У вівторок, 6 березня, викликаю зранку додому таксі.
– Як тільки машина під'їде, передзвонимо, – каже операторка.
За 20 хв. лунає дзвінок – машина чекає. Спускаюся сходами з п'ятого поверху.
– Ну я зачекався вас тут. Уже подумав, шо під'їздом помилився, – таксист 35-річний Володимир стоїть біля своєї чорної Skod'и. Повний, підстрижений "під нуль", щоки вкриті густою щетиною.
Кажу, що чекав дзвінка 20 хв.
– Ех, знову операторки там плужать, мухи сонні. Ніц працювати не хочуть.
У салоні на передній панелі причеплений образок Діви Марії й Ісуса Христа. Під кермом приклеєна фотографія дівчинки років 5, з довгим світлим волоссям, заплетеним у дві кіски.
– Ти тільки грабувати мене не подумай, – нервово сміється Володимир. – Тиждень тому забрав двох клієнтів із Сихова, сказали везти їх на Левандівку. В'яленькі такі обоє. Один сів біля мене, а інший за мною. Я зразу щось неладне почуяв. Коли виїхали на Наукову, той, що ззаді, мені ножа до горла приставив. Другий, мудак, мою мобілку забрав. Ну всьо, про себе подумав, кранти тобі тепер, Вова, точно. Але тут подивився на фотку малої, і таке мене зло вхопило. Бля, як вона без баті буде рости? До поліка на газ надавив, десь за сотню скорость набрав. Кажу тим мудилам, шо зараз усі разом у стовп довбанемся. От тільки їм жопа точно буде – бо я пристібнувся. Ті мудаки пересрали, почали просити, шоб зупинив. Я сказав, шоб на ходу вистрибували. Зменшив скорость до тридцятки, і вони як мішки з гімном вилетіли.
Лівою рукою дістає цигарку із синьої пачки Bond. Прикурює. Опускає біля себе скло. З бардачка виймає запакований освіжувач повітря у вигляді апельсина.
– Будь людиною, розпечатай. Сам курю, але терпіти не можу, коли в машині накурено. Після того випадку я би роботу кинув, але куди підеш із моїм "учителем трудового навчання"? За копійки в школі пахати? Малій тре освіту якусь дати, одіти тре. Деколи цілу добу без перерви їжджу. О, які очі червоні маю від недосипання! А заробляю мало, 3–4 тисячі. Я б тому Янику башку зніс. Покращення життя дав нам, чмо. Сам із жиру біситься. В золотий унітаз сере, на вертольотах хрінзна куди літає.
Підносить вгору середній палець.
– Треба йому фак показати. Коли той народ прозріє і пошле його на три букви? А то всьо терплять і терплять. Бидло якесь, а не люди.
На вул. Зеленій, неподалік клубу "Метро". стоїть чорна "Волга". Стукаю в скло. Таксист, що дрімає, від несподіванки підскакує. Прошу довезти до Галицького перехрестя.
Водій – огрядний, в розтягнутому зеленому светрі з плямою на рукаві, тяжко сопе. На обличчі окуляри в сірій оправі.
– Давай, заскакуй. П'ятдесятка, і за 15 хвилин будемо на місці, – заводить машину.
Цікавлюся, чи є в нього таксометр.
Та який нафіг таксометр? Де я гроші на нього візьму? – дивиться поверх окулярів. – Добре, за 45 довезу.
Зустрічних машин немає, тому різко розвертається посеред вулиці.
– От прийде Євро, зароблю бабок, тоді й поставлю, – дістає з бардачка одноразові хусточки. Витирає піт із лоба. – А зараз нехай мене в дупу поцілують. Мені Євро вже ночами снить. От понаїжджає тих фанів, то ми ціни лупнемо! Будуть, як голубчики, їздити, бо в наші маршрутки вони не залізуть. Тут свої на роботу добратися нормально не можуть. Мер Садовий таксистам справжнє свято зробив, коли скоротив маршрутки й нову транспортну систему ввів. Я за один день, 1 січня, майже 2 тисячі заробив. Льотав, як дурний.
