з двома дітьми, на двох роботах маю 120 доларів, а ціни в нас московські: кілограм рису – 2 долари, літр найгіршої олії – 2 долари. З відчаю мусила й сама їхати в Москву. Бо ще й брат захворів на рак шлунка – треба було помагати.

Наталя вже третій рік у російській столиці. Старша донька вчиться заочно в Кишиневі, але живе й працює з мамою в Москві. Менша, 12­річна, на вихованні в чужих людей.

– Хороші люди. Плачу їм за харчування, за проживання. А виховую я її по телефону.

Наталя працює у продуктовому магазині по 13 годин на добу, без вихідних і відпусток. Заробляє 30 тис. рублів (7 тис. 424 грн. – "Країна") на місяць.

– Разом із донькою винаймаємо квартиру, платимо за неї 20 тисяч рублів (4 тис. 950 грн. – "Країна"). Не хочемо жити в підвальчиках, як інші. До роботи йти 5 хвилин. Наш район тримають азербайджанці, як і всю Москву, самі побачите. Продаю продукти. ­Москвички – ну, такі тупі: ти їй пояснюєш, що не свіже, а вона: "дайте".

Запитую, чому їде в купе, адже в плацкарті значно дешевше.

– А квитків у плацкарт не було. Я б і в літаку летіла, бо в мене обставини. Спочатку взяла до себе в квартиру доньчину однокласницю. Так вона в довір'я до моїх хазяїв влізла і стала на моє місце – це я тоді ще в наметі торгувала. Потім з другого місця робочого мене вижила: спала з хазяїном, а йому за 60, і його сином одночасно. Вони мене вигнали, а її взяли. А це вчора – я поїхала сестру провідати додому – дзвонять мені, що ця дівчина і нинішнє моє місце в магазині зайняла.

Після десятої вечора всі вкладаються спати. О пів на четверту ранку за московським часом провідники будять пасажирів:

– Через час Москва.

Надворі ще густа темрява, але гігантські магазини з величезними рекламами освітлюють все навкруги. Пропливає будівля Київського вокзалу. Восьма зупинка на маршруті – Москва.

×