Із музикантами й мандрівниками Яриною Квіткою, Володимиром Муляром та їхнім 16-місячним сином Марком сидимо в ресторані з самообслуговуванням біля столичного метро "Олімпійська". Вони – учасники гурту "Фолькнери". 11 липня повернулися з майже трирічної подорожі на велосипедах по світу. Плани об'їхати земну кулю довелося перервати – в Австралії у квітні торік передчасно народився син Марко. Цього червня в Китаї у нього виявили анемію. Щоб підлікувати дитину, подружжя прилетіло додому.
Ви більш як місяць в Україні. Що досі привертає увагу?
Володимир: Люди мало усміхаються. За останні три роки ми звикли до усмішок у більшості країн нашого маршруту. Про Австралію взагалі мовчу. Можеш чекати з незнайомцем на світлофорі, він обов'язкового запитає, як справи, побажає всього найкращого.
Зайшли тут у метро. Марко заглядає кожному в обличчя, усміхається, шукає реакцію. А йому не відповідають. В Азії ж він був улюбленцем серед перехожих. До нього підходили і бавилися.
Вам усміхалися у багатій Австралії й у бідному Лаосі. Тобто це не пов'язане з рівнем життя?
В.: Причина – не в добробуті. Лаосці живуть у бамбукових халупах, обробляють город, мають тільки на сьогодні. Але всі усміхнені.
Приходить Ярина. Тримає велику тарілку салату з кульками смаженого фалафелю. Вона – вегетаріанка.
В.: У Китаї була би більша порція. У найбідніших країнах Азії їжу насипають щедро. В один із перших днів по прильоті зайшли в український фаст-фуд. Попросив рису. На вагах до рисинки відміряли 100 грамів.
Щось хороше тут помічаєте?
В.: Багато прогресивної молоді. Зокрема, чимало з'явилося, доки нас тут не було. Але це явище великих міст. Також частіше чути українську мову.
Ярина: Побільшало велосипедистів – попри жахливі умови на дорогах. Але й тут є мінус: держава не підтримує бажання людей пересісти на двоколісні. Нема інфраструктури.
Які риси українців після повернення відкрили для себе?
Я.: Бажання всіх повчати. Зазвичай серед старшого покоління. Вважають, що молодь нічого в житті не розуміє. Нас сприймають, як диваків, бо вирішили жити трохи не так, як усі.
Марка хрестити не хочемо. Віримо в Бога, але церкву вважаємо бізнесом. Родичі, як тільки дзвонять, одразу починають: "Похрестіть дитину. Той священик багато бере, то краще у того". Кажу: "Це – бізнес". – "А що, ви не вірите у Бога?" – "Віримо. Але це – не в церкву і не в ікони". – "А що тоді?" – "Любов". – "З якої ви секти?"
В.: Це – зашореність і небажання приймати щось відмінне від свого. Треба більше подорожувати, дивитися світ.
Я.: В Австралії дідусі й бабусі чекають пенсії, бо поїдуть мандрувати. Продають будинки, купують автобуси чи помешкання на колесах і подорожують. А не вдягаються в хустки, сідають на труну і чекають на свій останній день.
Чималу роль грають і матеріальні умови. Середній заробіток австралійця – 200 доларів за день. На цю суму можна на тиждень скупитись і повноцінно харчуватися. Кожен, хто працює, може дозволити собі авто.
Чи комфортні умови життя в Австралії для людей культури, як ви?
Я.: Багато митців виїжджають до Європи, бо їм там ніде розвернутись. Але держава пропонує чимало грантів для розвитку мистецтва. По 50 тисяч доларів у середньому на проект.
Відрізняються українці тут від тих, яких ви зустрічали за кордоном?
Я.: У Сіднеї жили у львівської родини. Сказали нам: "Ми на три місяці летимо на батьківщину. Можете на цей час до нас переселитися. Але не пишіть про це у соцмережах: не хочемо, щоб батьки в Україні про це знали".
Звикаєте до українських порядків?
В.: Не збираємося звикати, скажімо, до традиції давати лікарю за прийом 50 гривень. Ходили з Марком до львівського педіатра і цього не робили, що є незвичним для галичан.
Я.: Важко тут через нашу принциповість. Нас просять озвучити якусь рекламу. Заходимо на сайт української компанії. Він – лише російською. Відповідаємо: "От як зробите сайт українською, тоді будемо співпрацювати". Кажуть: "Да мы не против украинского языка". Можна добре заробляти на озвучці реклами алкоголю і тютюнових виробів. Але не погоджуємося.
З яким народом можна порівняти українців?
В.: З китайцями. Такі ж неввічливі. У черзі підходять і ніби тебе не помічають – стають попереду. Такі ж матеріальні. Важливо мати дорогу машину, високий паркан і більшу, ніж у сусіда, хату.