Дзвонить мобільний. Водій дістає з бардачка сіру потерту Nokia.
– Шошо? – кричить. – Та голосніше кажи! Зле тобі? Ну то зараз приїду, будемо тебе лічити! Кум дзвонив. Ми пиячили вчора трохи. Ну, я небагато пив, бо штрафи зара кусючі. А кум файно приклався, десь пляшку сам дьорнув. У нього жінка ше та змія, похмелитися не хоче дати. Приїду зараз і повезу його на пиво. Ми за похорон пили, хоронили Україну. Ти ж чув, шо того пуголовка Путіна знов обрали? Тепер нагне він нашого Вітю раком. Навіть не будемо знати, де дітися від того щастя. Чує моє серце, шо дасть Вовочка нам жизні.
На вул. Хмельницького колесо машини потрапляє в яму. Водій підскакує, стукається головою об стелю.
– А шляк би трафив того Садового, його дивізію, – кривиться від болю. – Ну шо за дебіли в нас дороги роблять? Всьо попереривали, проїхати ніде було, так ремонти робили. І шо? Прийшла весна, і далі яма на ямі.
Близько четвертої по обіді викликаю таксі до редакції. Червона "дев'ятка" приїжджає за 10 хв. Праве крило машини обдерте, передній бампер погнутий. Посередині лобового скла тріщина.
– Ти реально на Лєвандовку їдеш? – дивується водій. – Пацан, не дурій! Там тебе з твоїми патлами на кавалки поріжуть.
Максимові 27 років, довгий і худий. Обличчя витягнуте, бліде. Під запалими очима сині кола. Вдягнений в чорний спортивний костюм Adidas.
– У тебе в машині курити можна? – витягую жовтий Camel.
– Та раді Бога. Но тока сігарєти. План ніззя, – зиркає на мене, відриваючи погляд від дороги. – Слуш, я сматрю, ти нормальний пацан. Ти, главноє, плана нє курі і трамадол не жри. Ти прікінь, я сім років на той фігні стирчав. Сам я сіхавскій. Ну, ти в курсі, які там пацани живут? Реальні пацани. Ми тусити ходили на діскарь в "Зубрі". Там і дєвки красіві. А для відриву або план пихали, або траміком закидалися.
Спочатку небагато жерли, три-чотири таби, а потім уже пачками хавали. Через чотири роки Джойстік помер, печінь не витримала. Потім Вітьок, Каспер, Мутний. Після цього мене в депрес кидануло – на кришу виліз, думав кидатися зі страху. Но засцав. Цілу ночь на даху просидів, всьо о жизні думав. Зранку прийшов додому, впав на коліна перед батьою з мамкою, просив прощення. Вони добрі – дали деньгу, чтоб жизнь нову начав.
Пішов на курси вождєнія, купив корито й гроші заробляю. Скоро нову тачилу хапнути хочу. Вже наскладав 10 штук. Продам "дев'ятку" і якето Daewoo хапну. Не буду, як мудак, на такому гробу їздити.
Сіру Skoda Octavia зупиняю на вул. Князя Романа. За кермом коротко стрижена білявка, років 35.
- Що, жінки-водія ніколи не бачив? Тобі куди? На Сихів? Я вже півдороги проїхала би, якби ти не м'явся тут, – закурює.
Жінка без макіяжу, в потертих джинсах. У салоні пахне лавандою. На панелі іграшковий рудий пес у такт руху хитає головою. Під лобовим склом із боку пасажира лежить м'яка іграшка – кішка.
– Ну що, крихітко, покажемо, як справжні жінки їздять? – таксистка розмовляє з машиною.
Вискакує перед чорним BMW, той сигналить.
– Пішов у жопу, мудак! – кричить і обганяє машину за машиною. – Всі ви, мужики, – козли, нічого робити не хочете. Я свого колишнього через то кинула. Механік хрєнов, блін. На роботу ходив, але заробляв тільки, щоб на бухло йому хватало. Щоночі залитий вертався. Шість років я то терпіла – думала, зміниться. Коли розвелася, друге дихання відкрилося. Пішла, здала на права, купила машину. І, прикидаєш, вона мені мужика замінила! З нею і поговорити можна, і пожалітися. Не то що з вами.
