"Кожен ніж здавали на експертизу до поліції. На всі моделі є висновок, що це не холодна зброя"

Війна навчила жити без плану

Треную військових із ножового ближнього бою. Доходила від них інформація про можливе вторг­нення Росії в лютому. Зустрілися з членами нашого клубу Blade Brothers і ветеранами АТО. Проговорили план дій, що робитимемо в разі вторгнення. 14 лютого відправив родину на Західну Україну про всяк випадок. Виявилося, що недарма. Увечері 23 лютого заправив машину. А наступного дня почалося. Узяв рюкзак, спорядження – все було складене заздалегідь. Поїхав у точку, де домовилися зустрітися з хлопцями. Після цього вирушили до управління Служби безпеки України отримувати зброю і воювати в Харкові. З моїми хлопцями зібралися в один взвод. Назвали його "Ножовики", бо всі займаємося ножовим боєм. 2014-го теж пішов на фронт добровольцем, служив у батальйоні "Шахтарськ". У селищі Піски на Донеччині 24 липня мене поранили. Під ноги прилетіли дві гранати з підствольного гранатомета, потім іще й куля наздогнала.

Найстрашніший момент був, коли штурмували село Мала Рогань під Харковом. Ми туди зайшли, відкинули росіян і почали перевіряти панельки. Заходимо в підвал, а там дядько з білою пов'язкою – це знак росіян. Українські військові централізовано використовують пов'язки певного кольору – зелені, жовті, сині. Це потрібно, щоб відрізняти своїх від ворогів. Тому що в Збройних силах форму видають, а інші підрозділи воюють, у чому є. Тому за одягом не завжди можна розпізнати свого. Росіяни ж усе позначають білим кольором. Ми того дядька ледь не застрелили. Зупинило, що він похилого віку, засумнівалися, чи реально боєць. Почали з ним говорити. Виявилося, що росіяни змушували місцевих носити білі пов'язки. Для того щоб мати змогу змішатися з цивільними і щоб ми самі своїх перестріляли. Така підлість вразила.

 

Ножовим боєм захопився 2007-го. На той момент мав досвід бойових мистецтв. Займався вільною боротьбою, карате. Зацікавився захистом від нападу з ножем. Почав шукати, чи хтось викладає в Харкові, нікого не знайшов. Вирішили зі знайомими спробувати самі тренуватися. Нас було троє. Замість ножів використовували пластикові пляшки. Вони м'які, якщо вдариш, то не боляче. Почали битися та зрозуміли, що це зовсім не так, як ми уявляли. Напрацьовували досвід спарингів, техніку, систематизували все. Так сформували власний технічний арсенал. 2008 року в Харкові вперше провели змагання з ножового бою. Вони були без правил, можна робити майже все. Я ви­йшов у фінал, але не переміг. Для мене це був показник, що рухаємось у правильному напрямку.

У Харкові, на ринку Барабашово, до війни був цілий ряд, де продавали китайські ножі. Обходили з товаришами там усе, але не знайшли такого, який сподобався б. Сіли та придумали дизайн, що хотілося мати. Потім знайшли майстра, який виготовив. Пішли тестувати його. Зробили макет кінцівки: взяли палицю, зверху прив'язали м'ясо, обмотали одягом. Почали тестувати ніж. Порізи були настільки великі, що назвали його ira domini – з латинської "гнів Божий". Виклав фото ножа в інтернет. Одразу набігла купа людей, хотіли такий купити. Замовили першу партію. З'ясувалося, що в Україні є багато майстрів, які можуть зробити одиничний витвір мистецтва. Але виготовити серію їм складно. Якість постійно плаватиме, всі ножі трохи відрізнятимуться. Тому від ідеї масового виробництва ножів на деякий час відмовився.

Після поранення повернувся додому. Зрозумів, що працювати на когось не зможу. Раніше був начальником відділу постачання на взуттєвій фабриці, мав досвід організаційної роботи, керівництва. Але після того як узяв участь у бойових діях, не міг сприймати людей, які не воювали. Тим паче, щоб вони мною командували. Подумав: треба зробити щось своє. Вирішив розвивати ідею з ножами. Об'єднався з другом Олексієм. Він умів робити ножі, а я знав, куди їх збувати. Почали з мінімальних вкладень. Позичив у батька 5 тисяч гривень, на них придбали обладнання. Першу партію ножів виготовили в сараї в Олексія. Їх швидко розібрали. Ми зробили ще кілька партій. Не встигали із замовленнями, тому найняли працівника. Але черга не зникла. Робили 30 ножів, а наступна партія вже була заброньована. У якийсь момент Олексій пішов працювати в ІТ. Я розумів, що ринок і запит на цей товар є. Треба вкладатися більше у справу. Знайшов приміщення на заводі, найняв працівників, придбав ефективніше обладнання.

Тепер у мене працює 10 осіб. За останній місяць виготовили 600 ножів. На зарплати вистачає, робітники мають змогу годувати родини – нині це важливо. 24 лютого працівники приїхали перелякані. Сказав: поки що працюємо, а далі подивимося. Місто почали сильно бомбити й обстрілювати. Транспорт не працював, небезпечно було збирати людей в одному місці. Тому виробництво не працювало півтора місяця. Коли відігнали русню від Харкова, почав із тими колегами, хто лишився в місті, поновлювати роботу. Працювати важко, бо порушені всі ланцюги постачання. В одних ми купували сталь, в інших різали, плавили, гравіювання замовляли. Тепер усе посипалося. Доводиться шукати нових постачальників, постійно все змінюється, вилазять якісь проблеми. Нині всі матеріали для ножів імпортні, раніше користувалися сталлю з Азовсталі. Я вклав величезні гроші, щоб скупити сталь, яку тільки знайшов. Її вистачить на пів року.

