Маю глечик, який не продам ні за які гроші

Випечені керамічні вироби купають у молоці

Коли мама була вагітна мною, зайшла до сільського магазину й буквально прикипіла очима до керамічного сервізу. Роздивлялася й обмацувала з годину. Вдома розказала про нього. А бабуся їй: "Піди й купи, то дитина просить". Мама купила. Це була моя найкраща іграшка. Лишилося тільки блюдечко.

У 12 років побачила на Андріївському узвозі, як працює гончар. Сказала: "Хочу бути отим". Простояла біля нього весь день. Уже коли вчилася в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва, випадково знову зустрілася з тим гончарем. Сергій Спасьонов – крутий майстер. Він зробив для мене гончарний круг і піч.

Чомусь усі думають, що в гончаря мають бути великі сильні руки. Коли бачать мої майже дитячі долоні – дивуються. Насправді наша сила – не у м'язах, а в сухожиллях. Коли багато ліпиш, вони розвиваються. Але треба добре відчувати все своє тіло. Щоб ретельно вимісити глину, в процес залучаю весь корпус. Тисну на руки вагою тіла.

Долоні майстра мають бути чутливі. Це приходить із практикою. Маєш навчитися відчувати матеріал і себе. А потім – щоб він став твоїм продовженням.

 

У японців професія кераміста – династична. Щоб глина була якісна, високої пластичності, вона мала викисати у спеціальних кар'єрах до десятка років. Вони переходили у спадок від батька до сина. Японські майстри порцеляни досі працюють тільки на глинах із власних копалень.

Я працюю із глиною зі Слов'янська Донецької області. Одразу замовляю мінімум тонну, брикетами по 30–35 кілограмів. Цього вистачає на рік. Один брикет коштує 250–300 гривень, залежно від сорту.

Україна багата на гончарні глини. На нашій території зосереджено до 10 відсотків світових каолінів – білої глини. Є ще зелені й червоні, пісні й масні. Мало хто знає, що глину для відомого в світі російського "кузнє­цовського фарфору" ХІХ століття копали в Будах на Слобожанщині.

Глину перетирають на порошок і змішують із водою. Має вилежатися. Згодом її розмелюють круговим млином, очищають від залишків піску, додають електроліт (сполука рідкого скла та соди. – Країна). Потім заливають у форми з гіпсу, він добре втягує вологу.

Якщо керамічний виріб упаде й покотиться з гори, від нього нічого не має відбитися, казали нам в інституті. Глина не любить гострих кутів.

Маю глечик, який не продам ні за які гроші. Називаю його "мрійник". Повезла його на ярмарок у Пирогів. Дівчинка років 10 довго стояла перед ним, а потім каже: "Можна я загадаю в нього мрію?" Я відповіла, що спочатку до нього треба покласти цукерку. За пару хвилин вона прибігла і вкинула її в глечик. Потім нахилилася і почала щось нашіптувати. Сподіваюся, її бажання збулося. Подумки складаю туди й свої мрії.

Груба кераміка – це гончарні вироби, цегла, черепиця. Тонка – порцеляна, фаянс, майоліка. Я займаюся майолікою та працюю в техніці стрічкової кераміки або ручного ліплення. Їй понад сім тисяч років. Для таких виробів потрібні легкоплавкі глини. Крейди в них має бути до 20 відсотків, кварцових відходів – до 17. Обпалювання відбувається при температурі від 900 до 1050 градусів. Поливи мають бути без свинцю. Такий посуд товстостінний. Пористіший за фаянс.

Давно хотіла спробувати техніку раку. Вдалося цього року на симпозіумі в карпатському Косові. Її застосовують для традиційного японського посуду. Переважно для чашок, що використовують у чайних церемоніях.

Старовинна техніка кракле виникла випадково – з бракованої продукції. Майстер вийняв із печі невдалий виріб у тріщинах – це називається цек. Бо не відбулося поєднання керамічного черепка й поливи. Винахідливий гончар вирішив врятувати бракований посуд. Влив у тріщинки контрастну поливу іншого кольору і ще раз випалив.

 

Майстри з Гавареччини (село в Золочівському районі Львівської області. – Країна) та Слов'янська застосовують техніку лощення – полірування пласким предметом, наприклад камінцем. Є ще вощення – покриття випаленої глини бджолиним воском. Цікавий також процес молочіння – випечені вироби купають у молоці. Що воно жирніше, то краще. А потім знову ставлять у піч. Впізнавана також гаварецька чорна кераміка. Її ще називають чорнодимленою, задимленою, закуреною. Такого кольору вироби набувають завдяки унікальному випалу. На фінальній стадії додають дрова і всю піч засипають землею.

Найперше, що робить майстер, беручись за роботу – відцентровує грудку глини на гончарному кругу. Її треба добре розім'яти – декілька разів підняти вгору й опустити на круг. Жартую, що фітнесом займаюся по п'ять годин на день. Бо задіяні ноги, руки, шия, спина. Але перевтомлюватися не дозволяю собі. Знесилений зробиш менше. Не будеш задоволений виробом.

Щоб творити, я повинна мати заземлення: босоніж походити, квіточку посадити. Колись залишилася ночувати у друзів на 22-му поверсі. Прокинулася від жаху: "Боже, як далеко до землі!" Перед очима крутилися картинки всіх цих поверхів. Скільки там ліжок, шаф, дітей.

