Місцеві прийшли подивитися, як розписувалися дві пари близнюків

5

Щороку у світі народжуються майже 1,6 мільйона пар близнят. Найчастіше в жінок, які старші за 30 років і вже мають дітей. В Україні системно такої статистики не ведуть. 2019-го в нас з'явилися на світ 4135 пар двійнят, 35 – трійнят, за даними Державної служби статистики. Однакову зовнішність мають однояйцеві близнюки. Вони відчувають велику емоційну прив'язаність одне до одного.

Інна та Світлана Капранови, Олександр і Сергій Мовчанюки, Анна і Марія Опанасюк, Ігор та Олексій Реви розповідають, як їм живеться поряд зі своїми копіями

ІННА

Маємо давнє українське коріння. Наші баби й діди родом з України, після Другої світової війни залишилися в Росії. Батьки народилися в Москві.

Тато мріяв про доньку, хотів назвати Інною, а мати – Світланою. Їм обом пощастило.

 

Коли нам було по 16, на літніх канікулах відпочивали в материної подруги в Очакові на Миколаївщині. Та вигадала якусь причину – нібито щось треба відремонтувати, й покликала Віталія і Дмитра. Так ми познайомилися з майбутніми чоловіками. Хлопцям було по 20 років. Гуляли містом, ходили на пляж, каталися на човнах. Коли поїхали в Москву, вони писали нам, телефонували. А наступного року ми розписалися.

У нас були весільні сукні, як у принцес. Їх шила дизай­нерка, яка за 10 років працювала в П'єра Кардена.

Після одруження чоловіки перевелися в Московський енергетичний інститут. Жили у трикімнатній квартирі разом із батьками.

Дітей не ділимо на своїх і чужих, вони – наші. Виховувалися в одній родині. Дружні. Їх стало ще більше – є невістки й зять.

1999 року переїхали в Україну, купили недобудований дім у Києві. Умовно розділили його на дитячий і дорослий поверхи. На першому – кухня і вітальня, на другому – наші спальні, а на третьому – чотири дитячих.

Ніколи не приховуємо, що народилися і до 30 років жили в Москві, розмовляли російською. Ми навіть з Азарова не сміялися. Зараз намагаємося спілкуватися українською. Кожен наш текст у соцмережах чоловіки перевіряють на помилки.

2000-го заснували туристичний бізнес. Маємо дві фірми – "Агенція гарячих путівок" та агентство, що спеціалізується на подорожах Японією. Коли об'їздили Європу, то думали, що нас нічого вже не здивує. Та Японія – це інший світ.

Відколи переїхали в Україну, нас по-різному бачать перукарі. Світлана – темна, а я – світла. Гардероба не ділимо. Є речі, які носимо обидві.

У нас такі характери, що кидає в різні сфери. Був період, коли захоплювалися вишивкою. Вивчали орнаменти, традиції регіонів і самі вишивали. Разом з однодумцями створили громадську організацію "Оріяна", популяризували це мистецтво. Зараз працюємо у стилі кежуал.

Живемо в такий час, що себе можна реалізовувати в будь-якому віці. Закінчити школу моделей чи акторської майстерності. Одна 69-річна знайома хоче записатися на курси озвучування і дубляжу.

Кожна може вибухнути. Але обидві легко відходимо.

СВІТЛАНА

Старша за сестру на 30 хвилин. Мати розповідала, що, коли народила мене, її вивезли з пологової зали в коридор. Там її побачила санітарка й наробила шуму, мовляв, жінка народжує. Повернули назад – і з'явилася Інна.

Ні в садку, ні в школі нас не плутали. Маємо різний овал обличчя. У дитинстві розважалися тим, що ставали навпроти дзеркала, розглядали одна одну й називали відмінності.

Не розлучалися надовго. В підлітковому віці мали багато спільних друзів, але хлопців не ділили.

Чоловіки кажуть, що обрали нас на ю-зе-фа. Досі не розуміємо, правда це чи жарт.

Побралися в Україні, бо в Москві не дозволяли виходити заміж у 17 років. В Очакові організували весілля на 200 гостей. Для міста воно стало подією. Місцеві прийшли подивитися на церемонію, де розписувалися дві пари близнюків. Коли вийшли з загсу, стояв натовп.

Сестра мала народжувати в Москві, а я з чоловіком і дітьми поїхала до Очакова. Раптово на три дні я злягла. Лікарі не змогли пояснити, що зі мною. Та, коли сестра народила, одразу стало краще.