А українська і китайська працелюбність?
В.: Китайці трудяться багато. Країна стрімко розвивається. Цього б не було, якби не боролися з корупцією.
Але країна суперечлива. Ззовні все дуже сучасно. Водночас люди плюють на дорогах, виштовхують тебе з ліфта, смітять під ноги.
Я.: Ми провели у Китаї 2,5 місяця. Коли захворів Марко, нам дуже допомогли – продовжили візу, щоб завершити лікування. При цьому українське посольство проігнорувало нас.
Подорожувати набридає?
В.: Набридала дорога, якщо їдеш по одноманітній місцевості. Шість днів джунглів, як у Таїланді, і нічого не трапляється. Тоді в голові крутиться питання: і чого ми тут?
У Китаї вбило морально, коли не дали візу в Канаду.
Чому не пустили?
Я.: Україна у світі не є іміджевою. Якщо для отримання візи не маєш 2 кілограми документів про мету поїздки, то вважатимуть нікому не потрібним біженцем.
У якій країні сприяло те, що ви – українці?
Я.: В Австралії. Завдяки нашій діаспорі першої хвилі. Це мультикультурна країна, де поважають етнічне різноманіття. На державному радіо всі меншини мають кілька годин ефіру на тиждень своєю мовою. Зокрема, й українці.
Коли у Сіднеї Марко народився на 12 тижнів раніше терміну, виставили космічну суму за його двомісячне перебування під наглядом лікарів – майже 4 мільйони гривень. З усього світу нам надходили гроші. Володі, з огляду на ситуацію, дали дозвіл на роботу. Працював столяром в українця – виготовляв меблі.
Коли Марка виписали, ми могли повернути половину боргу. Решту клініка погодилася забрати пізніше. Віза закінчувалася. Ми бачили, що не зберемо решту коштів. Написали кілька листів лікарні – і борг нам пробачили.
Як вплинув досвід мандрів на виховання Марка?
В.: У нас нема стільки заборон, як у середьостатистичній українській сім'ї – по калюжах не ходи, інших діток не чіпай, не біжи в траву, бо там якась гадина лазить. Дитина повинна намочити ноги і з'їсти щось брудне, бо вивчає світ.
Марко легко пережив некомфортні умови подорожі?
В.: Не вважаю їх некомфортними для дитини. Скоріше такими є тримання в хаті і ходіння по пісочницях у Києві.
Змінилося ваше ставлення до побуту, грошей, постійної роботи?
В.: Зараз почали розбирати речі, які три роки тому заховали в підвалі з думкою: повернемося, то усе треба буде. Тепер дві третини всього цього роздаємо. Мандрівка вилікувала від жаги накопичення. Показала: людині потрібно лише те, що потрібно зараз.
Я.: Ми стали справедливіше ставитися до оплати власної праці. На День Незалежності нам запропонували зіграти концерт. Ми назвали ціну. Там давай торгуватися. В Австралії організатори навпаки старалися, щоб музикант заробив якомога більше. Бо це – труд. А в нас працю музиканта сприймають за розвагу, хобі.
Уявляєте свій осілий спосіб життя?
В.: Ні. Але маємо зараз на кілька місяців осісти, завершити спільну книжку про мандри, записати музику.
Збираємо речі, щоб іти на колишню студію звукозапису музикантів. Їхній гурт раніше проводив там репетиції і записував пісні. Там залишили на час мандрівки музичні інструменти й концертні костюми.
Ярина запихає в наплічник Маркову пляшку з водою, слинявчик, іграшки. Залишаємо вимащене салатом дитяче крісло та помальований ручкою білий стіл – роботу Марка.
Піднімаємося вулицею на гору через приватний сектор. У носа вдаряє сморід – десь прорвало каналізацію. Переступаємо через широкий потік води посеред дороги.
– У подорожі з дитиною легше, ніж у домашніх умовах, – говорить Ярина. На її грудях висить рюкзак-слінг. У ньому дрімає син. – У мандрах виробили ритм: вранці прокинулися, зварили їсти, побавилися з Марком. Потім він засинає, кладемо його у причіпний візочок і їдемо на велосипедах, доки спить. На обід зупинялися в кафе, бо в Азії це дешево – 5–7 доларів на всіх. У Китаї майже у кожному закладі є свіжі овочі. Коли бачать дитину, готують для неї окремо. Маля можна помити. Коли трохи спадала спека, знову сідали на велосипеди. У причепі Марко розважався тим, що слухав на мобільному Моцарта. Там є вентилятор.
У Китаї часто домовлялися з готелем про знижку. А ми за цю послугу напишемо про них у блозі. Так ночівля обходилася у 15–20 доларів.
А в Україні треба самим готувати, прибирати. Це не зовсім для батьків, які хочуть писати музику, книжку й робити свої презентації.
1 
1
Коментарі
1