 

Раніше кожен ніж здавали на експертизу до МВС. На всі моделі є висновок, що це не холодна зброя. Почав так робити, щоб у клієнтів не було проблем, щоб можна було спокійно носити із собою ніж. Одна з причин, чому зріс попит на наш товар, – заблоковані порти. В Україні раніше продавали переважно китайські ножі. Тепер немає змоги їх привезти. А ніж потрібен і на фронті – відкрити банку тушонки, розпалити багаття, – й у побуті. Виробників такої продукції в Україні мало. Із Китаєм важко конкурувати через низьку вартість їхнього товару. Працюємо за двома напрямками. Перший – тактичні ножі, які можна використовувати для походу в гори, ліс, взяти на війну. Також носити для самозахисту, бо це найдоступніша зброя. Багато хто купує ножі просто для того, щоб почуватись у безпеці. Інший напрямок – кухонні. Удома користуюся своїми ножами, вони якісні.

Війна навчила жити без плану. Розумію, щодня може статися щось погане: прилетіти у виробництво, будинок. Родина нині в Німеччині. Мета бізнесу завжди одна – заробити. Але є й певна місія. Бо якщо ти нічого не несеш у світ, то навіщо існуєш? Наша місія – нести безпеку, дати людям можливість захистити себе. 2019 року запустили проєкт Ukrainian knife fight. Техніка бою, яку практикуємо, – унікальна. Дає змогу навчитися вправлятися з ножем швидко. В Україні вже вісім років триває війна, є практичні випадки ножового бою. Весь цей досвід до мене стікається. Періодично пишу аналізи бою, описую, як відбувався напад із ножем, захист. Цей досвід унікальний.

Більшість ножів – мої розробки. Створюю під різні призначення. Для міста це один ніж, для військових – інший. Є лінійка стилізованих під національні. Наприклад ніж Vendetta нагадує венеційські стилети Середньовіччя. Navajero – на основі традиційного іспанського ножа. Під час бойових дій носив "Нессмук". У ХІХ столітті в Канаді жив мандрівник, якого індіанці так прозвали. Він зробив креслення ножа, що йому допомагав у мандрах. Із часом ця форма стала традиційною. Коли війна почалась, я зрозумів, що мені хочеться його вдосконалити. Додав полуторний спуск, заточив з обуха, так він став небезпечним. Від початку орієнтувався на доступність і якість, щоб кожен міг дозволити собі купити ножа. Звісно він не коштує 300 гривень, як китайський. До повномасштабного вторгнення ціновий діапазон був 1000–1500 гривень. Тепер усе подорожчало, курс валют виріс – і відповідно ціни теж. Розумів, що ціни треба підвищувати. Вирішив, що цінність ножів теж має зрости. Почав використовувати ще кращу сталь, матеріали, термообробку.

2015 року не стало мого батька. Він був фермер, лишив багато землі та яблуневий сад на Харківщині. Я почав приводити там усе до ладу, на деякий час віді­йшов від спорту. Зібрав хороший урожай яблук, їх кудись треба було дівати. Маю друзів-шведів, які воюють за Україну. Вони розповіли, що в Європі популярний яблучний сидр. Там є традиції, культура виробництва. В Україні бадяжать воду, ароматизатори, алкоголь, додають бульбашки та продають цей штучний напій як сидр. Я виготовив партію, мені сподобалося. Почав експериментувати, вникати в технології. Назвав сидр "Капітан Горобець".

Сидр розібрали родичі та знайомі, всім сподобався. Його оцінили професійні сомельє. Але офіційно продавати його не міг, бо ця галузь в Україні зарегульована, присутня корупційна складова. Нині ферма опинилася на окупованій території. Там лишилися все обладнання, садок, ангари, техніка. Майно або розграбували, або воно знищене під час бойових дій. Бо це капітальні споруди, які зручно використовувати для військової техніки, як укріплення. Коли війна закінчиться, подумаю, що з фермою робити далі.

Головний принцип у роботі – чесність. Для мене неприпустимо брехати, кидати на гроші. Коли питають щось із тренувань і я цього не знаю, не боюся визнати. Не сприймаю бізнес як працю. Ось це й мотивує. Бо треба займатися тим, що любиш. У мене вийшло так, що моя робота і є хобі. Я живу з виробництва ножів. Це захоплення, яке приносить гроші. Маю звичку: коли щось подобається, думаю, як це вивести на такий рівень, щоб воно могло продаватись і приносити прибуток. Тому, можливо, ще щось пробуватиму в бізнесі.

Хотілося б, щоб держава не заважала працювати підприємцям. Щодо зброї – потрібен закон, де було б чітко прописано, що є холодною зброєю, а що ні. Також чітко пояснити, що таке самооборона. На Харківщині злодій заліз у хату, там була жінка з дітьми. Вона застрелила його з рушниці. Потім мала великі проблеми, суд. А наприклад, у Сполучених Штатах до жінки в такому випадку не було б жодних претензій. Хотілося б, щоб і в Україні запровадили те ж саме. Маю бажання зробити виробництво сидру. Але треба проводити експертизу, запрошувати комісію, яка складається з представників податкової, держспоживслужби, метрології. Хоча вони не розуміються на цьому виробництві. І ця комісія приходитиме до тебе, писатиме зауваження, не даватиме працювати. Знаю це на прикладі друзів.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×