"Люди боялися розмовляти українською. Дехто питав, чи я не депутат"

Світ стає складним. Без доброї освіти в ньому не вижити

– Мій час розписаний по хвилинах. У вихідні дороб­ляю те, чого не встиг у будні, – каже в неділю по відео­зв'язку Юрій Логуш. У Флориді, де живе з дружиною, полудень. Подружжя повернулося з церковної служби.

Ви народилися в українській родині, яка виїхала в Німеччину. Що у вашій сім'ї було за українськими звичаями, а що – за німецькими?

– Німецького практично не було. У той час сотні тисяч українців емігрували до Німеччини з політичних мотивів. Боролися за незалежність України і розуміли: мають зберегтися для наступного етапу. Українське життя було перенесене з України, де почалися репресії, в Німеччину та у вільний світ. Працювали українські університети й товариства. Писали й публікувалися десятки письменників, процвітали видавництва. Діяла колишня Київська капела бандуристів, хорові колективи, симфонічні оркестри, театри.

Політична еміграція почалася ще з мазепинських часів, на початку XVIII століття. Зараз припинилася, бо державність відновлена. З 1992 року люди їдуть за кордон насамперед з економічних причин, щоб здобути якісну освіту або реалізуватися.

 

Як ваші батьки емігрували?

– Виїхали наприкінці 1944-го. Вони були серед керівництва УПА. Коли Україну окупували радянські війська, сформували довжелезні списки тих, кого треба заарештовувати, висилати, розстрілювати. Заслали в Сибір батькового брата, який був адвокатом. Люди розуміли, що поновлюються репресії, які були до війни. А раніше, 1920 року, на Полтавщині діда – материного батька – розстріляли разом із сином, бо ті відстоювали відновлення автокефалії Української православної церкви. Батьки розуміли, що ця система знищення українців працюватиме й далі. На Захід ішли між фронтами, як і мільйони українців, поляків, балтійців. На них полювали і нацисти, і більшовики. Багато людей загинуло.

Батьки були в керівництві націоналістичної української організації. Що розказували про ті часи?

– Більше акцентували увагу на ситуації, в якій опинилася Україна. Із друзями й однодумцями обговорювали та аналізували події, що там відбувалися. Їхній погляд завжди був спрямований у майбутнє – що буде далі? Мали глибоке розуміння, що Радянський Союз розпадеться. У ньому було стільки суперечностей і конфліктів, що це було справою часу.

Батькам вдалося побувати в Україні після еміграції?

– Ні. Вони відійшли до того, як Україна стала незалежною.

У США ви читали книжки українських письменників доби Розстріляного відродження. Ця література там була доступна?

– Знайти її було відносно легко. Твори друкувалися в Америці, Німеччині, Канаді, Аргентині. Видавали і класику, і тогочасних письменників. Доступні були роботи Домонтовича, Куліша, Підмогильного, Косинки, Хвильового. Ми мали доступ до літератури, яка в СРСР була заборонена і знищена разом із сотнями письменників.

Я почав читати українських авторів у середньому шкільному віці. Ми вивчали найкращі твори світової літератури. Коли брав до рук книжки українських авторів, розумів, що вони пишуть на високому рівні. Не було відчуття, яке насаджували в Радянському Союзі, що це щось другорядне, провінційне. Ні, це була світова література. Виникало запитання: чому така несправедливість? Чому майже всі ці письменники загинули брутальною смертю?

Коли з'явилися шістдесятники, ми зрозуміли, що починається відродження. Хоч і ця хвиля зазнала придушення, вже не було відчуття безнадійності. Процеси в Союзі вказували, що страшній системі настає кінець. А разом із тим була надія, що після розпаду СРСР відновляться завойовані й поневолені країни.

Ви вивчали ділове адміністрування та економетрику. Завжди подобалися точні науки?

– У школі цікавила література. Але згодом зрозумів, що письменником не стану. Пробував писати. Але був самокритичний. Бачив, що все це файно, але смішно.

Вступив на інженерний факультет. Розумів: це професія і хліб на майбутнє. Та після трьох років в університеті стало ясно, що інженерні науки мені не надто цікаві. Перейшов на факультет філософії. Вивчав її не один семестр. Та у філософії немає школи, яка повноцінно відповіла б на всі важливі питання. Перейшов на історичний факультет. Збагнув, що всі проблеми історії починаються, коли підсовуються неправдиві факти, а правдиві замовчуються. Тоді починається історіографічна гра. Це питання людської психології. Вирішив вивчати її. Серед обов'язкових предметів для студентів суспільних наук була економіка. Відчув: це щось цікаве. Отак і став економістом.