Кулінарні смаки в нас схожі. Між м'ясом і сиром виберемо останнє. Зараз у нас хороший період – кілька років готують чоловіки.

Коли переїхали в Україну, трохи розгубилися. Чоловіки працюють, а ми навіть знайомих не маємо. На прийомі в масажиста познайомилися з жінкою, на якій була гарна сукня. Вона звела зі стилісткою Анжелою Лисицею, яка стала шити для нас. З цього почалася наша самореалізація.

Я займаюся фінансовими справами, Інна веде сторінки в соцмережах.

Друзі кажуть, що я рішучіша за сестру. Хоча насправді більше вагаюся. Інна – впевнена водійка, а я дороги боюся.

Ми в дитинстві тонули. Тоді з нами була ще подруга. Міцно вчепилися одна в одну, й нас усіх витягнув тато. Після 40 років навчилися плавати. Інні нормально це вдається, а я не можу перебороти страх.

Ірина МАМРИГА, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Привели додому пса без лапи

ОЛЕКСАНДР

Ми з братом народилися на Пантелеймона, баба пропонувала назвати когось із нас на його честь. Та материна сестра відрізала: "Який Пантелеймон!" Батьки вибрали найпопулярніші на той час імена – Сашко і Сергій.

По кілька разів на день телефонуємо один одному, радимося. Однаково міркуємо в технічному напрямку. З'явилися ідеї, наприклад, стосовно виготовлення екобатарей.

 

Нас часто плутали. У шкільному випускному альбомі неправильно підписали фото. Коли зустрічав брата в аеропорту, до мене підійшли його знайомі й хотіли віддати борг.

Мали найколоритніший велосипед у місті. Два ровери зварили в один, вийшов тандем. Це привертало увагу.

Грали в духовому оркестрі. У класі п'ятому місцеве підприємство найняло нас виступити на параді. Так заробили перші гроші.

Сергій був економніший, а я одразу все тринькав. Старшими на літніх канікулах у жнива працювали на току. В 14 років могли заробити пристойні гроші – карбованців 60. Купували мопеди, магнітофони.

У дитинстві Сергій був трохи вищий. А зараз ми майже однакового зросту, але я став повніший за нього. Веду здоровий спосіб життя – не вживаю спиртного, щодня роблю зарядку. Прокидаюсь о четвертій ранку. Гуляю з собакою. О п'ятій снідаю. З шостої починається робочий день.

Побували в багатьох країнах, мали можливість добре заробляти. Коли повернувся в Україну, мав гроші.

СЕРГІЙ

Мати не знала, що чекала двох дітей. Після пологів у неї почався мастит. Нас виписали додому, а вона залишилася в лікарні. За нами доглядала баба.

Тітка працювала на міжрайбазі і могла дістати гарні речі. Кожен добре знав свої. Та, коли мати збирала в садок, могли помотати їй нерви. Я казав: "Це Сашкова сорочка, а не моя. Це мої штани, чому він їх вдягає?"

Коли нам було десь по 11 років, зимою на автовокзалі побачили велетенського собаку без лапи. Забрали додому. Нашій радості не було меж. Батьки, звісно, були не в захваті. Але пес утік.

 

Разом вступили в Ленінградське мореплавне училище. Служили в Мурманську, працювали на приватній фірмі на рибальському судні. Я був електриком, боцманом, матросом. Працював на півночі, тому на пенсію вийшов рано.

Вранці п'ю лише каву. Жартую, що не заробив на сніданок. Їм опівдні. Майже ніколи не вечеряю.

Коли приїжджаю в Україну, з братом їздимо на риболовлю.

текст: Ірина МАМРИГА, фото: Ірина Мамрига, Тарас Подолян

Хлопець більше уваги приділяв Ані. Я плакала

АННА

Від народження батьки нас не відрізняли. Дідусь придумав надіти на різні руки червоні нитки. Та їх знімали, коли нас купали.

Я з'явилася на світ раніше й важила більше.

По телефону нас часто плутають. Лише наші музиканти, які мають абсолютний слух, можуть відчути різницю.

У школі, щоб розрізняти, нам пропонували надіти бейджики чи зробити татуювання. Врешті вчителі розсадили нас по різних кутках.

У стравах маємо схожі смаки. На сніданок – вівсяна каша чи омлет, кава.

Близьких не розігрували. Але я могла за сестру поговорити телефоном з батьками чи з друзями.

