Роман Шухевич на збори провідників УПА приїздив машиною швидкої допомоги
Усі мої стрийки (дядьки по батьковій лінії. – Країна) були музикантами з вищою освітою. Але у 1930-ті і шляхтичі, і прості хлопи – всі мали погані відносини з польською владою. Поляки ненавиділи українців, а наші – їх. Ті часто приходили із сусідніх сіл і влаштовували бійки. Коли ми збиралися по хатах-читальнях і співали українських пісень, польські жандарми стукали у вікна й погрожували побиттям.
Коли на наших теренах почалися масштабні бойові дії, літали ворожі літаки, падали бомби. Німці наступали на Польщу. Ми ховалися в пивниці під хатою, всі сусіди збігалися до нашого сховку.
Одного разу з нами був батьків брат Володимир Кульчицький. Казав, мусить побачити, як б'ються ворожі літаки. Побіг униз, де колись школа була. Коли вертався, біля стодоли вибухнула бомба і його розірвало. У Стрию дядько керував музичною школою, працював з оркестрами. Його поважали. На похороні аж два оркестри грали: один – біля хати, другий – на цвинтарі.
Батько Євстахій загинув на подвір'ї від розриву бомби. Татову ногу мама аж з городу принесла. Радянські солдати пішли, а ми з мамою побігли долиною до чоловіка маминої сестри. Він був теслею, робив труни. Взяли у нього готову. Сусід поміг віднести на цвинтар і покласти домовину в родинний гробівець.
Брат Мирослав воював в УПА. Прийшов із лісу до хати. Його заскочила облава москалів. На місці розстріляли.
Німці зайняли сільську школу. Наша хата була до неї найближче. Якось вийшла з двору і побачила на дорозі двох німецьких солдатів. Перекинулася з ними кількома словами – мову знала зі школи. Один із німців був на коні. Той заіржав, а наша кобила, яку ховали в стодолі, відізвалася. Мусила відчинити клуню. Коняку в нас забрали.
Коли в селі вже господарювали більшовики, ми з подружками упорядкували могилу Січових Стрільців. Обв'язали синьо-жовтими стрічками і наклали вінків. А зранку енкаведисти ходили селом із вівчарками і нишпорили по хатах – шукали, хто це зробив. Щоб собаки взяли слід, на вуха їм ті стрічки поприв'язували. Ми з подружками сховалися. Нас ніхто не видав.
З нашого села в УПА пішли близько сотні хлопців. Серед них – четверо двоюрідних братів Кульчицьких-Жигайлів. Дівчат було мало – я і ще дві-три. Носила повстанцям пошту і вдень, і вночі. Не раз ночувала в лісовій криївці. Не боялася. Пам'ятала написане у "Декалозі українського націоналіста" (10 заповідей українського націоналіста. Автор – Степан Ленкавський уклав їх 1929 року. – Країна): здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї. Мама застерігала: "Бійся Бога, доню. Усіх нас через тебе знищать. Чи не чуєш, чи не бачиш, що з людьми всюди роблять". Та я не могла лишити боротьбу.
1946 року з двома хлопцями йшли із Самбора в село Бабина. Там якийсь празник був, нас покликали, аби щось поїли. Коли дійшли до мосту, побачила радянського наглядача, який у всіх перевіряв документи. Хлопці вже наготували револьвери. Та він закричав: "Ребята, у вас спички есть?!" Відповіли, що мають. Той узяв сірники і повернувся на свій пост. А ми пішли далі. Іншим разом вбрід переходила річку, щоб дістатися другого села. Мене солдат зі спостережливого пункту запримітив і закричав: "Ты что, с ума сошла?!" Думав, хочу топитися. Відповіла, що риби наловлю.
У лісі не раз повстанці не мали що їсти, воші по ним лазили. Петро на псевдо "Козак" пішов із двома хлопцями до своєї хати. А в сусіда-донощика вже москалі чатували. Одного вбили біля вікна хати, другого – на подвір'ї. Петро встиг скочити на коня і погнав до лісу. Та куля його наздогнала.
