"Людині можу дати від 200 гривень до 200 тисяч" - депутат-бізнесмен

 

Не скажу, що живу в багатстві, але років 15 уже в достатку.

Я виріс у сім'ї колгоспників, які працювали на трудодні за пару мішків збіжжя. Годували корів. Треба було літом накоситися, навозитися сіна, щоб купити потім куфайку собі й сумку мені до школи.

Хотів мати мотоцикла. Він коштував 500 рублів, то більше, як корова. Батьку до зарплати сунули лотерейні білети. Він їх навіть не перевіряв, бо мав чотири класи освіти. Я влітку між восьмим і дев'ятим класом якось узяв один і пішов на пошту. А там виграш: мотоцикл.

У кролячій шапці ходив до 30 років. Аж доки не покинув Львів і не поїхав до Сибіру, в Красноярський край начальником штабу на будівництво ­Качинсько-­Ачинського паливно­енергетичного комплексу. Заробляв тисячу рублів. Там уже купив ондатрову шапку, дублянку. За чотири роки вернувся, бо маму розбив ­поліартрит.

На ізоляторному заводі чотири місяці працював цілодобово, вдома не бував, бо хотів навчитися. Ми зробили найкращий цех у Радянському Союзі. Зекономлені гроші виплачували робітникам, вони отримували 700 руб­лів. Мене за це сварили. Але я знав: живеш за шаблоном – тобі ­капець.

У мене не було першого вкраденого чи нечесно заробленого мільйона. Після розпаду Союзу втратив роботу секретаря парткому ізоляторного ­заводу. Із кумом вирішили робити крила до "Жигулів". Їх було важко придбати, одне коштувало 500 карбо­ванців. Позичили 2 тисячі по знайомих, поїхали в Тольятті по креслення. Ніхто їх нам не дав. У готелі сидимо, на останні копійки взяли горілки, горе запиваємо. ­Стукає якийсь випадковий чоловік. ­Розговорилися. Наступного дня дістав нам ті ­креслення.
На виготовлення зразків у знайомого по комсомолу, тодішнього директора кооперативного банку "Дністер", позичив 4 мільйони карбованців. ­Запускаємо виробництво: бляху ­положили, міліметр зазор – уже тріщина і брак. Тоді я посивів. Кредит ішов, гроші треба віддавати.
Як тільки заробив, перше – на могилах дідуся й бабусі поставив пам'ятники.

Постановив собі: якщо піде ­бізнес – перший мільйон дам на церкву. А тут якраз на Привокзальній реставрували костел Єлизавети. Я зібрав мільйон і віддав.

1996 року відкривав ринок на  300 яток. Була велика інфляція, я знов позичав. До відкриття вирішив, ­роздам ­продуктові набори для бідніших. ­Поставив намет. До нього вишикувалася черга. Я підійшов до неї. За тими наборами стояли люди із золотими ланцюгами на шиях, перснями на руках – у мене таких не було.

Я не перевіряю, чи правду люди кажуть, коли просять. Інтуїтивно прий­маю рішення.

Роблю купу помилок. "Моя дитина хоче ся вчити. Не маю грошей", – плаче матір. Добре, даю. Дитина не вчиться. "Та ні, вона вчи­ться, то так ся стало, то воно таке із села бідне. Йому тяжко". Ну добре, вчу п'ять років, плачу за навчання. Так із нього нічого й не виросло.

Дзвонить знайомий, що буклет ­треба видати гарний для ­польсько­­української співпраці. Каже: "­Приїде до тебе мій приятель, привезе ­рахунок". Добре. Той приїхав ­Mercedes'ом, кращим за мій. Я не дав.

Людині можу дати від 200 гривень до 200 тисяч.

Закупив дві тисячі племінних поросят для селян у Перемишлянському районі. Корми їм дав, уклав договори з ветеринарною службою. Людям треба було вигодувати їх до 120 кілограмів. Одне собі мали взяти, одне – мені віддати. Тими кормами почали годувати качок, худобу, а свиней – кропивою. Замість 100 кілограмів свиня мала 70. Я мав страшні збитки.