Якось разом прийшли на побачення. Хлопець був шокований.

Тільки раз ми були далеко одна від одної. Після весілля Марія з чоловіком поїхала в тур Європою. А я залишилася в Києві.

Коли Маша народжувала, я була поруч.

 

МАРІЯ

Недавно гуляли в Маріїнському парку. Поліцейський довго йшов поруч. Потім сказав: "Ви так класно разом виглядаєте".

У нас виникають однакові думки. Ми вже до цього звик­ли. В компанії можемо просто подивитися одна на одну, й Аня вже розуміє, що хочу сказати. Кузьма Скрябін колись говорив про нас: "Між вами ніби блютуз працює, одна тільки подумала, друга зрозуміла".

У шостому класі закохалися в одного хлопця. Страждали, сварилися. Він більше уваги приділяв Ані. Я плакала. А потім бабуся сказала: "Не повинні через хлопців сваритися, бо ви одна одній – найближчі".

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надали сестри Опанасюк

Звикли казати: "Наша мати, наша квартира, наша машина"

ІГОР

Не розуміємо, чому деякі близнюки одягаються по-різному. Їх Бог створив однаковими, нащо це змінювати?

Маємо незначну відмінність. В Олексія є родимка над правим оком. А наші друзі кажуть: "Як вас можна плутати? Ви ж різні".

Якось нас зупинив даішник, попросив документи. А я забув права. Повертаюся до Льоші: "Ігорю, а я ж тобі свої права віддав?" Він зрозумів: "Так, Льошо, в мене". Дістає свій гаманець. Я його документи показую інспектору.

У мене була мрія вступати в медичний – цікавився біологією, хімією. Брат захищав наукову роботу з історії і їздив на олімпіади з математики. Ми не створювали один одному конкуренції.

Здавали кров у військкоматі. Вирішили пожартувати з лікарів. Один здав кров. Потім зайшов другий: "У мене заросло". Посміялися. А вони кажуть: "Зараз одразу поїдете в армію".

Жили разом до четвертого курсу, доки брат не одружився.

 

Моя дружина – висока й чорнява, в Олексія – низенька й білява.

Ходимо до одного барбера. Маємо однакові стрижки. Це наша сценічна фішка. Мріємо через деякий час працювати за кадром. Тоді, можливо, побриюся наголо.

Звикли казати: "Наша мати, наша квартира, наша машина".

Сваримося через роботу. Миритися частіше йду я.

Разом проводимо багато часу. Маємо спільних друзів. Але сім'ями – рідко.

Торік під час локдауну я застряв у Полтаві на карантині. А Льоша – в Києві. Ми не бачилися з початку березня до кінця травня. Спілкувалися по відеозв'язку, але все одно немає тієї хімії. Коли нарешті зустрілися, обнімалися дуже.

ОЛЕКСІЙ

У нас із Гошею є спільний кум. Він розрізняє нас навіть по телефону. Можу подзвонити з номера брата, а він скаже: "Льош, чого телефонуєш?"

На четвертому курсі Гоша працював помічником ректора. Із відрядження повертався вночі. Наступного дня треба було здавати курсову роботу. Я свою зробив. І йому запропонував допомогти. Гоша захищати її не міг. Сказав викладачці, що його викликають до ректора. Я захистився, прийшов до нього й перевдягнувся: він ходив у костюмах, а я – у светрах. Захистив і його роботу. Найсмішніше, що ця викладачка всім розказувала, що завжди нас розрізняла. Бо в неї батько з близнюків.

Буває, зустрінуся з кимось, говоримо. А в кінці він каже: "Ну все, Гош, бувай". І ти розумієш, що той 15 хвилин спілкувався з іншим. У японців ставити людей у незручне становище вважається поганим тоном. Тому зайвий раз не виправляємо.

Прогулювався центром Полтави з дівчиною. Коли назустріч іде друга і як заліпить мені ляпаса. За день до цього Гоша гуляв із нею. І нічого про брата-близнюка не сказав. Нам було років по 18.

Працювали з братом у різних сферах. А потім прийшли в шоу-бізнес.

У стравах маємо майже однакові вподобання. Я тільки не люблю риби. Маю фобію з дитинства: з'їв – і в роті залишилося багато кісток, які довго виймали.

Щоб миритися першим, треба переступити через себе. В Ігоря це виходить краще.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надав Олексій РЕВА

×