1946 року на наш город вночі зійшлися більш як сотня партизанів. Усі провідники, яких я знала, поставали у наших сінях. Роман Шухевич (головнокомандувач ОУН-УПА з 1943 року по 1950-й. – Країна) приїхав у машині швидкої допомоги – неподалік від нас в одній із хат розташовувалася лікарня. Він вийшов з охороною: двоє чоловіків попереду, стільки ж – позаду. Шухевич зайшов до хати. Сів у крісло, розклав на столі папери. Викликав по одному провіднику. Ті звітували, що в краї робиться, як у їхній сотні справи йдуть, а він усе записував. Ми із зв'язковою на псевдо "Марійка" сиділи на ліжку біля стола. Шухевич до нас: "Дівчата, ви лягайте, бо завтра буде". Потім замовк. Після паузи додав: "А може і не буде". Коли переговорив зі всіма, сів у "швидку" і поїхав.
Про те, що в нашій хаті був головнокомандувач, дізналася пізніше. Коли питала "Марійку", хто він, відповіла, що провідник Сірий. Шухевич у кожній станиці мав інше прізвище. А "Марійка" за деякий час потрапила в засідку біля річки. Застрелилася до того, як її мали схопити.
Мене заарештували у вересні 1947-го. Прийшла з лісу, хотіла трохи біля мами побути. За мною стежили двоє кадебістів. Один мовив: "Привіт, Марто". Схопили мене босу. Мама кинула услід чоботи, але вони не дозволили взяти. Босоніж повели до Самбірської тюрми. Чоботи передали за кілька днів.
На допити водили вночі. Копали мене по підлозі, як футбольний м'яч. Питали: "Сколько бандеров было в селе? Сколько осталось?" Я відповідала: "Бандерівців повен ліс". Щоб не думали, що всіх повибивають.
Усі хлопці з Кульчиць загинули. Один повстанець на псевдо "Тиміш" прийшов до батьківської хати, бо вже не було де ховатися. Викопав криївку. Поставив там друкарську машинку й набирав листівки. Хтось його виказав. Москалі приходили двічі. Перший раз пройшлися штирами біля хати – нічого не знайшли. Повернулися за півгодини. "Тиміш" почув і почав документи палити. Побачили, як із криївки пішов густий дим, і почули постріли. З горя батько хлопця кинувся у криницю на подвір'ї. Енкаведисти витягли його вже мертвим. Закинули обидва тіла на віз і вивезли за село.
У таборі працювала на лісоповалі. Потім перевели на будівництво залізниці. У березні 1953-го копала рів. Біля мене робив якийсь москаль років 25. Почув від в'язнів, що Сталін помер. Випростався, скинув шапку і завмер. "Що робиш, дурню?" – спитала. З сумом у голосі відповів: "Батюшка Сталин умер, надо почтить".
Після табору повернулася до Самбора. Начальник місцевого підприємства змішаної торгівлі Леонід Стасюк не зважав на моє минуле. Його часто викликали кадебісти, нагадували, кого пригрів. Мені він казав: "Працюй, як працюєш. Твоєю роботою я задоволений. Усе минеться".
З дітьми жила в страху, бо на нас писали доноси. Син і донька не могли свою повну автобіографію викласти. Дорікали мені: "Чого ти добилася? Де твої герої?" Вони мислили хибно. Повстанці ніколи не хотіли чужого, але й свого не віддавали.
На початку 2000-х дізналася, що чоловік, який із мене тортурами вибивав зізнання, має іменну пенсію, велику квартиру, його діти отримали вищі освіти і працюють у серйозних структурах. У районній газеті про нього опублікували хвалебну статтю. Прийшла в редакцію поскаржитися. Сказали, що вже нічого не можуть зробити.
4 
1
Коментарі