Але весь час не відступав від літератури. Читав.

Як заробили перші гроші?

– У 17 років із дозволу батьків на канікулах розвантажував залізничні вагони. Потім влаштувався в компанію, де розвантажував машини. Наступного літа продавав автомобільне страхування. Добре пізнав цей бізнес.

Кожен досвід стає в нагоді. У технічній середній школі були заняття в майстерні: електродугова піч, електронні мікроскопи та інше. Я розумів усі машини, вмів їх настроїти, з ними працювати. 1992 року керував інвестиціями американської фірми R. J. R.Tobacco в тютюнову галузь України. Тоді тривав процес приватизації. Треба було здобути прихильність колективу, щоб проголосували за іноземного інвестора. Пішов у майстерню, поцікавився технічними проблемами з обладнанням. Потім механіки по всій фабриці рознесли, що я розуміюся на виробництві. Колектив мене підтримав.

Коли вперше побували в Україні, вона виявилася такою, як ви її уявляли?

– Уперше приїхав у жовтні 1989-го. Знайомий Богдан Гаврилишин був президентом Міжнародного інституту менеджменту в Женеві. Разом з економістом Олегом Білорусом і академіком Борисом Патоном в нас виникла ідея закласти програму МВА для верхівки підприємств. Я був професором у Нью-Йорку. Мене запросили створити навчальну програму.

Я вивчав радянську економіку й добре розумів, яка Україна. Але все одно вразила бідність, довгі черги по хліб. Видно було, що радянська система видихалася, бо навіть на елементарному рівні не могла забезпечити людям гідне життя.

З другого боку, вразив оптимізм. Люди відчували, що назрівають зміни, і надіялися на це.

Здивувало, що українська мова була принижена й обмежена. Люди боялися нею розмовляти. Коли в перехожих питав, як пройти до готелю, відверталися. У таксі спитав водія: чому у столиці не користуються українською? Відповів: тому що всі школи російськомовні.

Та за кілька місяців на мої запитання українською вже не відверталися. Але відповідали російською. Дехто питав, чи я не депутат. Українська, яку вважали мовою селян і колгоспників, ставала мовою депутатів і державної верхівки. А вже 1996-го в харківських ресторанах офіціанти спілкувалися українською. Молоде покоління розуміло: мова потрібна, вона перспективна.

З майбутньою дружиною ви познайомились у Відні. Розкажіть, як це було.

– Тетяна поїхала у відрядження на медичну виставку. Мене зацікавив захід, під час якого заповнені всі віденські готелі. Вирішив відвідати. Біля одного павільйону стояла жінка, яка вразила мене, як грім серед ясного неба. Вразила і спаралізувала. На кілька секунд я втратив мову. Познайомився, зав'язалася розмова – і я наважився запросити її на вечерю. Довго не погоджувалася, але таки вмовив. Не знав, що Тетяна – українка. Розмовляли англійською і німецькою. Аж потім сказав щось українською. Вона розсердилася, що буцімто ввів її в оману. Встала й пішла. Мусив бігти й довго просити, щоб повернулася. Відтоді ми вже майже 30 років разом.

У вас двоє синів. Як їх виховували?

– Батьки мають передати цінності, на яких базується цивілізований світ. Без них матимемо варварство, війни, голодомори. Дітей треба виховувати порядними, добрими людьми, які шанують і допомагають іншим, поважають свою мову і народ. По-друге, треба навчити їх стояти на своїх ногах, адже батьки не вічні. Найголовніше – освіта. Світ майбутнього побудований на знаннях. Механічні й фізичні роботи, праця на нижчому рівні – все це відпадатиме. Світ стає складним. Без доброї освіти в ньому не вижити.

Компанія Kraft Foods, якою ви керували, підтримувала молодих українських літераторів, допомагала лікарням, школам, музеям. В Україні легко бути меценатом?

– В Україні не повністю склалося розуміння меценатства. Процвітає у відносно заможних, розвинутих суспільствах, де більш-менш задоволені життєві потреби, де жадібність до грошей, шалене бажання накопичення вже минули.

Багато заможних, які вийшли з радянського періоду, де бідували й де все було заборонене, досі не можуть задовольнити свій матеріалістичний апетит. Вони ще перебувають на стадії накопичення. Коли в суспільстві виникає питання меценатства, теж хочуть бути до цього причетні. Допомагають задовольнити гуманітарні потреби, наприклад у галузі медицини. Та це радше для піару.