На храми тепер не даю. Уже їх ­досить. Пора наповнювати їх змістом. ­Єдиний храм, який ще хочу відновити, – Церкву Святого Духа у Львові. З нею пов'язані Шептицькі, Шашкевич. Це був центр українства за ­Австро­Угорщини.

Сестра колись тяжко захворіла. 37 років їй було. Усі клініки світу ми об'їздили. Дійшли до тибетського монаха. Він із нею цілий день говорив. Багато ненависті й агресії в ній побачив. Я сидів біля сестри в онкоцентрі півроку. Мої гроші їй не помогли, померла. ­Лишила двох малих дітей.

У мене 2001 року на Левандівці стріляв кілер. Зробив два постріли, коли я відпустив охоронця і вийшов з авто. Здогадуюся, хто замовник. Я не міг говорити. Щока обвисла, лице підклеював лейкопластиром. Наново вчився ходити. Намагався всміхатися, увійти в робочий процес, щоб далі жити.
Стріляли з 1,5 метра. З погляду науки, медицини, я не мав жодного шансу вижити. Те, що лишився живий, чудо.

Колись жив на 100 карбованців. ­Їздив трамваєм, до мами в село кожну суботу в набитому автобусі на одній нозі. І почувався щасливим. Нині їжджу Mer­cedes'ом, уже не кожної ­суботи в селі, й однак змучуся, бо дорога мені погана.

Сплю, як коли вдасться. О сьомій ранку вже на ринку. Мене батьки так змалечку навчили. Я хотів спати, а треба було корову гнати пасти досвітку, кролів годувати й пильнувати, щоб гуси не йшли в людські городи.

Діти мої не швендяють по клубах. ­Дорослі мають бізнес. Одягаються на ринку, де всі люди. Найдорожча покупка дружині – Lexus. Найбільші витрати – це подорожі. Тричі на рік усією родиною їздимо світом.

Після замаху лежав у лікарні й думав піти в монастир. А одужав – і пішов у політику.

Міська рада закидає, що я ­землю захопив незаконно, де зараз "­Південний". Бо я кожному депутату по течці з грошима не дав, і вони не проголосували. Як може підприємство, що є одним із найбільших платників податків, отак собі багато років незаконно на землі сидіти? Значить, закони нездалі.

Як починав, їздили бандюки, пропонували свою кришу. Я звертався в СБУ, міліцію. Доки покійний бандюк Завіня до мене в супроводі ДАІ не приїхав. Зрозумів, що вони заодно. До 2000 року ходили по ринку і збирали з жінок по 10 доларів для бандитів. Я коли став на ноги, сказав, що більше того не буде. Найняв сотню охоронців. Тоді в мене й стріляли.

На мені туфлі – 2500 гривень, костюм – 5 тисяч. У костюм за 500 гривень не вберуся, бо з мене сміятиму­ться у Верховній Раді. До 2001­-го їздив "дев'яткою". Але зараз вимагає статус, та й хребет болить. Краще до Києва на комфортному сидінні їхати.

Іде ринком бізнес­-леді, яка має багато грошей. І реалізатор із зарплатою 3–4 тисячі гривень. Реалізатор часом виглядає естетичніше. Бо треба мати смак і цікавий внутрішній світ.
Уже п'ять років працював ринок, а я ще не мав офіса. Сидів у вагончику. Кабінет, антураж не приваблювали.

4 мільйони кредиту можна було й не віддавати. Розвалювався Союз, зник радянський карбованець. Але я віддав за півтора року. З відсотками набігло 6 мільйонів.
Якщо людина любить гроші, вона їх обов'язково втратить. Складає­складає – обікрадуть, банк збанкрутує. Тому радянські заощадження пропали. У кишенях рідко гроші ношу. Навіть гаманця не маю.

Мій комплекс на 10 тисяч гектарів збудований на землі, де колись була багнюка. Усе під ногами хлюпало й смерділо. Цю ділянку навіть ­радянська влада вивела з планів забудови. Ешелонами завозили вапняк, щоб осушити ­землі. А коли зробили, почали легенди ходити, що це ринок колишнього президента Кравчука. Потім говорили, що Кучми.

За тиждень можу й 100 гривень не стратити. Машину водій заправить, у доньки в ресторані пообідаю, вдома господарки не маю.

×