По вул. Стуса їдемо зі швидкістю 90 км/год. Сихівський міст проїжджаємо на 100 км/год. Перед нами з іншої смуги вискакує Matiz із жінкою за кермом.
– Ти, овца, їздити навчися, – ми перелаштовуємося в інший ряд і обганяємо конкурентку. – Понакупляли блондінки крашені машини, а їздити не навчилися. Куди ті даїшники дивляться? Тільки хабарі за права беруть. А потім жалуються, що аварій багато.
7 березня викликаю до пам'ятника Тарасу Шевченку таксі фірми "Браво". Біла Daewoo Nexia приїжджає за 7 хв. Зверху замість шашечок з обох боків приклеєні по три плейбоївські кролики.
– Прикольні у вас кролики.
– А, так-так, – Андрій Хуторянський, 45 років, заводить авто. – Ті кролики в мене вже шість років, відколи таксувати почав. Машини змінював, а шашку – ніколи. Подобається мені дуже той знак.
Він невисокий, голова поголена. У лівому вусі золота сережка у вигляді кролика.
– Я чого таксистом працювати почав? – зупиняється на вул. Дорошенка, дає можливість виїхати з під'їзду синій "Таврії". – Пляшки роблю ексклюзивні, дорогою пропоную їх клієнтам.
Із заднього сидіння бере довгасту зелену пляшку. На ній вигравіюваний амур зі стрілою.
– Роблю їх тільки на заказ, навіть із Києва замовлення приходять. Зараз конкуренція велика, заробітки невисокі. Правда, тут від таксиста багато залежить. От я польську добре знаю та й психолог добрий. Віз раз банкірів, вони між собою говорили, що треба кудись заїхати. Відповів на їхній мові, що без проблем. Тепер завжди вожу їх, хоч вони можуть собі дозволити машину й вищого класу.
П'ять років тому приїхав на виклик до "Гранд Готелю". Хтось із гостей подарував там молодятам номер для першої шлюбної ночі. Виходить наречена, фата за нею довга тягнеться. Наречений теж при параді. Шукають замовлене авто – а тут я зі своїми "Жигулями". Мені трохи соромно стало. Хоч авто й чисте, але якось незручно. Кажу: "Ретро-лімузин подано!" Наречена трохи не дуже з радістю сідала. Але по дорозі розвеселив їх жартами. Недавно знову віз їх. Не впізнав би, якби не нагадали про ретро-лімузин.
На панелі лежить розп'яття. Збоку приклеєна довга смужка білого паперу. На ній написані номери служб екстреного виклику.
– Люди всякі бувають, – зітхає Андрій. – Буває, береш пристойного клієнта. У костюмі, з галстуком, дорогим годинником. Катаєш його. Потім він просить зупинити біля магазину, щоб коньяк купити. Заходить, і тікає через другий вихід.
Вмикає обігрів салону, погладжує лисину.
– Мені Козловського й Віктюка доводилося возити. Козловський завжди користується таксі нашої фірми, бо воно найдешевше. Зимою забирав Віталіка від Домініканського собору, він із журналісткою був. Ну я вийшов, відкрив їм двері. У мене так заведено, щоб клієнтів вітати. Кажу, що нарешті зустрілися дві зірки. Він: а хто друга? Кажу – ви, бо я перша, самий популярний таксист у Західній Європі. Журналістка посміхається, а Віталік тяжкий на жарти.
У рацію до дівчат повідомив, що Козловського везу. Думав трохи їх розвеселити: попросив Віталіка кілька слів із пісні заспівати. А він: "Та на всіх фірмах Львова не вистачить грошей заплатити мені гонорар, щоб я вам у рацію заспівав". Коли побачив пляшку на задньому сидінні, охнув! А як дізнався, що то я зробив, – зразу відклав. Під'їхали до готелю "Швейцарський". Мав заплатити 27 гривень, дав тридцятку. Заставив журналістку чекати, поки я решту віддам. А Віктюк ніколи не бере здачі.
5 
1
Коментарі
12