Меценатство на вищому рівні має культурний підтекст. Але підприємці, які здобувають гроші з великим зусиллям і ризиком, не мають часу читати романи й поезію. Легко сприймають попсову культуру й можуть трактувати її як щось духовне.

З часом це мине. Наступні українські покоління займатимуться таким меценатством, як у всьому світі.

Із 2007 року ви проводили бал-маскарад "Карнавалія". Чому припинили?

– Мета була меценатська – збирали гроші на благодійні проєкти та "Коронацію слова". Проводили до 2014-го. Під час війни веселитися на "Карнавалії" було би неповагою до військових, які, захищаючи нас, щодня ризикують і гинуть.

Конкурс "Коронація слова" ви з дружиною започаткували 1999 року. Тоді великого попиту на книжки українською не було. Як наважилися?

– Після проголошення незалежності України всі очікували на літературне відродження. Відомі письменники продовжували видаватися, але їх було небагато й тиражі мізерні. Нових авторів важко було знайти. Книговидавництво занепало, система книгорозповсюдження розвалилася. Су­спільство збідніло: у видавництв не було обігових коштів, щоб видати книжку, а в людей бракувало грошей, щоб її купити. Книгарні заполонили російські видання, які завозили майже безкоштовно й дешево продавали. Ми з дружиною заходили у книгарню "Наукова думка". За місяць там могла з'явитися одна-дві новинки українською. Питали, чому більше немає. Чули: "Неходовий товар. Ці книжки дорогі. Продаються ті, які отримуємо за безцінь. За рахунок цього виживаємо". Ще казали, що української книги вже не читають.

Треба було або змиритися, або щось робити. Ми спитали у видавців: "Якби у ваші руки потрапив рукопис, який мав би перспективи стати бестселером, ви його взяли б?" Відповідь була очевидна. Вирішили створити конкурс рукописів. Їх читають експерти, кращі проходять відбір висококваліфікованого журі, і вже найкращі йдуть до видавців.

На перший конкурс отримали 200–300 рукописів. Тепер присилають до шести тисяч. За весь час видано 1100 романів лауреатів конкурсу. Їхній сукупний тираж сягає 45 мільйонів примірників. Люди зрозуміли, що книжка є конкурентною щодо інших розваг і від неї можна отримати задоволення.

Маєте велику бібліотеку?

– Понад 10 тисяч найменувань. Книги купуємо й читаємо постійно. Живемо книжкою. І театром, і кіно, і музикою.

Ви керували великими міжнародними компаніями. Бізнес змінює людей?

– Будь-яка діяльність змінює. Бізнес навчає прагнення до перемоги і співпраці. Щоб у цій справі мати успіх, треба бути порядним, етичним і чесним. Якщо навіть раз когось обдуриш, це підірве репутацію. Порядні більше не захочуть мати справу. Доведеться співпрацювати з нечесними. А це призводить до катастрофи.

О котрій прокидаєтеся?

– Вранці. Але жайворонком себе не вважаю. На вихідних перетворююся на сову.

"Поганої людини на роботу не візьму"

– Із Юрієм Логушем ми познайомилися 1994 року в компанії Kraft Foods Ukraine. Найперше побачив у ньому патріота, вченого і менеджера, – каже Володимир Ткаченко, 58 років, директор представництва "АрселорМіттал Кривий Ріг" у Києві. – Він виділявся і зовнішньо, і внутрішньо. Мав імпозантний вигляд, професорську борідку. Говорив вишуканою українською. Ерудований і готовий ділитися знаннями. Коли брав на роботу людей, казав, що до п'ятої вечора навчає їх працювати, а після п'ятої працює сам.

Навколо себе згуртував молоду талановиту команду. Насамперед звертав увагу на людські якості кандидатів. Казав: "Навіть геніального працівника, який є поганою людиною, на роботу не візьму". Завдяки цьому була сильна команда – цінностями, традиціями, проукраїнською внутрішньою культурою. Це була міжнародна компанія з українським духом.

– Юрія Логуша згадую завжди з усмішкою, – каже Юлія Тичківська, 30 років, виконавча директорка Аспен Інституту Київ. Працювали разом у Київській школі економіки. – Це керівник, який дбає про людей. Він знав, що в кого відбувається, хто має які проблеми. Вражало, як у своєму щільному графіку знаходив час, щоб запитати. Якось захворів мій син. Пан Юрій знайшов статтю з рекомендаціями, що їсти у разі цієї хвороби, і приніс мені. Він робив те, що точно не входило в його посадові обов'язки. І це було природно і невимушено.

Вирізняється глобальним мисленням – на рівні світу з розумінням українського контексту.

×