"Мав пачку наждачного паперу і криві руки"

Київ стає схожим на інші міста

Цікавився історією все життя. Я – киянин, як і батьки. Кілька років тому захопився локальною історією рідного міста. Тоді й зрозумів, як важливо зберігати автентику середовища в усіх її проявах.

Перші старовинні двері в Києві відреставрував на початку цього літа. Раніше щось заважало торкнутися історичного, раритетного. Боявся зіпсувати, адже за професією я не реставратор. І жодних навичок чи потрібних інструментів не мав. Були лише бажання і водночас острах.

 

Наприкінці травня гуляв містом і фотографував двері у проїзді царського будинку. Вони глухі, чимось були закладені, нікуди не ведуть. Але гарні й автентичні. Зайшов у проїзд, щоб зробити знімок, а туди якраз мешканці припаркували машину й питають, що я фотографую. Намагався їм пояснити, яка це краса. Але раптом дійшло, що ми говоримо різними мовами і їм не зрозуміла унікальність цих дверей. На завершення вони сказали: "Двері скоро закладуть цеглою".

Я кілька днів думав, що така цінність пропаде. Мав пачку наждачного паперу та криві руки. Зрозумів: треба рятувати двері. Заспокоював себе, що їх усе одно знищать, тому нема чого переживати. Купив примітивний набір для будівництва. Почав колупати ті двері, намагаючись по ходу чогось навчитися. І таки зробив їх. Не найкраще, але минуло чотири місяці, а вони досі стоять. Мешканці не замурували їх цеглою, як збиралися. В цьому й полягав мій план.

Не можу займатися лише реставрацією, бо вона не приносить грошей. Навпаки – витрачаю свої кошти на матеріали. Веду сторінку в соцмережах, де показую свої роботи. Збираю тих, хто цікавиться історією Києва, і за благодійні внески проводжу екскурсії історичними місцинами.

Відновив семеро старих дверей у столиці. Іноді гроші надсилають підписники, але цього вистачає лише на необхідний мінімум.

Київ, з погляду міської автентики, помирає. Перетворюється із самобутнього на подібний до тисячі інших міст. Проте важливо зберегти його таким, яким він нам дістався. Якби мав фінансові можливості, зробив би все, щоб реставрувати старі будинки. Але роблю те, що можу в цей момент.

Зі старовинними дверима місто не втратить нічого екстраординарного. Багато хто й не помітить, що вони зникли. Але якщо їх зберегти й надати цивілізованого вигляду, то вони стануть поштовхом для позитивних стосунків міста та його жителів. Зараз на давні двері ніхто не звертає уваги. Бо пофарбовані в непримітний сірий чи брунатний колір, як і інші. Якщо ж довести їх до пуття, то, коли хтось наступного разу захоче виламати історичні двері й поставити сучасні, є імовірність, що жителі не дозволять. Адже побачили, що це може бути красиво.

Кожен будинок царського періоду має неоднозначну історію. Я не брався за двері дому національного значення. Не вважаю, що рівень моєї роботи прийнятний для значущості будівлі, тому й стараюся таких уникати.

Зараз відновлюю двері в домі, де жив педагог Володимир Науменко. Він очолював Центральну Раду до приїзду Михайла Грушевського, а потім був міністром освіти УНР і Гетьманату.

У царські часи теж зводили типове житло. Київ, на відміну від Львова та Одеси, бідний архітектурно. На тлі сучасних споруд царські будинки мають крутий вигляд, але для тієї епохи вони не були унікальні. Така ж історія з дверима. За сучасними мірками, вони красиві, а насправді типові. Лише на бажання замовника на полотно додавали оздоблення.

В епоху модерну двері мали велике значення для створення цілісного ансамблю дому. А от за класицизму архітектори не дивилися на них як на головну частину будівлі і спеціально не добирали.

У Києві сотні старовинних дверей потребують реставрації. На відновлення одних іде до 100 годин. Усе залежить від розміру. Буває, допомагають друзі й підписники. Але основного навантаження з мене це не знімає. Не везу в майстерню, роблю все на місці.

 

Зазвичай не обговорюю з мешканцями, що реставруватиму. Просто приходжу й починаю працювати. Електрику шукаю в магазинах чи кав'ярнях поблизу. Просити людей увімкнути інструмент у квартирі не можу, адже вони мають свої справи.

Місцеві по-різному реагують на мене. Здебільшого бачу байдужість. Був випадок, коли жоден мешканець 12-квартирного будинку не спитав, хто я такий і що роблю.

Коли працював перший день у домі, де зараз відновлюю двері, одна жінка зупинилася й подякувала. Бо зверталася в різні служби, щоб відремонтували. А тут я сам прийшов. А коли вже збирав речі й підмітав після себе, вибіг старий чоловік і почав кричати. Погрожував, що викличе поліцію. Фотографував мене, знімав на відео, коментуючи його всякими гидотами. Я написав про це пост у соцмережі. Його прочитала жінка, яка першого дня дякувала за роботу. Вибачилася й запевнила, що більшість людей так не думають. Наступного дня мешканці допомогли в роботі й покрили мої витрати. Це здружило людей, які ніколи не спілкувалися, а жили по сусідству.

Інколи виникає бажання все кинути й піти. Тоді думаю, що зроблю зо два місяці перерви, перш ніж братися за наступні двері. Але це – як бігти марафон. Важко, та віддихуєшся і вже думаєш, коли побіжиш наступний.

Найскладніше – довга й рутинна робота, бо я непосидючий. Важко полірувати деталі. Це займає стільки ж часу, як зняти вісім нашарувань фарби. Але коли її зняв, то видно результат, а під час полірування – ні. Наждаком стираєш руки, дихаєш пилом, що забиває легені, бо в респіраторі довго не простоїш. А здається, наче нічого й не робив.

Не можу назвати моє заняття мистецтвом, це не створення чогось. Я ремісник, бо не маю бачення того, що отримаю. Моє завдання – зберегти. Вважаю, історичному артефакту важливо не повернути автентичний вигляд, а навпаки, залишити кожне пошкодження. Це така ж частина історії, як і шрам у людини.

×