Був період, коли я крутила намистини. Щодня. Намистина – це ідеальна форма. Можливо, мені не вистачало гармонії. Це була ніби медитація. Думки розкладалися по поличках. Зараз здебільшого малюю пташок.

Часом люди по готовій роботі відчувають настрій, з яким я її ліпила. Тоді думаю: значить, зроблено правильно. Бо побачили емоції, які я вклала. Хоча буває і навпаки, в роботі бачать щось таке, що мені й на думку не спало б. Розмалювала тарілку геометричним орнаментом. Товариш подивився й каже: "Та це ж українське село – хати, дим із коминів, віконця".

Якось закортіло зліпити брязкальце й намалювати на ньому рибку. Дивувалася: чому я це зробила? А потім подруга розказала, що вагітна. Зрозуміла – та іграшка для дитини, яка має народитися.

Конкуренція наступає на п'яти. Але в кожного майстра є свої покупці. Не можуть дві людини створити однакові речі.

Запропонували робити поховальні урни. Розумію, що такі речі потрібні, але це не до мене. Відмовилася, хоч давали великі гроші.

Буває, ідеї приходять самі. Іншим разом – їх треба напрацювати. Не знаю, від чого то залежить – від планет, настрою. Часом маю відчуття, ніби крізь мене щось пройшло і я просто через руки видала інформацію.

Глина змінює людину. Ліпиш її, а вона – тебе. Коли я сумна, нервова, заклопотана, вона не піддається. На якомусь етапі щось піде не так.

Майстер-класи, ярмарки дуже втомлюють. І фізично, й емоційно. Розпитують, радять, хвалять, критикують, торгуються. Голова йде обертом. Після цього день прихожу до тями в тиші.

Якось молода пара на ярмарку довго розглядала мої тарілки. Потім почали реготати. Я аж знітилася, питаю: що вас насмішило? А вони: "Ваша миска з мальованою рибою і підписом "Товстенький карасик" – чудовий подарунок на ювілей нашого тата. Він теж нівроку і його прізвище – Карасик".

Випалюю вироби приблизно раз на три тижні. За цей час створюю стільки предметів, щоб заповнити піч. Наприклад, за день накручую 30‑40 заготовок для чашок. Але одразу не можна прикріпити до них "вушка". Треба, щоб глина підтугла. Наступний день ліплю ручки. Тому маю якусь подобу списку на місяць – що треба зробити.

 

85–90 відсотків усіх виробів ідуть на продаж. Інакше не вистачить на прожиття.

Посуд є закритого й відкритого типу. Перший оброб­лений поливою. Вона потрапляє в усі шпаринки й ніби консервує черепок. Такі вироби зручні у використанні. Гладенькі, мають блиск. До відкритого типу належать вощені, чорнодимлені, молочені вироби. Такий посуд після використання треба одразу помити, просушити й витерти. І без мийних засобів. Бо вони заповнять мікроскопічні шпаринки у черепку. Вимити їх звідти неможливо.

Якщо майстру не подобаються вироби, він не доводить їх до випалу. Розбиває на черепки й заливає водою. Вони викиснуть, тоді можна ліпити щось інше. Але потрібен час, бо глина має пам'ять.

Гончарний круг можна купити або замовити під себе. Ще – зробити самому. Маю два механічні з ножним приводом. В одному верхняк, куди кидають глину – металевий. Спідняк – там, де крутиш ногою – дерев'яний. Другий круг зроблений у формі шкільної парти. Я сідаю на стілець. Переді мною стіл, вкритий трьома шарами лаку. За рік глиною стираю їх повністю. Потім вимиваю-вичищаю і знову тричі лакую.

Виріб із гончарного круга зрізають жилкою попід дном, її ще називають струнка. Відкладають на два-три дні сохнути. Треба уникати протягів і прямих сонячних променів, бо покрутить форму. Для рівномірного сушіння – час від часу повертати. Недосушений тріскається чи вибухає в печі.

Потрібно попрацювати п'ять-сім років, щоб з'явилися постійні замовники. Маю шанувальників, які кочують зі мною на кожен ярмарок. І майже щоразу щось беруть.

Кажуть, моя кераміка покращує ауру в їхніх домах. А одна жінка якось заявила: "Ваші дзвоники вигонять нечисту силу з Міністерства культури". І купила десяток. Постійна замовниця подарувала мій оберіг-пташку своїй родичці. Та декілька років не могла завагітніти. А через три місяці написала, що чекає дитину.

На оберіг маю налаштуватися. За таку роботу слід братися при повному здоров'ї, в гарному настрої, з добрими думками. Обов'язково читаю молитву, прошу Бога благословити мою працю і здійснити бажання замовника. Коли ліплю, вголос промовляю те, чого він прагне.

Мені близькі так звані викопні культури. Ті, що творилися до винайдення гончарного круга – неоліт. І немає значення – на території сучасної України чи Мексики знайшли стародавні вироби. Вони вручну проліплені й промальовані. Таку енергетичну річ повторити нереально.

Маю надію, що мене Боженько благословив, бо працюю без ескізів – ставлю крапку й руки далі веде само.

×